Фотоательє

Дбати про власну славу – заняття ганебне
Котков

Кур'єр муз

Унікальний особистий літопис подій Революції
[18.01.2017]
Нідерландці не поспішають повертати “скитське золото” до України
[17.01.2017]
Російськомовні канібали напали на українського письменника
[02.08.2014]
Нестайко випередив за популярністю Джоан Роулінґ
[31.07.2014]
Віктор Баранов помер після важкої хвороби
[30.07.2014]
Провокативне читво не з’явиться в “Читай місті” та “Книжковому супермаркеті”?
[29.07.2014]
У Канні український повнометражний фільм полонив кінокритиків
[23.05.2014]
Стрічка “Хайтарма” отримала призи від НСКУ
[17.05.2014]
Инша реальність: міліційні кати перебувають на психологійній межі
[31.01.2014]
На Майдані не потрібна “радянська спадщина”
[30.01.2014]
Азаров “зачищає” інтернет-простір
[27.01.2014]
Барикади, “Беркут” і архітектор Григор’єв
[24.12.2013]
Побутує думка, що в іконі нема нічого нового…
[23.12.2013]
У Чернігові гратимуть західноевропейську музику
[21.12.2013]
Евромайдан завадив проведенню книжкової виставки?
[12.12.2013]

Фетишизм

Канали олігархів працюють на відчуження українців від їхньої культури
[25.03.2013]
Система ґрантів гальмує науковий проґрес
[18.03.2013]
Українці становлять на території АРК 24 %, а в них іще менше шкіл, ніж у кримських татар
[22.02.2013]
Оксана Забужко: “Саме моє покоління зараз при владі в усіх сферах…”
[05.11.2012]
Сімдесят років комуністи вказували мистцям, що слід писати й малювати…
[25.01.2012]

Переходова доба – аґресія та безжальність…

19.11.2013 | Проглядів: 219

У 1928 році в моєму рідному Харкові вийшла невеличка книжечка під назвою «Бюлетень Авангарду». І в ній Валер’ян Поліщук подав полемічний шкіц «Семенко на катафалкові». Він розпочинається так: «Коли футуристові перебільшить 35 літ — йому чорний хрест, кришка. Колишній лідер колишнього футуризму — небіжчик Михайль Семенко в наш час, як телячий хвіст на виставці електротехніки. «Пардон», висловлюючись чистою українською мовою, ти запитаєш мене, Михайле, — та я живий і редагую в місті Харкові часопис чорної і білої магії під назвою «Нова деґенерація». Але це помилка, відповім я. Семенка немає, він помер, і на театральному плаці, проти славетного театру Леся Курбаса, маячить і блукає лише бліда й невиразна постать, тінь колишнього Семенка».

238974Пройде ще 35 років (ані Поліщука, ані Семенка давно вже не буде на світі — їх обох розстріляють восени 1937–го), й Іван Кошелівець, зацитувавши пасаж Поліщука, напише: «Висловлюватися в цьому жанрі властиве було не тільки Поліщукові. Тим самим відповідав йому Семенко. Такими ж агресивними й нищівними характеристиками наділяли своїх противників декларації ВАПЛІТЕ й інших літературних груп. Цей тон є природним, коли народжується щось нове, хоче різко відмежувати себе від іншого, не бажаючи бути на когось подібним». Отже, агресія і безжальність — то стиль переходової доби? Може, й так. Не знаю. Одна біда: цей стиль надто вже часто підлягає, кажучи словами Драгоманова, «логіці ненависті», нехай навіть автор і не вдається до яскравих порівнянь чи метафор a la Поліщук, а використовує ялову академічну манеру письма.

Взяти хоч би довжелезну статтю Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня?», надруковану 1930 року на сторінках «Нової ґенерації». Нудна монотонна стилістика, схожа на дзижчання мухи в спасівку, лиш де–не–де прикрашена образами. Мовляв, «король українського гумору» насправді «голий», це «гальмо на потягові культурної революції», такий собі Sir John Falstaff, а по його «садку вишневих усмішок» повинні пройти «трактори нашої сучасности».

Ні–ні, Олексій Полторацький аж ніяк не був, як називав його Вишня, «полторадурацьким». Це дуже розумний автор, а його логіка, зрештою, бездоганна. От тільки не думайте, дорогий читачу, що стаття Полторацького — академічний текст. Нічого подібного! Це чистої води «гайдамаччина», бо аналітик прагне зрозуміти автора, а Полторацький хотів його знищити. Думку Полторацького рухала не логіка пізнання — її рухала «логіка ненависти».

