Фотоательє

Дбати про власну славу – заняття ганебне
Котков

Кур'єр муз

Унікальний особистий літопис подій Революції
[18.01.2017]
Нідерландці не поспішають повертати “скитське золото” до України
[17.01.2017]
Російськомовні канібали напали на українського письменника
[02.08.2014]
Нестайко випередив за популярністю Джоан Роулінґ
[31.07.2014]
Віктор Баранов помер після важкої хвороби
[30.07.2014]
Провокативне читво не з’явиться в “Читай місті” та “Книжковому супермаркеті”?
[29.07.2014]
У Канні український повнометражний фільм полонив кінокритиків
[23.05.2014]
Стрічка “Хайтарма” отримала призи від НСКУ
[17.05.2014]
Инша реальність: міліційні кати перебувають на психологійній межі
[31.01.2014]
На Майдані не потрібна “радянська спадщина”
[30.01.2014]
Азаров “зачищає” інтернет-простір
[27.01.2014]
Барикади, “Беркут” і архітектор Григор’єв
[24.12.2013]
Побутує думка, що в іконі нема нічого нового…
[23.12.2013]
У Чернігові гратимуть західноевропейську музику
[21.12.2013]
Евромайдан завадив проведенню книжкової виставки?
[12.12.2013]

Фетишизм

Канали олігархів працюють на відчуження українців від їхньої культури
[25.03.2013]
Система ґрантів гальмує науковий проґрес
[18.03.2013]
Українці становлять на території АРК 24 %, а в них іще менше шкіл, ніж у кримських татар
[22.02.2013]
Оксана Забужко: “Саме моє покоління зараз при владі в усіх сферах…”
[05.11.2012]
Сімдесят років комуністи вказували мистцям, що слід писати й малювати…
[25.01.2012]

Повернути Василя Голобородька українському Донбасу

09.07.2014 | Проглядів: 209

7865432110Відкритий лист письменниці Оксани Забужко до Українського ПЕН-Центру:

 

“Шановний пане Президенте, шановні колеґи,

 

скандальний заклик від ПЕН-центру Словенії “просити Росію вреґулювати український конфлікт”, якщо розглядати його “в пакеті” з іншими численними сьогоднішніми актами пропутінського тиску на Україну з “західного фронту”, незаперечно потверджує: попри очевидний провал сценарію “поділу України”, Кремль зовсім не збирається капітулювати, і “проект Новоросія”, наразі зірваний ціною непомірних жертв і страждань українського народу, всього лиш тимчасово “відкладається”, до кращих для Кремля часів. Які, можна не сумніватись, не забаряться, якщо українці не почнуть врешті переходити до кроків “на випередження”.

 

У зв’язку з чим хочу внести на ваш розгляд пропозицію, яка давно назріла і “висить у повітрі”, – а нині, на мій погляд, могла б стати з нашого боку саме таким кроком.

 

Спершу трохи контексту. Гадаю, ні для кого з нас уже не секрет (це років 4-5 тому ще можна було сумніватися!), що “проект Новоросія” цілеспрямовано підготовлявся Росією насамперед через програмову, багаторічну, послідовно здійснювану “деукраїнізацію” т.зв. “Юговостока” – коли нижче, сказати б, “лінії Керзона”, взятої з електоральних мап 2004 р., культурний та інформаційний продукт з виразно українським маркером у мейнстрім не допускався (лише влітку минулого року, коли стартувала “агітація за ЄС”, намітились були тенденції до зрушення: концерт Положинського в Донецьку, гастролі з “Солодкою Дарусею”…), а всякий такий продукт місцевого походження – інформаційно глушився й витіснявся на марґінеси (умовно кажучи, шансів у Донецького університету носити ім’я Василя Стуса було не більше, ніж у дніпропетровського проспекту Карла Маркса – ім’я Валер’яна Підмогильного, а потрапити в київський ефір україномовній співачці, коли вона, як Ольга Акулова, з Донецька, а не з Івано-Франківська, годі було й мріяти: навіть про Олега Скрипку якось на ТВ-шоу оголошено було, ніби він “представляє Західну Україну”, – тільки “Західній”, за цим сценарієм, дозволялось у нас “бути українською”!). І так з року в рік усе робилося для того, щоб у суспільства в цілому (і в міжнародної спільноти також) склалося стійке враження, ніби поза Західною Україною (“Галичиною”) – України нема (мене й саму в європейських ЗМІ не раз іменували “західноукраїнською письменницею” – sic! – так що владу пропаґандистського стереотипа можу оцінити напряму). Активна медіалізація, в т.ч. в Росії, Сергія Жадана як “винятка з правила” це саме правило тільки потверджує – і в найдрімучіші “щербицькі” часи на партійних з’їздах обов’язково мав бути один україномовний виступальник, тож “одного україномовного поета” на всю проектовану “Новоросію” якраз і мало вистачити сповна.

