Фотоательє

Дбати про власну славу – заняття ганебне
Котков

Кур'єр муз

Унікальний особистий літопис подій Революції
[18.01.2017]
Нідерландці не поспішають повертати “скитське золото” до України
[17.01.2017]
Російськомовні канібали напали на українського письменника
[02.08.2014]
Нестайко випередив за популярністю Джоан Роулінґ
[31.07.2014]
Віктор Баранов помер після важкої хвороби
[30.07.2014]
Провокативне читво не з’явиться в “Читай місті” та “Книжковому супермаркеті”?
[29.07.2014]
У Канні український повнометражний фільм полонив кінокритиків
[23.05.2014]
Стрічка “Хайтарма” отримала призи від НСКУ
[17.05.2014]
Инша реальність: міліційні кати перебувають на психологійній межі
[31.01.2014]
На Майдані не потрібна “радянська спадщина”
[30.01.2014]
Азаров “зачищає” інтернет-простір
[27.01.2014]
Барикади, “Беркут” і архітектор Григор’єв
[24.12.2013]
Побутує думка, що в іконі нема нічого нового…
[23.12.2013]
У Чернігові гратимуть західноевропейську музику
[21.12.2013]
Евромайдан завадив проведенню книжкової виставки?
[12.12.2013]

Фетишизм

Канали олігархів працюють на відчуження українців від їхньої культури
[25.03.2013]
Система ґрантів гальмує науковий проґрес
[18.03.2013]
Українці становлять на території АРК 24 %, а в них іще менше шкіл, ніж у кримських татар
[22.02.2013]
Оксана Забужко: “Саме моє покоління зараз при владі в усіх сферах…”
[05.11.2012]
Сімдесят років комуністи вказували мистцям, що слід писати й малювати…
[25.01.2012]

Вовчий піп

13.11.2010 | Проглядів: 73

Наприкінці серпня у світанковій імлі проїжджав я на першу пречисту (Богородицю) сірими верховинськими селами по розбитій дорозі і подумки згадував церкву та владу „не злим тихим словом”. Адже ні перші ні другі нич не роблять для покращення добробуту та одухотворення краян, навпаки, – глитаями виманюють з них останню копійку. Й раптом на зупинці кинулися у вічі прочинені двері храму, там, усередині, пишно, в золоті, ряхтіли язички запалених свічок. І враз закортіло покинути брудний, покритий іржею салон автобуса та мерщій податися туди, до затишного раю під оцинкованими банями… Глядь, автобус лишень рушив, як за вікном знову мигають неприбрані шанці вздовж розбитих доріг.

 

 

В дитинстві та юнаком я щиро вірив у попівські казочки про злидні, неохайність і тупість як щось дуже високодуховне, та відповідно у баєчки про заможність, чепурність і розум як щось геть аморальне. І про все те не вік і не два сурмить з амвона заповзятливий попик. Його потай підтримує лінивий штат сільради, ласий на гріш тамтешній скоробагатько і завжди напідпитку брутальний дільничний мент. Приблизно так виглядає триперстне ботвиння нинішньої сільської влади. Там, унизу, безумовно, працює на них кмет. Смерд, ясно, мало кому цікавий. Як і земля! Бита, орана переорана. Зрештою, годувальниця. Байдуже. Головне, вчасно тому ж таки попові відбути вивчені на зубок утреню, службу, вечірню та принагідно, звісно, не за п’ятак: похрестити немовля, повінчати молодят і відправити в „лоно Аврамове” покійника, а там по всьому хоч трава не росте. Серйозно нікого не цікавить окремо взята людина. Марудно, виявляється, і складно.

 

 

Перше ніж вступити до університету, працював я після війська робітником на Тересвянському деревообробному комбінаті. Щодня доїжджав з односельцями в кузові вантажівки на роботу за тридцять кілометрів. Якось, пригадую, один із землячків, страшенне ледащо, запропонував покинути нелегкі заробітки й податися до Одеси вчитися на попа. Я, зрозуміло, відмовився, а він таки поїхав і вивчився, одружився, наклепав діток і тепер, кажуть, десь на півдні має добру парафію, живе неабияк, ще й рідню підтримує гривнею. Десь тоді й закралася у мене думка, що на попа може вивчитися будь-хто, навіть останній ледар, і відпала повік охота задурманювати людські голови християнськими приповідками.

 

Хоч… Маю одну історію про нелегку долю священнослужителя саме з покликання. Йванко, назвемо його так, ріс без батька далеко від села, рідко, може раз у рік, відвідував храм. Там, напевне, і загорівся бажанням мати те, чого не було ні в кого з присутніх у церкві, крім у самого попа: золота риза та пишна камилавка, мов корона. Змалку, випасаючи худобу, він тільки те й робив, що на вигоні бавився у церкву, збиту самотужки з фанери. З бляшанки та олив’яних дротиків зладнав був кадило, кидав туди кілька розпечених жаринок. І потай, наряджений у материнський плат, алілуяням та господи помилуй відправляв християнські обряди. Завважте, що сам, без стороннього навіювання, виявив гостре зацікавлення до попівства… Потому, коли виріс і закінчив школу, твердо вирішив іти вчитися на священика. Але страшенно боявся їхати один до великого міста, щоб здати в семінарію документи. Звісно, я допоміг. Адже свого часу я сам-самісінький брав збайдужілий до ближнього Київ. І не з розмов знаю, як попервах мулько неотесаному селюкові в міській шкаралущі. Тож, коли зарахували його до тої чорноформеної братії, перегодом провідав і застав я Іванка з однокашниками на вечірні в Аннозачатіївській церкві. З-поміж них одразу звернули на себе увагу кілька вгодованих і ситих бузерантів.

