... Я скільки працюю з тим матеріалом, а кожний раз відкриваю для себе щось нове. Я знав раніше, що шкіра має бути груба. Щоб вона тиснулася, то вона має бути тонка. Але тоді вона не має міцности. Як зробити? Я беру жменю гороху, а він ходить, як живий! У мене тоді виникла ідея. За допомогою звичайних інструментів я досягнув того, що шкіра починає ходити. Здається, просто. Шкіра груба і водночас пластична. Натискаєш - і вона «ходить»...

...Єдине, що «виламується» з усієї будови це - «велесові уламки». Никифор, Ганна Собачко, В.Свідзинський, В.Стус, Рільке, Емма, Р.Бабовал, витворюють цілісний і органічний ряд - це «тихі» образи (парсуни) зрощені в одному силовому полі, приналежні до спільного регістру... «Жерці» - це зовсім інший триб, інший, жорсткий і жорстокий, неуникно ідеологізований спосіб світосприйняття...

Лібералізація суспільної атмосфери провокує масовий ентузіазм творчої молоді експериментувати з формою та змістом. Шістдесятниками, за визначенням історика Валентина Мороза, стають художники, які хочуть малювати не лише портрети Леніна, і поети, котрі мають бажання писати вірші не тільки про Сталіна. Так народжується покоління «тіл у пошуках душ»...

Композитор збирав розсипи пісенної культури свого краю, записуючи їх у нотні збірки. Одна з них - збірка «Галицько-руські мелодії». Саме Людкевич був одним із засновників на західних землях України музичної освіти: він став першим директором Вищого музичного Інституту у Львові, а згодом професором Львівської консерваторії, першим редактором мистецьких і музичних журналів, очолив фольклористичну діяльність та Спілку композиторів Західної України.

Спочатку Луньова виживали зі школи за «музейну педагогіку» - створену ним освітню методу, що дозволяє через мистецтво «розкрити глибини, закладені самим Богом». За нею вчилися не тільки школярі, а й дорослі пархомівці, для яких виховані істориком юні просвітники проводили у клубі та музеї пізнавальні лекції. А в 2004 році попросили і з самого музею, оскільки тодішньому «губернатору» чимось не догодив син Луньова - Петро...

Для тих, хто не може жити серед усього цього, я створила Королівство і Притулок. Не просто написала, щоб хтось прочитав, а щоб дати людям якусь надію, що і для них є гідне місце на цьому світі. На жаль, цього ніхто не зрозумів і досі. Можливо, тому, що у кожного є свій шлях порятунку. Можливо, тому, що видані мізерним накладом мої книги просто не потрапляють до тих, кому вони потрібні...

...Найголовніше в житті людини - це самореалізація. Коли ти реалізувався, то все буде гаразд. І головне - звертайте увагу не на те, що вам не подобається, а на те, що подобається. Світ так побудований, що, коли ти концентруєшся на негативних речах, то і жити будеш в постійному негативі. Тож краще думати про щось хороше і спілкуватися з людьми, які несуть позитив.

Поет не може переступити межі дозволеного, позаяк він маріонетка гравця «на протилежному боці шахівниці». Поет виконує роль кур'єра від рук тих, хто приносить жертву, до самісінького олтаря. Лише до олтаря, проте в жодному разі не до того, кому призначена офіра. Переступити через місце жертвоприношення не судилося нікому. Поет іноді занадто захоплюється грою і йде далі, а відтак зникає у своєму внутрішньому світі...

Якщо розуміти Всесвіт як бібліотеку священих таємниць, то зв'язок між цією космічною бібліотекою та Україною охороняв саме Зеров. Вони його вбили. Маємо визнати, що ми ніколи не побачимо зеровського перекладу «Енеїди» в повному обсязі, як і не прочитаємо його переклад «Гаявати» Лонгфелло або його прози - все це ковтнула радянська каральна машина. Однак ми також маємо визнати - що неабияк здивує і жахне катів Миколи Зерова - він переміг.

Чи  він насправді був у своєму сумно-веселому житті  і дяком в одній парохії, і чистильником коминів, і юним коханцем вродливої дружини старенького графа, від якої благополучно втік? Він точно був економом і улюбленцем публіки в одному з  провінційних польських театрів? Загалом у  провінційних театрах Осип Шпитко  працював три роки - потім він описав  ці театри з притаманним йому цинізмом у подробицях...