Фотоательє

Дбати про власну славу – заняття ганебне
Котков

Кур'єр муз

Унікальний особистий літопис подій Революції
[18.01.2017]
Нідерландці не поспішають повертати “скитське золото” до України
[17.01.2017]
Російськомовні канібали напали на українського письменника
[02.08.2014]
Нестайко випередив за популярністю Джоан Роулінґ
[31.07.2014]
Віктор Баранов помер після важкої хвороби
[30.07.2014]
Провокативне читво не з’явиться в “Читай місті” та “Книжковому супермаркеті”?
[29.07.2014]
У Канні український повнометражний фільм полонив кінокритиків
[23.05.2014]
Стрічка “Хайтарма” отримала призи від НСКУ
[17.05.2014]
Инша реальність: міліційні кати перебувають на психологійній межі
[31.01.2014]
На Майдані не потрібна “радянська спадщина”
[30.01.2014]
Азаров “зачищає” інтернет-простір
[27.01.2014]
Барикади, “Беркут” і архітектор Григор’єв
[24.12.2013]
Побутує думка, що в іконі нема нічого нового…
[23.12.2013]
У Чернігові гратимуть західноевропейську музику
[21.12.2013]
Евромайдан завадив проведенню книжкової виставки?
[12.12.2013]

Фетишизм

Канали олігархів працюють на відчуження українців від їхньої культури
[25.03.2013]
Система ґрантів гальмує науковий проґрес
[18.03.2013]
Українці становлять на території АРК 24 %, а в них іще менше шкіл, ніж у кримських татар
[22.02.2013]
Оксана Забужко: “Саме моє покоління зараз при владі в усіх сферах…”
[05.11.2012]
Сімдесят років комуністи вказували мистцям, що слід писати й малювати…
[25.01.2012]

Оксана Забужко: “Саме моє покоління зараз при владі в усіх сферах…”

05.11.2012 | Проглядів: 205

…Контроль за ЗМІ – це не тільки медведчуківські “темники”, які в нас пам’ятають з другої каденції Кучми. Є різні способи контролю, і ефективніші, й менш помітні.

Наприклад, заповнювати ефіри яким-небудь дебілізуючим розважальним продуктом, а в проміжках постійно подавати скандальні новини-одноденки з життя політиків – і так поступово привчати аудиторію до думки, ніби це й є “політичні новини”.

 

 

А воно зовсім не “політичні новини”, а тільки їх імітація – “жовтизна”, яка створює “інформаційний шум”, димову завісу в масовій свідомості, і відкриває практично безмежні можливості для маніпуляцій нею.

 

 

Очевидно, що функція журналістів при такому стані справ мусить бути в тому числі й санітарно-асенізаційна – їм треба хапати маніпуляторів за руки.

 

 

І це теж контроль над владою: вчасно помічати, коли ті “шаловливые ручонки” тягнуться не в той бік, і кричати на все горло “Держи злодія!”.

 

 

Але коли відбувається елементарна підміна оцього контролю перманентним політ-шоу, змонтованим за чисто ринковими стандартами, тоді це просто цілеспрямоване обниження політичної культури суспільства, а тим самим – і гальмування руху до демократії.

 

 

Тому що більшість українців досі, через двадцять років нашої імітаційної демократії, реально не знають своїх громадянських прав, не уявляють, як за них упоминатись, адже немає традиції, не збереглася в пам’яті живих поколінь… На щастя, є молодша генерація, де така свідомість потроху починає з’являтися.

 

 

Будь-які електоральні дослідження в нас замовляє все той самий закритий клуб людей, котрі називають себе політиками.

 

 

Хоча насправді вони зовсім не політики в “словниковому” значенні, не “національні менеджери”, тому що національні інтереси їх практично не обходять, і виборець їх цікавить виключно як об’єкт політтехнологічних маніпуляцій.

 

 

Правильніше було б називати їх по-радянськи – номенклатурою, тільки “другого покоління”, бо з радянської номенклатури вони й вийшли, тільки в 90-ті роки “укріпились” уже явним криміналітетом.