 

Безсоромні отроки в чорних, застібнутих під шию одностроях цинічно та хтиво голодними і хижими очима поїдом їли своїх однолітків. Тоді і вкмітив я, що на вітчизняному Афоні коїться щось не те. Семінаристи в криласах, грубо кажучи, викобилювалися під час служби, грали варьята, корчили гримаси. Наш Іванко, слід віддати йому належне, десь окремішньо мрів у потемках, не брав участі в тій комедії. Потому, вже надворі, я запросив його до себе в гості. Ми з дружиною й дітьми ґречно зустрічали б, ще й на дорогу надавали йому гостинців. Але він не приходив, і тільки раз, у неділю, випадково здибався нам у парку, неподалік ґраток Верховної Ради. Він був знову з однокашниками, чимось, здалося мені, пригнічений, і не подав вигляду, що знаємось, коли зустрілися поглядами. Я про себе тишком заспокоївся, що він, либонь, як майбутній парох, просто уникає світського столичного життя з його гріховністю. Чому я так повівся… Можу лише здогадуватись… Але менше з тим. Іванко відтак одружився, закінчив семінарію, став батьком, і отримав у присілку Вовчий невелику парафію. Потому, років через десять, грянув грім серед ясного неба. Про тихого і скромного отця Іоанна покотилася погана слава. Мовляв, у присілку схиляє хлопчаків до любощів. Таке розголосили по всьому району батьки тих немовби скривджених. Хоч у самого Йвана – фатю і дівча, паніматка, велика рідня по довколишніх селах. І божився, і клявся бідолаха на „Біблії”, та марно. Плітки в окрузі про його схильність до педофілії змусили нашого Йвана з дітьми та жоною покинути присілок і перебратися за кілька районів до іншої парафії.

 

Минув відтоді рік, або й два, непричком на торжку в Сваляві розговорився я з перекупкою грибами. Слово по слову, виявилося, що вона живе в тому присілку. Про так поцікавився в неї: хто у Вовчому тепер попує?.. Молодиця, трохи напідпитку, дала язику волю. Виявляється, нині в них править у церкві родич одного з тих нібито зневажених дітлахів. А всю ту історію з бузерантом-попом вигадала і затіяла одна знатна й побожна familia в присілку, небіж якої закінчував семінарію. Святі та божі з Вовчого таким побитом викурили з парафії благуватого панотця Йвана і посадили натомість кревне поріддя. Що тут скажеш… Співай анафему попам! Повідала мені на торжку перекупка грибами.

 

Мушу сказати, десь закралася тоді в мене думка щодо його, о. Іоанна, потягу до хлопчиків. Можливо, там, у присілку, він з роками згадав про свої солодкі хвилини в семінарії, коли бузеранти відкрили були йому, неофіту, джерело задоволення. Та через своє простацтво сільський піп (що не кажіть – дикі гори вам не людна лавра) не зміг достукатися до твердолобої фатьовні, дохідливо передати їм набуті знання. Сопливі мастурбатори, видно, такої навальної відвертості не чекали від просунутого в столиці панотця, розгублено кинулися до своїх батьків приблизно з такими словами: „Йой, пан священик залицявся до нас, давав цукру і ліз у клин”. Розгнівана старшина, звичайно, не могла допустити розпліднення педофілії в поселенні, мерщій розголосила лихі наміри невдалого збоченця. Проте факт залишається фактом, – нині в присілку править у церкві фамільний піп. І так само, можливо, тільки трохи з інакшим сюжетом отримують хлібні парафії вчорашні випускники семінарій і духовних академій. То, скажіть, про яку погодженість Бога з церквою може іти мова! Облуда править світом.

 

 

 

Ярослав Орос

 

Орфографію автора збережено

 

Анонс

23 січня – презентація нової антології “Атом у запрязі”
[19.01.2017]
20 травня – три томи “Гри” від Марини Муляр
[17.05.2014]
29 січня – “інтим” від Сергія Савченка
[27.01.2014]
15 січня – прем’єра фільму про Володимира Денисенка
[21.12.2013]
7 грудня – зустріч із Озоном у Києві
[06.12.2013]

Скриня

Юрій Тарнавський. “Ці чорні ночі”
[08.04.2013]
Володимир Сердюк. “Пальто на стільці”
[02.02.2013]
Олексій Гавриленко. Переклади оповідань Дилана Томаса
[11.01.2013]
Євген Пашковський. “Безодня” (уривок з роману)
[05.05.2012]
Аскольд Демерджі. «Спогад про «Апокаліпсис»
[18.12.2011]

Архів публікацій за датою

Листопад 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лип   Бер »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930