 

Говорити про все це, відтворюючи “по цеглинці” загальну панораму “зачистки”, можна до нескіченности (історія одеського каналу АТВ, який 8 років, від 2006-го по 2013-й, утоптував мізки одеситів на суцільне “Куликове поле”, може тут слугувати за case study!), а про історію багатолітньої, як у мур головою, боротьби наших видавців за доступ української книжки на Донбас (а від 2009 р. – і на Південь: на Миколаївщину, Херсонщину…) впору вже монографії писати, – нагадаю лише, що коли в Луганську торік відкрилась була українська книгарня, її закрили одразу ж, як тільки вона виявилася комерційно успішною і власник необачно похвалився пресі, що “міф про непопулярність української книжки на Сході розвіяно”. Паралельно весь цей час у центральних ЗМІ накручувався мем “двох Україн”, “проросійського Донбасу”, і т.д. – словом, інформвійна “за Новоросію” велася системно і по-спецслужбівському професійно – килимовою атакою. І, ясна річ, не могла лишитися без наслідків.

 

Одним із таких наслідків стало те, що й досі – по трьох місяцях війни на Донбасі – ніхто з українських журналістів не спромігся не те що відвідати в Луганську і взяти інтерв’ю в одного з найвидатніших українських поетів 20-го століття – Василя Голобородька, а бодай би поінформувати громадськість, чи він там іще живий, чи кудись виїхав, і чи йому нічого не загрожує (щойно минулого тижня мелькнула піврядочком згадка в “Урядовому Кур’єрі”, з якої випливало, що таки живий – і, як переважна більшість жителів Донбасу, яких якраз ніхто “не чує”, бо їм “вимкнено звук”, і ніяка Тальявіні до них не приїде, хоч би скільки вони, важачи життям, чіпляли на себе жовто-блакитних стрічечок, – нікуди з рідного міста не поїхав: що ж, добре знати, спасибі й на тому!). В свідомості пересічного українця (бо саме його представляють ЗМІ) поета Василя Голобородька – нема, “зачищений”, вкупі з усім його німим-непочутим – приреченим на мовчазне страждання – українським Донбасом. Зате часу й місця на різної міри витончености філіппіки проти Донбасу, який буцімто “ненавидить все українське”, в інформпросторі й далі знаходиться з подостатком, тема “не закрита”, – і от уже німецькі колеґи переказують мені слова галицької поетки, що “пора вже той Донбас віддати Росії”, а австрійське телебачення приїздить розпитувати (для окремого фільму!), чому в нас “тільки в Галичині існує українська культура”. (Можна хіба пожаліти тих галичан, які роками радо “таскали набої” для таких “мінометів”, не розуміючи, як дешево – всього лише за підігрів “п’ємонтського еґо”, за почухане самолюбство! – путінські режисери їх купують і використовують – незгірше, ніж призначених “на м’ясо” озброєних тубільців на “лугандонських” блокпостах.)

 

Зрозуміло, що в образ “антиукраїнського Донбасу” поет формату Голобородька не вписується (“неформат”, як кажуть на ТБ українським музикантам!), – як не вписувався він свого часу і в УРСРівські ідеологічні лекала, і тому ні в радянській, ні в пострадянській Україні належного йому місця на літературному Олімпі так і не посів. За його біографією взагалі можна скласти графік українських “свобод” за останні півстоліття: як тільки в Москві заходить “лібералізація” (Хрущов, Горбачов, Єльцин) – Голобородька в Україні друкують, читають, преміюють і визнають за видатного поета; як тільки Москва починає чергову масштабну “спецоперацію з замирення України” – Голобородька звідусюди виключають, викреслюють, заганяють в шахту, в робітничий гуртожиток, і визнають уже тільки за кордоном (востаннє – в 2010-му, на Болонському книжковому ярмарку, де його дитяча “Віршів повна рукавичка” одержала “Білого крука”). Гадаю, саме час нарешті виправити цю велику історичну кривду в стосунку до так по-шевченківському “архетипально” національного Поета – заодно довівши тим і самим собі, і всьому українському народові, що його інтелектуальна верства – не лише підмет для чужих політтехнологічних маніпуляцій, а має власну суб’єктність. Зокрема і в тому, щоб, як то належить інтелектуальній верстві в кожній європейській нації, самостійно виставляти та боронити національні ієрархії культурних цінностей.

