Фотоательє

Дбати про власну славу – заняття ганебне
Котков

Кур'єр муз

Унікальний особистий літопис подій Революції
[18.01.2017]
Нідерландці не поспішають повертати “скитське золото” до України
[17.01.2017]
Російськомовні канібали напали на українського письменника
[02.08.2014]
Нестайко випередив за популярністю Джоан Роулінґ
[31.07.2014]
Віктор Баранов помер після важкої хвороби
[30.07.2014]
Провокативне читво не з’явиться в “Читай місті” та “Книжковому супермаркеті”?
[29.07.2014]
У Канні український повнометражний фільм полонив кінокритиків
[23.05.2014]
Стрічка “Хайтарма” отримала призи від НСКУ
[17.05.2014]
Инша реальність: міліційні кати перебувають на психологійній межі
[31.01.2014]
На Майдані не потрібна “радянська спадщина”
[30.01.2014]
Азаров “зачищає” інтернет-простір
[27.01.2014]
Барикади, “Беркут” і архітектор Григор’єв
[24.12.2013]
Побутує думка, що в іконі нема нічого нового…
[23.12.2013]
У Чернігові гратимуть західноевропейську музику
[21.12.2013]
Евромайдан завадив проведенню книжкової виставки?
[12.12.2013]

Фетишизм

Канали олігархів працюють на відчуження українців від їхньої культури
[25.03.2013]
Система ґрантів гальмує науковий проґрес
[18.03.2013]
Українці становлять на території АРК 24 %, а в них іще менше шкіл, ніж у кримських татар
[22.02.2013]
Оксана Забужко: “Саме моє покоління зараз при владі в усіх сферах…”
[05.11.2012]
Сімдесят років комуністи вказували мистцям, що слід писати й малювати…
[25.01.2012]

Йому “пришили” літературні помилки

13.11.2009 | Проглядів: 73

13 листопада 1889 року, тобто 120 років тому, на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) народився Павло Михайлович Губенко, український письменник, гуморист і сатирик, відомий під творчим псевдонімом Остап Вишня.

У своїй творах Остап Вишня найбільше атакував слабкості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися», нагадує «ЛітАкцент».

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр – усмішка.

Зі свого боку МузаUA нагадує також, що в Остапа Вишні був старший брат Василь Губенко, що він виступав як гуморист під псевдо Василь Чечвянський. Він був засуджений до розстрілу 14 липня 1937 року і вирок виконаний більшовицькою окупаційною владою у Лук’янівській тюрмі в Києві.

Дехто з літературознавців вважають, що Василь Чечвянський абсолютно не поступався своєму відомішому й більш удачливішому братові за рівнем таланту. Втім, ім’я Чечвянського комуністи хотіли назавжди викреслити з української літератури. Нині ж інституціоналістська інерція вітчизняного літературознавства настільки велика, що про якісь широкі літературознавчі «реабілітаційні заходи» не йдеться…

 Пропонуємо увазі читачів уривок зі статті Алли Федориної («Україна молода», №202 за 2008 р.), де згадується про життя двох братів Василя та Павла Губенків:

«Прощаючись, батько сказав нам: «Діти, я ні в чому не винний». Нашій мамі він також це сказав. «Я скоро повернуся», – це були його останні слова. Він нас поцілував, і його повезли… За час слідства матері вдалося якимось чином влаштувати побачення… Вона спитала: «Васю, за що тебе?» Він відповів: «Мені «шиють» літературні помилки». І ще сказав: «Надю, мене б’ють, мене вбивають, б’ють день у день». Вигляд у нього був жахливий: весь у синцях, худий, виснажений. Це була остання зустріч матері з батьком, і більш ми його ніколи не бачили…»

Віктор, син українського письменника Василя Чечвянського, закарбував цей спогад у вісім років…

Від Чечви до Чечвянського

66666912Сьогодні Віктор, який мешкає у Харкові, після важкої хвороби не спілкується з людьми. Його спогади зберігає двоюрідний брат Ігор Корж, племінник Остапа Вишні та Василя Чечвянського – братів Павла та Василя Губенків. Бесідуючи із ним у Груні Охтирського району, на батьківщині видатних гумористів, ще раз переконуєшся, яка облуда сповивала нас у колишній радянській країні. Мабуть, оте життя в напівправді й зробило наш горезвісний менталітет таким, що не в змозі поки українці собі дати раду.

