Всю жизнь я быть хотел как все,
Но век в своей красе
Сильнее моего нытья
И хочет быть, как я.
Б.Пастернак

Жоден з його геніальних проектів пізнього часу не був реалізований. У рідному Харкові цього класика українського авангарду взагалі вважали міським божевільним. Воюючи з партійним начальством, він вхолосту оформлював соціалістичний побут, складаючи проекти на горищі.

Запізно дізнавшись про конкурс пам'ятника Пікасо, все одно надіслав креслення до Франції - і переміг. Поки нагорода шукала героя, той встиг померти. Химерна конструкція з картону, нагороджена Гран-прі, ще довго валялась на задвірках його харківської майстерні.

Вперше як офіційний "авангардист" Василь Єрмілов заявив себе, працюючи над оформленням першотравневого фестивалю ще далекого 1919-го року. Він прикрасив центральний майдан Харкова і суміжні з ним вулиці щитами, арками, велетенськими трафаретними портретами з гаслами. Приятель художника, поет-авангардист Валеріян Поліщук так згадував ці славні часи: "Це був великий "подиктований" період в нашому мистецтві. Всі вулиці і будівлі були борознисті від кольорів, кличів, щитів і арок Єрмілова. Це був дух революції в кольорах. Такого ніколи раніше не було і, на велике нещастя, нічого з того не врятувати для наступних поколінь. То був унікальний стиль часу". У тому ж 1920-му році В. Єрмілов отримав першу нагороду за проект фасаду театру імені Т. Шевченка у Харкові.

З появою в Харкові "Вікон РОСТА" художнику закидали вплив російського конструктивіста В. Татліна. Втім, даремно. Адже контр-рельєфи Татліна виявляють безпосередність моменту руху. Натомість експериментальні конструкції Єрмілова - статичні, створені з суворою симетрією форми й кольору. Скоріше, це Татлін черпав натхнення з малоросійського середовища, маючи в своєму доробку кобзарські думи, які виконував під бандуру.

Хай там як, але в 1930-х конструктивізм Єрмілова став неактуальним для влади. До нього, а також до його друга-поета Поліщука обережно ставились навіть колеги по революційному цеху. Ризиковане "ліжко для кохання", зроблене ними на пару, порнографічна поема "Онан" Поліщука і культивування "полового акту, громадського пісуару чи фізкультури мішаного товариства в річці" та гасла "хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь", не могли не вражати кондову пролетарську моральність. Видавання друзями у 1928-му році журналу "Аванґард" ненадовго вберегло їх від партійного суду, оскільки під шумок будівельної мегаломанії конструктивізм і динамізм Єрмілова - Поліщука були ще цілком доречні. "Навчити людей доцільно, послідовно й революційно мислити в галузі мистецтва - є одне з найпочесніших завдань аванґарду", - бадьоро проголошували друзі-конструктивісти.

Утім, з часом будь-які авангардні пошуки накрили мокрим партійним рядном, і, незважаючи на всі загравання Поліщука та Єрмілова з плановим будівництвом, редакцію "Аванґарду" звинуватили в шарлатанстві, оскільки у 1928-му році СРСР цікавив не легкокрилий конструктивізм, а важка промисловість. Подальші "індустріальні" експерименти Поліщука - Єрмілова хоч і вважали за "революційні", але числили по відомству глибоко аполітичних. Зокрема, Поліщукові після закриття "Аванґарду" у 1929-му році довелося перекваліфікуватися в ідеологічні кербуди, викорінюючи антимарксистські елементи вже на інших ділянках партійного фронту.

З Єрміловим у 1930-х було гірше. "Его не мучили, не карали, / но без всякого визгу и треску / просто завешивали коврами / и даже замазывали фреску", - уточнював Б.Слуцький у вірші "Харьковский Иов" . - Потом пришла война. Большая. / Город обстреливали и бомбили. / Взрывы росли, себя возвышая. / Фрески - все до одной - погибли". Сьогодні вже знати, що великих боїв у Харкові на початку ВОВ не було. Місто було знищене більшовиками, які, тікаючи, висадили на повітря безліч промислових об'єктів, зруйнували шляхи сполучення, зіпсували міську електростанцію й водогін, які, будучи полагоджені за німців, регулярно нищилися залишеними в місті "червоними" агентами.

Надалі більшовики продовжували бомбардувати "окупований" Харків. "Непосредственно, самолично / рассмотрел Ермилов отлично, / как все расписанные стены, / все его фрески до последней / превратились в руины, в тени, / в слухи, воспоминания, сплетни", - значив Б.Слуцький. Не з чуток, а зі спогадів сучасників знати, що за німців Єрмілов плідно працював в культурній ділянці. Ю.Смолич писав у своїй книзі "Розповідь про неспокій триває": "З відновленням мистецького життя поталанило не дуже. Правда, тут віднайшли пташку крупнішого калібру - художника Єрмілова, найпершого колишнього поплічника Валеріана Поліщука в "Аванґарді". В. Єрмилов не залишав своєї праці і, здається, тільки прибуло до Харкова видавництво, відновив свою діяльність графіка-оформлювача книжок". Утім, пам'ять про творчий доробок В.Єрмілова воєнних часів зберігається не лише в архівах НКВД-КГБ-СБУ. "Глядя, Ермилов думал: лучше, / лучше бы мне ослепнуть, оглохнуть", - нагадує Б. Слуцький. - Но не ослеп тогда Ермилов, / и не оглох тогда Ермилов. / Богу, кулачища вскинув, / он угрожал, украинский Иов".

Захований у нейтральну ознаку "харківський" у назві твору, Василь Єрмілов витворився наприкінці поезії Слуцького (яка, між іншим, побачила світ якраз 1984-го року, себто на 100-ліття від дня народження тоді ще крамольного художника!) - на "украинского Иова". Зрозуміло, якому саме богу "кулачища вскинув", погрожував Єрмілов у вірші харківського поета. Адже Бог, Отець і Герой-переможець під ту пору для усього світу був один - товариш Сталін! Колишньому фронтовику Борису Слуцькому було добре про це знати: "В первую послевоенную зиму / он показывал мне корзину, / где продолжали эскизы блекнуть, / и позволял руками потрогать, / и бормотал: лучше бы мне ослепнуть / или шептал: мне бы лучше оглохнуть".

Ігор Бондар-Терещенко

Орфографію автора збережено