 

 

Переважно це люди дуже примітивного типу: в мої студентські роки – а завважте, що це саме моє покоління зараз при владі в усіх сферах – роботу “по комсомольській лінії”, з прицілом “вийти в номенклатуру”, брались робити ті, хто більше ні на що не був здатен, зірок з неба не хапав, зате інстинкти виживання і хапальні рефлекси на рівні “гам!” розвинені мав прекрасно.

 

 

І це й були головні характеристики, необхідні для успішної номенклатурної кар’єри: безберегий цинізм, тотальна скорумпованість, плюс інстинкти хапання.

 

 

Сьогодні ці люди звуться “політичною елітою”, замовляють дослідження своїх рейтинґів, роблять на їх підставі свої розрахунки, але інформації про правдивий стан умів наших громадян з таких досліджень можна винести дуже мало.

 

Ще б пак, адже все це робиться з суто маніпулятивною метою – з думкою, як би того громадянина змусити за себе проголосувати, і не більше.

 

Тому оцінити, наскільки свідомо український виборець голосує і якими мотивами при тому керується, практично неможливо. Ніхто не збирає таких даних.

 

 

Теоретично, самі по собі вибори – це завжди свого роду референдум, замір суспільних настроїв.

 

 

Але, позаяк у нас нема партій із скільки-небудь чітко окресленою ідеологічною платформою, то в нас навіть за результатами виборів не можна як слід “розгледіти” суспільство – хіба що дуже умовно, приблизно, згрубша, бо мотивації віддання голосу за того чи иншого політика персонально точним замірам у принципі не піддаються.

 

Та й що може знати наш пересічний виборець про представників “закритого клубу” нової номенклатури?

 

До Помаранчевої революції це взагалі були умовні “говорячі голови”. Починаючи з 2004 року, коли змінилась модель їхньої публічної поведінки, ми краще побачили, що це за люди, і вони нам дуже не сподобалися.

 

 

Однак навіть зараз, чи бабуся на Поліссі, чи шахтар на Донеччині дуже приблизно собі уявляють, як ці люди насправді живуть. Вони бачать тільки проїжджаючі повз них чорні мерседеси з ескортами, але вони жодним надзусиллям не можуть собі уявити рівень економічної прірви між собою і цією номенклатурою.

 

І навпаки.

 

 

Це називається феодалізмом.

 

 

Певна замкнена каста – я їх шудрами називаю, бо вони ж у нас “недоторканні” – контролює фінансові потоки й інформаційні ресурси, ті самі “путінізовані” ЗМІ, які у нас путінізовані ще й в прямому сенсі, бо вони є переважно російським продуктом, смітником для російських розумових відходів.

 

 

Це обеззброює виборця, не дає йому шансу вирости і сформуватися дійсно на громадянина.

 

 

Тобто процес іде, але дуже повільно. На минулих парламентських виборах дивились лише на лідерів, мало хто переглядав партійні списки, мало хто собі уявляв, хто стоїть за плечима цих лідерів. Зараз, коли почали сповзати ці лідерські “мантії”, і з-під них повилазило те, що повилазило, люди вже навчились дивитися на склад цілої партії.

 

 

Ну, дай Боже, колись навчаться дивитися не тільки на склад, а й на те, чи є у цієї партії взагалі якась ідеологія та стратегія розвитку країни. Після цього можна буде говорити про те, скільки в Україні демократії – “більше” чи “менше”.

 

Джерело: “Українська правда. Життя”

 

Анонс

23 січня – презентація нової антології “Атом у запрязі”
[19.01.2017]
20 травня – три томи “Гри” від Марини Муляр
[17.05.2014]
29 січня – “інтим” від Сергія Савченка
[27.01.2014]
15 січня – прем’єра фільму про Володимира Денисенка
[21.12.2013]
7 грудня – зустріч із Озоном у Києві
[06.12.2013]

Скриня

Юрій Тарнавський. “Ці чорні ночі”
[08.04.2013]
Володимир Сердюк. “Пальто на стільці”
[02.02.2013]
Олексій Гавриленко. Переклади оповідань Дилана Томаса
[11.01.2013]
Євген Пашковський. “Безодня” (уривок з роману)
[05.05.2012]
Аскольд Демерджі. «Спогад про «Апокаліпсис»
[18.12.2011]

Архів публікацій за датою

Листопад 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер   Січ »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930