…Тодішні підручники з літератури повідомляли, що Остап Вишня народився у «звичайній селянській родині». Про Василя не писали нічого – такого письменника українська література не знала, він був викреслений і з письменництва, і з життя. Три невеличкі книжки, які з’явилися друком більш як через 20 років після його загибелі, у своїх передмовах повторювали версію селянської родини, а ще загадково закінчували оповідь: його не стало в такому-то році. Ну чомусь не стало!..

Батько письменників Михайло Губенко народився у Лебедині в родині шевця. Відслуживши довгі роки в царській армії, знайшов собі роботу поблизу Груні – найнявся до поміщиці фон Рот, у маєток на хуторі Чечва.

Поміщиця, за переказами, була особою досить проґресивною. Завезла до господарства небачену тоді парову машину; застосовувала, як сказали б зараз, передові технології. Роботу добре оплачувала. Вона помітила здібного, кмітливого відставного солдата, невдовзі призначивши його прикажчиком маєтку.

«Дід не був бідним чоловіком, – пригадує мамині розповіді Ігор Корж, – він отримував 18 карбованців платні. Булка тоді коштувала півкопійки, фунт цукру – три копійки…» Втім не був, певно ж, і багатим, бо, побравшись із Параскою Балаш із В’язового, народили вони 17 дітей. Тринадцять вижили. І першим із них був Василь, на рік молодшим – Павло. Вони ще народилися на хуторі Чечва. Потім Михайло купив хату в Груні, й решта братів та сестер з’явилися на світ там.

Мама Ігоря Коржа – Ганна, яку вдома називали Галею, – була десятою дитиною в родині. Почуття гумору мали всі. Найбільше ж, вважав Павло, або по-сімейному – Павлуша, було його в сестри Катерини: «Якби вона почала писати, то й мене б за пояс заткнула».

Павло за натурою був лагідний, на відміну від Василя, що вдався, як каже Ігор Тимофійович, «шебуршним». Він був вродливим, мав гарний голос, десь навчився грати на піаніно. У родині не знали, де взяв той хист, але переказували, що жартував, коли хтось запитував, де навчився грати. Казав: «Так я ж виріс при дворі!» – «Якому, – зацікавлювалися, – царському?» – «Та ні, – відмахувався Василь. – Колгоспному!»

Але те вже було пізніше. А спершу хлопці ходили до трирічної початкової школи. Батько трудився у маєтку, часом виїздив до сусіднього Зінькова, у повіті якого тоді була Грунь, і привозив подарунки. Наприклад, валянки на всю дітвору: цілу купу скидав на підлогу й казав: «Приміряй, братва!»

Згодом хлопців відправили до Зіньківської двокласної школи. Михайло мріяв дати їм добру освіту. А оскільки статки не дозволяли, то скористався наказом київського генерал-губернатора та своєю колишньою службою і відправив спершу Василя, а через рік і Павла на безкоштовне навчання до Київської військово-фельдшерської школи. Закінчивши її та склавши екстерном іспити за восьмий клас гімназії, Василь у вісімнадцять років почав службу у військових госпіталях, побував на фронтах Першої світової. І вже тоді народився як Чечвянський, бо став писати до військових газет, користуючись різними псевдонімами. Їх за життя назбирав немало: В.Ч., Вас.Ч., Василь Грунський, Василь Чечвянський, Чечвянський-Колюмб.

Червоний перець 30-х років

Журналістика перекваліфіковує медика на професійного «писаку». Повернувшись із Ростова-на-Дону в Україну, Василь віддається творчості. Двадцять шостого року стає співробітником гумористично-сатиричного журналу «Червоний перець» і незабаром – його відповідальним секретарем. На річницю видання журнал розмістив карикатури на свій колектив. На ній брати – поруч: Павло – редактор «ЧП» та Василь. Про нього написано: «Василь Чечвянський. Шахіст і гуморист. Талановитий шахіст серед гумористів і талановитий гуморист серед шахістів. Секретар редакції, але ще не битий. Улюблені вирази: «Не піде!», «Піде!», «Товаришу, зайдіть завтра». Пише багато. Найвидатніший його твір такий: «Передплачуйте «Червоний перець». Передплатна ціна на місяць – 30 копійок…»

Насправді писав таки багато. 1928 року вийшла його перша збірка «Царі природи». Вже наступного року з’являється вісім збірок. До 34-го, разом із перевиданнями, мав 16 книжечок.