Навряд чи Кошелівець погодився б зі мною. Принаймні йому хотілось підкреслити не це. «Стиль двадцятих років, — писав він, — все-таки багато чим нагадує добу італійського ренесансу, коли майстер умів достойно оцінити твір іншого, але й не був перебірливий у виразах, щоб нищівно висміяти свого супротивника». Так. Саме італійські гуманісти завели колись моду на безжальну, вбивчу стилістику в полеміці зі своїми опонентами. Від них цю манеру письма перехопили згодом протестантські й католицькі полемісти. Та й наші високо­вчені богослови старої доби не пасли тут задніх. Висміяти фізичні вади опонента чи його ім’я? Будь ласка. І тоді, наприклад, Мелетій Смотрицький в одну мить стає «Мехментієм Смердицьким»… Почастувати опонента добірною лайкою на зразок «шалений хлоп», «пес», «діролазець», «дурний схизмат», «смердюча голова», «безмозглий»? Та будь ласка… Свого часу академік Володимир Перетц написав чималу спеціальну розвідку на тему: «Лайка як прийом у польських та українських полемістів XVI—XVIII століть». І матеріалу йому не забракло.

А думаєте, в «тихому» ХІХ столітті було якось інакше? Аніскілечки. Згадаймо хоч би слова, якими Олександр Барвінський окреслив манеру письма Драгоманова-полеміста: «радикальний тероризм». Драгоманов почав заперечувати. Сам він бачив цю справу інакше. «Я навмисне поклав собі взяти в халяву ніж літературний, — писав він до Олександра Кониського в грудні 1888 року, — та й обійти наших архієреїв, — тикаючи їм по носам та по ухам: «нехай не гуляють!» А скінчивши цю прикру мені гайдамаччину, — я вернусь до свого плуга». Слово честі, не знаю, чим у такому разі «тероризм» відрізняється від «гайдамаччини». Не знаю й того, що відповів Драгоманову Кониський. Знаю тільки, що невдовзі Кониський умиється дрібною сльозою, коли Драгоманов «прийде» зі своїм «літературним ножем» до нього самого. Отут уже старий письменник змушений буде Христом–Богом молити свого критика відчепитись від нього. «Я певен, — писав він Драгоманову в червні 1893 року, — що ваша в’їдливість до мене, некультурні епітети і лайка в «Народі», ваша зневага і нехтування прав чоловіка, кождого, кого вважаєте ви за свого противника, не придадуться на користь справі…» І ще: «Як би добродійно було для людей, коли б ви ті ідеї свободи і моральности, які проповідуєте, прикладали до всіх однаково, і до себе! Дак же ні! хто сміє думати не так, як ви, той у вас і «лакей», і «ракосвист» і ще гірше! гірше і гірше». А далі вже благання: «…Прошу вас: коли вам… що-небудь варто чужий спокій, свобода, здоров’я, так во ім’я їх і вашої чести і достоїнства я прошу вас відкараскатись від мене, не чіплятися і не в’їдатися на мене ні просто, ні через «наказних гетьманів».

«Наказні гетьмани» й справді не дрімали. Ось хоч би Костянтин Арабажин. Його мова, як згадував Агатангел Кримський, «аж кипіла зненавистю» до Антоновича, Самійленка, Барвінського, а особливо до Кониського: «негідник», «нерозумний політик», «нездара–белетрист»… Поетичну збірку Кониського «Порвані струни» він називав не інакше, як «Порвані штани», а тужливу елегію «На скелі високій сиджу одинокий…» декламував: «На скелі високій сиджу одноокий…» (на засланні Кониський втратив око). Словом, це був той самий «літературний деспотизм», проти якого марно протестував Кониський у листах до Драгоманова. «Свобода лайки, глуму і гнобительства, — писав він, — не свобода, а самовластя натур деспотичних і морально попсованих». І далі: «Безсторонність — се перший обов’язок історика і критика, а у вас перший обов’язок — інтерес партійний, і йому ви з легким серцем приносите в жертву і чуже ім’я, і чужу честь, і чужу свободу».

«Партійний інтерес» — ось те, про що ніколи не варто забувати, коли говоримо про нашу літературну критику ХІХ століття, бо в тому «інтересі» закорінене навіть таке зловісне поняття, як «ворог народу». Ясна річ, можна кивати на римське право з його hostis populi Romani («ворог римського народу») чи на Велику французьку революцію з її ennemi du peuple («ворог народу»). Можна пригадати й одну з найпопулярніших драм Генрика Ібсена «En folkefiende» («Ворог народу»), яка справила значний вплив на українську літературу. Дмитро Дорошенко навіть стверджував, що Грінченків «Арсен Яворенко» — то «варіант Ібсенового «Ворога народу», а згодом Олександр Борщаговський казатиме щось схоже про драму Франка «Учитель». На його думку, вплив «En folkefiende» дуже помітний і на рівні проблематики «Учителя», і на трактовці образу головного героя, і на суто драматургічній техніці Франка. Можна, нарешті, віддати пальму першості Сталінові, як те робив у своїх спогадах знаменитий український дисидент Лев Кополев. Він казав, що закон від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення соціалістичної власности», названий у народі законом «про п’ять колосків», написав сам Сталін, спираючись на поняття «ворог народу». Мовляв, тут «уперше офіційно застосовувалось те поняття, яке згодом стало звичним у судах, у газетах, у прилюдних виступах і в особистому побуті».