 

Звідси й моя пропозиція: щоб Український ПЕН-центр ініціював номінування Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури. Це, зрештою, досконало збігається з нашими статутними обов’язками: адже замовчування – одна з найпоширеніших форм контролю за інформацією, а в цьому випадку контроль здійснює на нашій території ворожа держава, послуговуючись ним як інструментом терористичної війни. Кому ж, як не нам, повертати тепер Донбасу його непочутого Поета?…

 

Додатковий плюс тут у тому, що кращої кандидатури від України нині взагалі годі шукати – у Голобородька, крім любимої Нобелівським Комітетом дисидентської біографії “ідеаліста в пейзажі століття”, є поетичні книжки в якісних перекладах на європейські мови, є міжнародні відзнаки, а значить, уперше за роки нашої незалежности Шведська Академія отримала б не просто “нове ім’я в списку”, як то було з раніше номінованими Ліною Костенко та Борисом Олійником, – а таки реального кандидата для серйозного вивчення (і напевно зраділа б його внутрішній спорідненості з Транстрьомером!). А Україна, своєю чергою, відкрила б, яким дивовижним поетичним голосом, за всі свої німі муки, обдарував її Донбас – цей трагічний український “Гулаґ-лайт” (вічно-зяюча, всім нам на пам’ятку, “непромита-знеславлена” рана сталінської індустріалізації!), що з ним його Поет так символічно розділив його долю, – і через ту долю багато що змогла б зрозуміти про себе-сьогоднішню, з того, що їй так довго не давали зрозуміти за гуркотом чужих “інформбатарей”.

 

На цьогорічну номінацію, зрозуміло, вже запізно, а от заходитися коло новорічної – саме впору. Впевнена, що така кампанія, коли до неї належно взятися всім миром, буде мати неоціненну культурно-символічну вагу. Ба більше – вона могла б покласти початок найтруднішому (і, припускаю, найзатяжнішому) етапу нашого визволення: визволенню свідомости українського суспільства від вживлюваних у неї за роки інформаційної окупації, як чіпи, чужих міфів – і наскрізь сфальшованих уявлень про себе самих. Саме за цю – найвитонченішу і найнепомітнішу – форму поневолення (за Мілошем, “поневолений розум”!) Україна й змушена нині розплачуватися такою страшною ціною. Бо коли у висліді багатолітньої повзучої “інформвійни за Новоросію” уже ні донбаський журналіст, ні галицька поетка не асоціюють Луганська з Василем Голобородьком, це означає, що в міста (і цілого реґіону) украдено “культурний паспорт”, перетворено на “нічийну землю”. І тоді вже обстоювати “паспортну приналежність” такої землі залишається тільки фізично – людською масою, живою плоттю і кров’ю.

 

Авжеж, ту багатолітню “повзучу” інформвійну, яка передувала нинішній воєнній агресії, Україна програла путінській імперії “за неявкою”, попросту вчасно її не розгледівши, – і в тому безперечно є вина інтелектуальної верстви, нас усіх. Нині, коли українці, в т.ч. й призначені на “віддання в Новоросію”, вкотре в історії героїчно довели свою готовність ставати в обороні свободи й незалежности своєї країни “живим щитом”, прямий обов’язок інтелектуальних середовищ – так само об’єднатися, для повернення країні її потрощеної й закаламученої самосвідомости, без чого жодна військова чи політична перемога ніколи не буде остаточною. Ініцювавши висунення Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури 2015 року, Український ПЕН-Центр міг би стати каталізатором цього процесу. Зрештою, як відомо, дорога в тисячу лі починається з першого кроку.

 

Щиро сподіваюся, що ця пропозиція знайде у вас відгук і підтримку.

 

Сердечно,

 

Оксана Забужко

 

Анонс

23 січня – презентація нової антології “Атом у запрязі”
[19.01.2017]
20 травня – три томи “Гри” від Марини Муляр
[17.05.2014]
29 січня – “інтим” від Сергія Савченка
[27.01.2014]
15 січня – прем’єра фільму про Володимира Денисенка
[21.12.2013]
7 грудня – зустріч із Озоном у Києві
[06.12.2013]

Скриня

Юрій Тарнавський. “Ці чорні ночі”
[08.04.2013]
Володимир Сердюк. “Пальто на стільці”
[02.02.2013]
Олексій Гавриленко. Переклади оповідань Дилана Томаса
[11.01.2013]
Євген Пашковський. “Безодня” (уривок з роману)
[05.05.2012]
Аскольд Демерджі. «Спогад про «Апокаліпсис»
[18.12.2011]

Архів публікацій за датою

Липень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Сер »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031