«Якщо Павло писав про сільське життя, то Василь – про міське», – розповідає Ігор Корж. Свого дядька він за життя так і не побачив – був ще маленьким. Та й Василь після навчання у школі жодного разу до Груні не приїздив. У сім’ї лише розказували про Васю та Павлушу. З Вишнею врешті пощастило познайомитися наяву і не раз поспілкуватися. Тим більше що рідного брата Ігоря – Євгена, взяли до родини дядька Павла і виховували як сина. «Але про Василя я ніколи його не питав, – розповідає Ігор Корж, – не хотів ятрити душу».

…Поки ж брати співпрацюють і, за переказами, дружать. Красень Василь через дурний нещасливий випадок – напад психічно хворої людини на популярну особу – залишився без ока. Відтоді на всіх фото він із чорним перев’язом на обличчі. Павло, даючи оцінку братові, як колезі за жанром, зауважує: «У мого Василя тільки одне око, але бачить він тим оком гостро».

На п’ятиріччя «Червоного перцю» журнал, з-поміж інших працівників, піджартовує і над Чечвянським: «Підписи «В.Ч.», «Вас.Ч.», «Чіче» приховують відомого гумориста Василя Чечвянського. Цей автор ховається за літерами з однією метою – приховати від дружини дійсну суму літгонорару».

Мине близько двох років, і літгонорари скінчаться. У грудні 1933-го арештували Павла Губенка. Звинувачення традиційні для тих часів: причетність до контрреволюційних організацій, підготовка замаху на Постишева… Третього березня 1934 року його засуджують до смертної кари, яку замінюють десятьма роками позбавлення волі. Цей вирок був не лише «Гоголеві Жовтневої революції», як називали Остапа Вишню у двадцяті, він стосувався всіх його рідних.

«…Голод ми пережили, я опух, але ніхто в родині не помер, – пригадує Ігор Тимофійович, який з батьками так і жив у Груні. – Наприкінці грудня 33-го до нас уночі зайшов якийсь чекіст і попередив батька, що в Харкові арештовано Павла, нам треба тікати. Ми зібралися і вже наступного дня на підводі поїхали з села. Спочатку прибилися у Комиші, потім – далі. Так бродили до 41-го року, коли почалася війна… Про братів мама не знала нічого, казала тільки, що дядя Павлуша і дядя Вася арештовані. А про долю їх дізналися вже тільки після війни…»

Після арешту брата Василь Чечвянський відчуває різку зміну ставлення до себе. Його перестали друкувати, а це було практично єдиним джерелом існування сім’ї. Родина бідує. І лише окремі друзі осмілюються таємно допомагати Василеві. Вони друкують написані ним твори під своїми прізвищами, а йому віддають гонорари.

Син Віктор пригадував: «Батько уже відчував, що над ним збираються хмари. За ним постійно ходив «шпик». Батько навіть жартома казав матері: «О, тепер я ніколи не загублюся! Глянь, он ходить унизу. Тепер я і під автомобіль не зможу потрапити. Я завжди під надійною опікою». Вийде батько на балкон, – а той ходить напроти, топчеться. І так тривало близько двох місяців перед арештом…»

А тоді настав день другого листопада 1936 року, коли Василь востаннє попрощався із синами – восьмирічним Віктором та дванадцятирічним Павлом…

 

Анонс

23 січня – презентація нової антології “Атом у запрязі”
[19.01.2017]
20 травня – три томи “Гри” від Марини Муляр
[17.05.2014]
29 січня – “інтим” від Сергія Савченка
[27.01.2014]
15 січня – прем’єра фільму про Володимира Денисенка
[21.12.2013]
7 грудня – зустріч із Озоном у Києві
[06.12.2013]

Скриня

Юрій Тарнавський. “Ці чорні ночі”
[08.04.2013]
Володимир Сердюк. “Пальто на стільці”
[02.02.2013]
Олексій Гавриленко. Переклади оповідань Дилана Томаса
[11.01.2013]
Євген Пашковський. “Безодня” (уривок з роману)
[05.05.2012]
Аскольд Демерджі. «Спогад про «Апокаліпсис»
[18.12.2011]

Архів публікацій за датою

Листопад 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30