Найбільше мені подобалася музика Валі Сильвестрова. У чомусь вона   нагадувала малярство Бориса Плаксія. Саме в той час   у видавництві «Музична Україна», за сприяння Мишка  Бахтинського, мені запропонували відредагувати   щорічник  «Українське музикознавство», присвячений партесному співу й причетним до нього композиторам -   Веделю, Березовському та Бортнянському. А завідувачкою редакції, де готувалася до видання та книжка, була Лариса Бондаренко,  дружина Сильвестрова...

Ліна Костенко та її донька, літературознавець, Оксана Пахльовська підписали спільну заяву української інтелігенції з приводу невизнання рішення Апеляційного суду Києва у справі лідера опозиції Юлії Тимошенко.

Була серед студійців, як на мене, постать непроминальна,  до того ж  незаанґажована, одне слово,  поет від Бога, надзвичайно обдарований -  Григорій Тименко. Він тримався на студії одинцем. Людина рідкісної вроди,  але з якимсь ледь вловним ґанджем у погляді непроникно чорних очей.  За загадкових обставин десь 1967 року Тименка нібито було вбито у потягові по дорозі на Москву, куди Гриць віз невідомо з якою метою статтю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», хоча Грицевого тіла так і не знайшли.

А пан ґросмейстер (не пам'ятаю вже його прізвища) , котрий керував педінститутською секцією шахів, пророкував мені як шахістові непогане майбутнє.  До речі, шахи   чи не впродовж усієї моєї  аргонавтознавчої   одісеї      фігурують у віршах  як перманентна , а водночас завжди  підсумкова партія з низкою несподіваних ходів та рокіровок метафор.     

Мистецький портал МузаUA почав публікацію автобіографічного нарису відомого українського письменника Станіслава Вишенського "Після пристрастей і страстей".

Тато багато читав, насамперед спеціальну літературу. Оскільки  мав фах зоотехніка,  то  постійно передплачував так звані всесоюзні журнали з селекції   тварин, зокрема великої рогатої худоби та коней. Читав і художню літературу, здебільша історичну й на військову тематику. А от поезії не терпів. Принаймні, ніколи не читав.  Пам'ятаю, якось до його рук потрапив журнал «Дніпро» з моїми віршами. Він, пробігши очима якихось  кілька рядків моїх творінь, страшенно обурився і довго не міг вгамуватися, мовляв, не дай Боже, хтось із його знайомих прочитає ці віршики, то подумає: ну й придурок  у Вишенського син.

 З огляду на  польське забарвлення прізвищ моїх батьків може скластися враження буцімто наш рід дотичний до Речі Посполитої. Якщо це й так, чого на світі  не буває, то він,  той  гіпотетичний зв'язок, загубився в тих поколіннях, що про них я не маю аніякісінького уявлення.   В нашій хаті на покуті поряд з іконами, чи, як казала моя баба по матері Катерина, віконами, скільки себе пам'ятаю, завжди висів портрет Тараса Шевченка пензля невідомого маляра  і всі ми, певно ж, хоча і жили в  країні тотального атеїзму,  належали до православної церкви.