У передмові "Нетлінне серце Словенії" літературознавець і перекладач Віль Гримич зазначив: "Нелюдським зусиллям розірвавши кайдани провінційности й консервативности тогочасного словенського буття, він став в один ряд з такими його сучасниками, як Пушкін, Шевченко, Міцкевич, Гюґо". Це про Франце Прешерна. Воістину, якщо народ має поета такої величини, він упевнений у своєму майбутньому. Думаю, що це добре усвідомлюють словенці, яких налічується понад два мільйони...

Жодних політичних спонсорів або тих, чиї оприлюднені імена є обов'язковою умовою журналістської акредитації. Але ми згадуємо цих людей, бо вони, на нашу думку, є живим феноменом цієї події. Це молоде прогресивне подружжя, яке любить балканську музику та активно подорожує Європою. Аби зібрати такий склад фестивалю, їм довелося протягом тривалого часу виловлювати музикантів по всьому континенту.

Хай там як, але в 1930-х конструктивізм Єрмілова став неактуальним для влади. До нього, а також до його друга-поета Поліщука обережно ставились навіть колеги по революційному цеху. Ризиковане "ліжко для кохання", зроблене ними на пару, порнографічна поема "Онан" Поліщука і культивування "полового акту, громадського пісуару чи фізкультури мішаного товариства в річці" та гасла "хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь", не могли не вражати кондову пролетарську моральність.

Скульптор-вигнанець ліпить погруддя письменників Олександра Олеся й Спиридона Черкасенка, керівника уряду ЗУНР Євгена Петрушевича, тодішнього голови еміграційного уряду УНР Андрія Лівицького. А відвідавши Мюнхен, Паращук, як і десять років тому, отримує запрошення викладати скульптуру. Але ж ні, український емігрант задумав повернутися на батьківщину. І лише інтуїція врятувала його від репресій.

Літератори - плем'я не найбільш приємне та доброчинне. Там, де раптово з'являються годівниці, відбуваються доволі бридкі сцени. Можуть й задзьобати, особливо в голодний кризовий час. І «культурологійна мафія» може створитися - всіляке буває.

Зрештою, людина - це така цілісна річ, комплексна. Зрештою, егоцентризм - це прагнення охопити максимальні емоції, вияви, поведінкові речі з проекцією на себе. Бо ж тільки ти впливаєш на твої стосунки з Богом, з іншими людьми. Ти є те, що ти є, що ти робиш, чим ти живеш. Для мене володіння мовою - це така віртуальна річ, більш соціальна. Твоє життя може бути не пов'язане з тим, як ти володієш мовою. Бо це є колективна свідомість.

"Моє покоління відходить. Відходить епоха з її знаннями, вміннями, зв'язками, - каже наостанок Віктор Слєпцов. - А молоді люди, які зараз підуть з анімації через відсутність роботи, навряд чи повернуться до неї за кілька років. Свого часу, коли ми працювали, то завжди бачили світло в кінці тунелю, навіть якщо часи були скрутні. Сьогодні ж, уперше у своєму житті я такого світла не бачу..."

"Були молоді, гарячі, здорові - читаємо у спогадах Миколи Бажана,- але не можу згадати, щоб бодай коли-небудь були захоплені ми темами статевими, щоб хоч коли-небудь балакали ми про ці найінтимніші сторони юнацького нашого життя. Не тому, що сторонилися один одного, ховалися з цим один від одного. Сашко і Юра були красивими людьми. Дівчата й жінки не обминали їх своєю увагою. Але ця увага не могла розхитати їхньої внутрішньої, органічної, якоїсь дуже простої і дуже мужньої цнотливості"...

Найрадикальніші українські поети 1990-х, які не бажали наслідувати досягнень соцреалістичного віршування й етики пострадянського лицедійства, обирали своїми кумирами Че Ґевару й Михайличенка, поціновуючи в останньому відвертість, нестримність фантазії та радикалізм крови.