Боюсь, що це поняття стало звичним значно раніше, ще на сторінках партійної публіцистики ХІХ століття. Воно зринає, наприклад, у статті Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька», у публікаціях редагованої Михайлом Павликом газети «Народ». Відзначаючи, що полеміка цього видання вкрай нетолерантна, Агатангел Кримський аж вигукнув: «А то ще добрий коник — «ворог народу»!». А пам’ятаєте повість Кобилянської «Царівна»? Там палкий послідовник Маркса Василь Орядин ніби мимохіть кидає в розмові з Наталкою Верковичівною фразу про свою ненависть до «ворогів народу»…

І все це розквітне буйним квітом у буремному ХХ столітті, зокрема в тій безжальній полеміці між українськими письменниками 1920—30–х років, яка передувала гігантській хвилі червоного терору в УСРР. Але те саме було й за Збручем. Згадаймо, як Юрій Косач 1946 року в статті «Вільна українська література», надрукованій у другому збірнику «МУРу», гаряче протестував проти українського «літературного імперіалізму» 1930–х років, який під гаслами «ренесансу» та «героїчної поезії заліза й крови» створив «систему літературних клік, які відповідною опінією, моральним терором не лише ізолювали немилого письменника від читача, але, коли треба було, доводили його до зламання й духовної загибелі». Яскравий приклад — життєва драма Володимира Винниченка. «Не критика, а адорація прийнятих і скажене цькування або гробове замовчування немилих авторів поряд із безсоромною суб’єктивністю в оцінці мистецьких явищ, з неуцтвом і поверховістю — ось приміти тієї критики…»

А потім будуть численні ідеологічні кампанії післявоєнної доби, включно з так званою «контрпропагандою» 1970—80–х, чию стилістику я вже добре пам’ятаю: «найлютіші вороги українського народу», «отруйний націоналістичний дурман», «банда політичних мерців», «божевільні просторікування», «бризкають отруйною слиною»… І я був би щасливий, якби міг сказати, що сьогодні така манера письма стала надбанням історії. Куди там!

От я й питаю сам себе: чи не забагато в нас «ренесансу»? Та й чи це ренесанс? Може, це всього лиш маніхейство? Казав же колись Драгоманов, що наш світогляд не так християнський, як маніхейський. Принаймні в нас є незаперечний дар перетворювати яскравий і барвистий світ на якусь похмуру чорно–білу картинку маніхейського штибу. То невже ми й справді зав’язли в громадянській війні, якій не видно ні кінця ні краю?..

Колись чудовий львівський історик Ярослав Ісаєвич писав про те, що школярам не варто вивчати українську полемічну літературу зламу XVI—XVII століть. Я б не погодився з незабутнім Ярославом Дмитровичем. А я б сказав, що її слід вивчати бодай для того, щоб припинити, нарешті, ту «війну України з Україною», у розпалюванні якої так ревно каявся на схилі літ великий український письменник–полеміст Мелетій Смотрицький.

 

Леонід Ушкалов,

доктор філологічних наук,

професор кафедри української

та світової літератури

Харківського Національного педагогічного університету ім. Сковороди

 

Мову ориґіналу збережено

Анонс

23 січня – презентація нової антології “Атом у запрязі”
[19.01.2017]
20 травня – три томи “Гри” від Марини Муляр
[17.05.2014]
29 січня – “інтим” від Сергія Савченка
[27.01.2014]
15 січня – прем’єра фільму про Володимира Денисенка
[21.12.2013]
7 грудня – зустріч із Озоном у Києві
[06.12.2013]

Скриня

Юрій Тарнавський. “Ці чорні ночі”
[08.04.2013]
Володимир Сердюк. “Пальто на стільці”
[02.02.2013]
Олексій Гавриленко. Переклади оповідань Дилана Томаса
[11.01.2013]
Євген Пашковський. “Безодня” (уривок з роману)
[05.05.2012]
Аскольд Демерджі. «Спогад про «Апокаліпсис»
[18.12.2011]

Архів публікацій за датою

Листопад 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер   Гру »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930