Пам'ятаю, в одному зі старших класів мені подарували книжку "Співець" (Із світової поезії кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ століття). У ній я натрапив на "Вінок сонетів" словенського поета Франце Прешерна. Блискучий переклад Дмитра Паламарчука глибоко вразив мою юну душу. Завдяки цьому поетові я дізнався більше про Словенію, маленьку країну на Балканському півострові. Книжка поезій Франце Прешерна окремим виданням виходила у серії "Перлини світової лірики" ("Дніпро", 1977). У передмові "Нетлінне серце Словенії" літературознавець і перекладач Віль Гримич зазначив: "Нелюдським зусиллям розірвавши кайдани провінційності й консервативності тогочасного словенського буття, він став в один ряд з такими його сучасниками, як Пушкін, Шевченко, Міцкевич, Гюґо". Це про Франце Прешерна. Воістину, якщо народ має поета такої величини, він упевнений у своєму майбутньому. Думаю, що це добре усвідомлюють словенці, яких налічується понад два мільйони.
Так подумав під час недавнього перегляду двох футбольних стикових матчів (за вихід на чемпіонат світу) Росія-Словенія. Дратували московські коментатори, характеризуючи гру словенців. "Похоже, малєнькая Словєнія рєшила дать отпор", "І зачєм ім так напрягаться..." Це можна було потрактувати так, що, мовляв, Словенія - маленька держава, навіщо їй перемагати, їхати на чемпіонат світу. А словенські уболівальники в домашньому поєдинку показали високий рівень культури, консолідації, духовності. Цей маленький народ пишається своєю культурою, а до футболу ставиться, як до мистецтва. І не конче змінювати футбольну форму, якою намагалися підняти патріотичний дух росіяни, здизайнувавши на футболках кремлівські мури і двоголового орла.
Той матч навіяв сумні спогади про те, що й наша збірна свого часу не змогла подолати збірну Словенії.
А ще два роки перед тим була збірна Хорватії. Пригадую, 1997 року ми випустили у Видавничому центрі "Просвіта" книжку поезій хорватського поета Анджелко Вулетича "Великий, наче мурашка" (переклали Любов Голота і Леонід Талалай). Того самого року приїжджав сам поет, у Спілці письменників відбулася презентація його книжки. Розпочав презентацію тодішній голова СПУ Юрій Мушкетик: "Хоч збірна Хорватії й виграла в нас, ми сьогодні презентуємо книжку нашого гостя..."
А мені тоді подумалось: майже всі гравці Хорватії грають у різних європейських клубах, а коли збираються разом під знамено своєї збірної, розмовляють між собою однією мовою - хорватською. Чого не скажеш про наших невдах...
Переглянув багато оглядів у пресі про причини поразки нашої збірної від греків у Донецьку. Багато хто дивується: чого, мовляв, їм ще бракує? І ніхто бодай словом не заїкнеться про щирий, непідробний патріотизм Анатолія Тимощука. Та, на жаль, він лише один такий. А решта?
Якось у розмові мій добрий приятель Рауль Чилачава з гіркотою сказав: "Нинішня молодь знає футболістів Шевченка й Каладзе, а поетів Шевченка й Каладзе не знає" (мав на увазі відомого грузинського поета Карло Каладзе).
Кажуть, що у суперників треба вчитися. Невже досвід збірних Словенії й Хорватії нічого не навчив наших горопах? Ті хлопці матеріально забезпечені набагато скромніше, а воля до перемоги була в них набагато більшою.
А у вухах дзвенить і досі під шум уболівальників: "Малєнькая Словєнія..." А вона взяла та й виграла. Бо має прямий хребет, гордість, патріотичний дух і велике бажання перемогти.
Споконвіку велич будь-якого народу оцінюють за його внеском у світову культуру. Не беруть до уваги ні чисельності населення, ні території, ні природних багатств, ні кількості "лексусів" чи танків на душу населення... Футбол - теж свого роду мистецтво. А творити його треба думками й помислами чистими. І молитися за перемогу треба рідною мовою. Інакше - невпевненість, страх перед суперником, якщо в тебе нема міцного кореневого осердя, якщо ти ніколи не милувався рідним українським словом, а сам думаєш лише, як би сподобатися якомусь селекціонерові, щоб "уехать из этой страны". Збірна України - це мають бути не лише одинадцять гравців на полі, а й одинадцять душ, які постійно підживлюються рідною мовою, культурою, поезією, українським духом. Невже цього ніколи не буде? Тоді не варто мріяти про якісь міфічні перемоги.
Спитаєте, до чого тут поезія? Дуже просто: і поезію, й футбол споріднює одне - несподіванка. У поезії - несподіваний образ, метафора, творення чогось нового, неповторюваного ("поезія - це завжди неповторність" - Ліна Костенко), результатом чого є власний стиль, не подібний ні на чий. У футболі - власна манера, техніка, прийом м'яча, пас партнерові, знаходження несподіваних ходів. Як каже мій знайомий - професійний спортсмен, для нього у спогляданні футбольного матчу важливий не так результат, як несподівані дії майстрів, якийсь незбагненний фінт.
Кожен поет творить власний стиль. Кожен футбольний клуб чи збірна також витворює стиль власний. Збірна України в кожному матчі намагалася створити стиль, притаманний їй, та так його і не витворила. Греки володіють стилем, абсолютно не подібним ні на чий, і завдяки цьому перемогли.
У середині 1970-х у Києві гастролював Большой драматичний театр. Я був тоді студентом. Дуже хотілося подивитися спектакль знаменитого театру. Стоїмо з товаришем біля каси. Квитків катма. Дивимось - під'їжджає великий автобус, а з нього в шикарних костюмах виходять футболісти київського "Динамо" і на чолі з Валерієм Лобановським прямують до входу. На що це вказувало? Не на звичайну розважальну прогулянку вів підопічних тренер. Він знав ціну цьому театрові, а гравцям хотів показати його для того, щоб вони відчули всю емоційну напругу спектаклю, компоненти якого подібні до футбольного матчу, де є зав'язка, розвиток дії, кульмінаційні моменти, розв'язка.
Майбутній український (!) тренер мав би водити гравців в український театр, мав би сіяти в їхні душі зерна українського мистецького досвіду, аби змогти витворити власний, український стиль.
Василь Клічак
Орфографію автора збережено
На фото: перший портрет Франце Прешерна
