Такими недитячими питаннями задається чи не постійний гість-автор шанованого багатьма в Україні й за кордоном періодичного органу «Кур'єр Кривбасу», який на весь голос може дозволити собі, на відміну від купи інших, не виключено, що не менш інтелектуальних, творчі заяви на двотисячне (за накладом) видання у своїх нескінченно невичерп(аль)них (за кількістю сторінок, які чи не щономера з'являються) «Імпресіях та медитаціях» про, приміром, посередність Ясперса, який «незрідка варіює й доповнює Ортегу-і-Гассета»  чи ще більш показові, типу: «Сосюра банальний, інфантильний, одноманітний...»

Усі сумніви щодо актора необґрунтовані. Він жив у Вірменії до 15 років, потім переїхав до Франції. Тому про життя в СРСР знає не з чуток. Те, що він не схожий на Параджанова, нормально. Ми й не хочемо створювати копію.  Бо ж людей, які знали режисера особисто, сьогодні залишилося не більше сотні. І не для них стрічка, а для глядачів. Головна тема сценарію - як Параджанов знімав фільми. У стрічці також будуть в'язниця й болісні допити. Але показані дуже тонко, інтеліґентно...

Пісню «Дорога в ліс» навіяла «Лісова пісня» Лесі Українки: читаючи поему, я збагнув, що весь мітологійний світ iз мавками, русалками та иншими істотами - це зворотний бік нас самих. «У цьому полі, синьому, як льон» - річ на щемливу лірику Василя Стуса. А от «Схована у мріях» - колискова для донечки, яку я дуже мріяв мати від своєї коханої.

На трамваї, за числом 11-ть (своїм ходом) дісталися леґендарної кав'ярні на Пушкінській (там, експромтом, зкопита, ми колись зсували-накривали столи і годинили мистецькі поетичні вечори - на жаль, вона, та, знаково-дорога «Пушка», вже зійшла на pops-ові «віденські булочки» - у небуття, як і вікопомна «Кулінарка», театральна «Заньковецька», «Рога й копита» і «Трі ступєні» на Прорізній - кількома місяцями тому канула у засвіти ще одна, - де збиралась богемна братія, - остання кав'ярня на Пушкінській...

Аналізуючи бетговенівський фестиваль у своєрідному зворотному відліку, варто згадати, що передував прем'єрі славетний "Імператорський" П'ятий фортепіанний концерт, виконанням якого вже давно здобув собі заслужену славу піаніст Мирослав Драган. А розпочалися бетговенівські дні рідко виконуваним духовним твором буремного композитора, Месою До мажор, із виконанням якої цілковито впоралися молоді колективи міста - камерний хор Gloria та симфонійний оркестр "INSO-Львів"...

... Я скільки працюю з тим матеріалом, а кожний раз відкриваю для себе щось нове. Я знав раніше, що шкіра має бути груба. Щоб вона тиснулася, то вона має бути тонка. Але тоді вона не має міцности. Як зробити? Я беру жменю гороху, а він ходить, як живий! У мене тоді виникла ідея. За допомогою звичайних інструментів я досягнув того, що шкіра починає ходити. Здається, просто. Шкіра груба і водночас пластична. Натискаєш - і вона «ходить»...

...Єдине, що «виламується» з усієї будови це - «велесові уламки». Никифор, Ганна Собачко, В.Свідзинський, В.Стус, Рільке, Емма, Р.Бабовал, витворюють цілісний і органічний ряд - це «тихі» образи (парсуни) зрощені в одному силовому полі, приналежні до спільного регістру... «Жерці» - це зовсім інший триб, інший, жорсткий і жорстокий, неуникно ідеологізований спосіб світосприйняття...

Лібералізація суспільної атмосфери провокує масовий ентузіазм творчої молоді експериментувати з формою та змістом. Шістдесятниками, за визначенням історика Валентина Мороза, стають художники, які хочуть малювати не лише портрети Леніна, і поети, котрі мають бажання писати вірші не тільки про Сталіна. Так народжується покоління «тіл у пошуках душ»...

Композитор збирав розсипи пісенної культури свого краю, записуючи їх у нотні збірки. Одна з них - збірка «Галицько-руські мелодії». Саме Людкевич був одним із засновників на західних землях України музичної освіти: він став першим директором Вищого музичного Інституту у Львові, а згодом професором Львівської консерваторії, першим редактором мистецьких і музичних журналів, очолив фольклористичну діяльність та Спілку композиторів Західної України.

Спочатку Луньова виживали зі школи за «музейну педагогіку» - створену ним освітню методу, що дозволяє через мистецтво «розкрити глибини, закладені самим Богом». За нею вчилися не тільки школярі, а й дорослі пархомівці, для яких виховані істориком юні просвітники проводили у клубі та музеї пізнавальні лекції. А в 2004 році попросили і з самого музею, оскільки тодішньому «губернатору» чимось не догодив син Луньова - Петро...