„Гнат Михайличенко - чи не найзагадковіша постать в українській літературі. Він таємниця й "захований бог" естетичного екстремізму, нащадок попередніх експериментаторів - "візіонерів", - дитя сецесії і enfant terrible останньої хвилі українського символізму, цілковитий антипод (і як місяцепоклонник, і з формального боку) ровесника-сонцепоклонника Павла Тичини. Він - один із перших ранніх аванґардистів і чи не перший "передсюрреаліст" в Україні. А також політичний екстреміст, "терорист", націонал-комуніст тощо.

Він був сином епохи карбованої гуманности - доба дуелей відійшла, настав час розстрілів, крови, терору. Але тоді це називалося „боротьба" (малося на увазі: класова). Боротьба за ідеали боротьби. Наче диявольське казино, де у грі зі смертю на життя здобуваєш азартне бажання жити. Страх жити без азарту був страшнішим від страху смерти (недаремно ж то був час, коли кокаїн продавався в аптеці, наче аспірин).

Епоха захопила Михайличенка, коли він був студентом Харківської землеробської школи (куди, до речі, зміг вступити лише після двокласної сільської). Революціонери тоді діяли як сучасні заправські наркодилери - спочатку підпільна література, привабливість конспіративних зібрань, дурман незаконних організацій. Потім Гнат учився всього потроху в Москві - у сільськогосподарській школі та слухав лекції в університеті, вештався Європою, здебільшого нелеґально. Професійним революціонером його зробило дезертирство з фронту 1914 року. Перший арешт - 1915 року (шість років заслання і довічний Сибір). Після Лютневої революції Михайличенко повертається в Україну, стає членом ЦК партії українських есерів. Він належав до її лівого крила (майбутніх боротьбистів), був членом Центральної Ради. 1918 року його двічі заарештовували - й Центральна Рада, і кайзерівські війська (ліві есери відверто висловлювали антигетьманські настрої та ультрасоціалістичні симпатії). Був засуджений до розстрілу, але втік. У травні 1919 року Михайличенка призначено першим наркомом освіти УРСР. Проте Михайличенко не чиновник -natural born підпільник. У складі терористичної групи він рушає через польський кордон піднімати галицьких селян на повстання. 20 листопада 1919 року Київ був окупований денікінцями. На "Кручі" (будиночок у Києві біля Видубицького монастиря, де перманентно переховувався підпільник Михайличенко, який до того ж був іще й письменником) відбулося чергове засідання літературної групи "Здоровий футуризм". На ранок туди наскочила денікінська контррозвідка (за дві години до наскоку з "Кручі" пішов інший великий поет - Михайль Семенко), заарештувала Гната Михайличенка й поета Василя Чумака, того ж дня обох було розстріляно.

"Блакитний роман" нагадує візіонерську сповідь наркомана, а іноді автор постає відсторонено, наче випадковий свідок глобальної катастрофи.

До речі, у двадцятих точилися запальні літературні дискусії, чим вважати "Блакитний роман" - прозою чи поезією.

Сучасники називали Михайличенка "чорним Вітменом", "параноїдальним маніяком" і "божевільним автором Заповіту Смерти". Володимир Гадзинський, дослідник його творчости, писав: "Він лишився стояти велично, як скеля, він не мав по собі ні літературної школи, ні епігонів... Лишився самотнім і непорушним". І Михайличенко неначе зник із літературного обрію (свідомо примусово), але хто хоч раз прочитав його твори, більше не міг забути: сюжет його "Міста" прочитується між рядками "Білої гвардії" Булґакова, а Андрій Головко, пам'ятаючи інфернальний психологічний вплив "Блакитного", називає один зі своїх замовних прорадянських творів "Червоний роман". Візіонерство Михайличенка й естетичний радикалізм відшукуємо в "Я (Романтиці)" Миколи Хвильового, сюрреальних "Ротаціях" Богдана-Ігора Антонича тощо. Найрадикальніші українські поети 1990-х, які не бажали наслідувати досягнень соцреалістичного віршування й етики пострадянського лицедійства, обирали своїми кумирами Че Ґевару й Михайличенка, поціновуючи в останньому відвертість, нестримність фантазії та радикалізм крови.

Звісно, з точки зору вже сучасної теорії літератури "Блакитний роман" є стовідсотковою поезією. Текстуальне візіонерство тепер нагадує експерименти французького кіна шістдесятих (Ґодар та ін.).

Цікаво, що саме з Михайличенкової політично-естетичної тусовки вийшов Олександр Довженко, а колеґою Гната був автор "поезофільмів", великий Михайль Семенко. Візіонерство "Блакитного роману" нарешті - після зняття політичної заборони і зняття естетичного нерозуміння в українській культурі - бо вже прокотилась хвиля радикального сюрреалізму Нью-Йоркської групи та Київської школи (а також Іллєнкових сюрреалістичних фільмів) - може стати гарним підґрунтям для кінематографічного шедевру".

Андрій Підпалий