Про "білі плями" в історії українського письменства за останні кількадесят літ не писав хіба лінивий. Але плям вистачає й досі. Похвально, що зацікавленість давніми  авторами, причетними до української (і не  тільки ) літератури не згасає, попри з'яву сотень тисяч нових  імен. Про них говорять нині, але напевно, що й писатимуть і колись. Як про «Молоду Музу» - літературну групу, клуб і видавництво в однім імені (засновані 1906 р. у Львові). До неї належав серед  багатьох інших (о, ця «інша» література!...) Осип Шпитко. Його доля та творчий спадок засвідчують, що в українській літературі завжди і кожному є місце для "подвигу" продовжити цікаве її буття....

 

На світі багато мрійників, які починають щось спочатку з вірою, що світ стане від цього кращим. Іноді світ стає кращим - але ненадовго і не для всіх. Та  народжуються нові мрійники, які починають щось спочатку. Перед тим вони часом п'ють каву...В одній із дуже затишних і  малолюдних кав'ярень Львова на початку минулого століття любив пити каву і писати собі щось Осип Шпитко.

 

Кав'ярня звалася «Віденкою» (вона є у Львові досі!)  і, хоч  кав'ярень у місті  тоді було з добрих півсотні, письменник і публіцист Осип Шпитко любив саме цю. Коли згодом з'явилася  «Штука», то почав ходити й туди - збиралися там люди творчі. Але чувся не надто добре, де б не бував.

 

Осип Шпитко справді ніде добре не чувся. Може, стан перманентного дискомфорту й був визначальним у його долі? Бо що інше  гнало його світами? - То до Європи, звідки вернувся розчарованим. То до Росії, де набрався трохи  викривального запалу і написав після повернення звідти кілька статей на теми соціальні.- Статті конфіскували, а самого Шпитка земляки звинуватили в тому, що «вчить їх патріотизму». Він часто з кимось (або усіма відразу) сварився, його не розуміли. Вже в 1913 (за іншими  даними - у 1912) році він зі Львова виїхав, хоч на той час  мав і досить публікацій, і визнання. Писав  і під псевдонімом - Гриць Щипавка. До створених ним українських і польських текстів сам писав музику. Диригував хорами.  Встиг попрацювати актором в українських та польських театрах. Видав кілька сатирично-гумористичних книг - «Пекельні листи Антихриста до Люцифера», «Хруніяда», «Новомодний співаник».

«Хто з тих, що пам'ятають «добрі» довоєнні часи, не пам'ятають Гриця Щипавки (Осипа Шпитка) - цього... знаменитого товариша забави, від якого дотепу - бурлескного і вульґарного, та зате геніального - люди рачкували по долівці? Хто не тремтів перед його язиком, а ще більше перед його кулаками? Хто, читаючи молодим його автобіографічний роман «Вирід», що був передтечею оповідань Джека Лондона або Лока, не нагадує ще й тепер цього тремтіння душі, яке цей зідеалізований в романі анархіст життя будив у ньому, родячи заздрість, а заразом подив для героя, що так безпардонно обнажив себе перед читачем? Хто ще сьогодні не засміється сам до себе, як випадково нагадає одну з клясичних пародійованих коляд Гриця Щипавки, або пародію з Шевченка, що починалася словами: «Жидок паршивий коло хати...»? Або ті невмирущі вульґарні «Листи з пекла»...   Петро Карманський

 Народився Осип Шпитко на теренах, які нині вважаються Тернопільщиною. За одними даними - в селі Говилові Копиченського району, за іншими - в селі Городниця Гусятинського, у 1869 році. Навчався  в учительській семінарії в Тернополі. У 1906-1907 роках належав до «Молодої Музи» . У 1899 був редактором «Буковини» в Чернівцях. Твори  його мало відомі широкому загалу. Новела «Через неї», автобіографічна повість «Вирід» (роман  цей на початку 1990-х років віднайшов літературознавець Петро Ляшкевич, у 2000 році твір виданий у рукописі в «Літературних пам'ятках», випуск 5. Тимчасом роман «Вирід» був уже опублікований -  у 1930 році. Перманентне вертання із забуття  судилося  і самому Осипу Шпитку, і його творам.

 

Поїхавши зі Львова, забрав із собою  цілий жмут  жалю -  жалю до рідних, які його не розуміли, жалю до друзів, які довго друзями не були. Опинився у Бразилії. Понад пів тисячі миль  пройшов пішки по чужині, бо не мав грошей на дорогу. Як і в рідній Галичині, в Бразилії теж шукав себе. Мусів вивчити португальську мову. Згодом писав статті для місцевих часописів, промови для окремих чиновників. І залишався письменником. У бразильській літературі Осип Шпитко залишив свій слід творами «Потойбічні поезії», «В могилі життя», «Історія виродка», «Макабричний танок смерті». Місцева критика його помітила. Сам він себе теж любив  похвалити - до слова й не до слова. Чим очевидно нажив собі недоброзичливців. Автобіографічний роман Осипа Шпитка  світу не побачив, залишився в рукописі й пізніше був переданий до одного з музеїв у США. (Передрукував цей рукопис на машинці й передав його до Чикаго д-р І.Максимчук). Та, власне, чи не всі його твори - біографічні. Смішні й сумні історії, котрі стаються з його героями, могли ставатися з ним.  Чи  він насправді був у своєму сумно-веселому житті  і дяком в одній парохії, і чистильником коминів, і юним коханцем вродливої дружини старенького графа, від якої благополучно втік? Він точно був економом і улюбленцем публіки в одному з  провінційних польських театрів? Загалом у  провінційних театрах Осип Шпитко  працював три роки - потім він описав  ці театри з притаманним йому цинізмом у подробицях, зобразивши мандрівну театральну трупу як дім розпусти. Театр він як любив, так і ненавидів - люто.

 

Він  був невиправним  мрійником. Бунтарем, спраглим добра й ніжності, актором і публіцистом, письменником і босяком в одній особі. Мріяв про життя без принижень, без революцій, без війн. Хоч його називали і революціонером, і анархістом.

 

Письменник,  композитор, сажотрус, публіцист, актор Осип Шпитко залишається  незвіданим, нерозгаданим і не знаним. За одними даними, життя його обірвалося в 1942 році, за іншими - дата смерті невідома. Яке золоте листя яких кленів чи магнолій осипається над його могилою? І де вона?... "No tumulo da vida" -  "На (в) могилі життя" - книга Осипа Шпитка, написана і видана португальською мовою. Містику назв своїх  творів навряд чи сам він усвідомлював.

 

Осип Шпитко сам собі пророкував, сам собі творив свій власний Апокаліпсис. Тужив за справжніми почуттями, за верховенством правди у всьому і скрізь. Ображений не раз на всіх інших, був собі іншим. Бідуючи не раз гірко і тяжко, мав удосталь  хіба  що безліч  запитаннь, -  безкінечний ряд запитань, на які не знаходив відповідей. Та він зате не боявся їх шукати.

 

Надія Степула

 

Орфографію автора збережено