У парку Шевченка, що є в центрі Харкова, можна відшукати чимало пам'ятників: леґендарна скульптурна композиція із постатями Кобзаря та героїв його творів, поблизу котрого часто відбуваються мітинґи чи відзначають пам'ятні дати; камінь Незалежности, над яким повсякчас майорить прапор України... Це тільки частина переліку. Але є тут ще один особливий пам'ятник - розстріляним кобзарям. Він є на одній з невеликих алей, ніби відмежований від метушливого світу, але той, хто шукає, легко знайде його. Депутати не приносять сюди оберемки жовто-блакитних квітів...

Наступного дня о дев'ятій ранку я мав би з'явитися у них і дати пояснення, але вони попрохали мене написати пояснення вже. Подумати тільки - яка оперативність! Ну, що ж, я запросив їх до хати і написав пояснення, заперечивши будь-яку порнографію у моїх віршах. Ащо далі? А далі буде вирішувати прокуратура, що робити. Можливо, моє пояснення її не задовольнить, тоді вона звернеться до комісії з моралі, а та уже станцює під ту музику, яку їй замовлять. І головне ж - нічого особистого! Жодних політичних переслідувань, жодної цензури! Усе в межах закону.

У квазіукраїнізованих школах (навіть у столиці) більшість учителів демонстративно спілкується із дітьми російською мовою, і не лише на перервах, а й нерідко на уроках. Навіть історію України часом викладають російською. Не кажучи вже про вивчення англійської чи французької мови, коли навчання рухається у межах опозиції "російська-англійська" тощо. Отож такі уроки є додатковим засобом русифікації, бо навіть діти, котрі у сім'ї розмовляють українською, змушені свої думки спершу перекладати російською, потім уже англійською. І знов-таки, у дітей створюється враження неповноцінності української мови...

Праця та велася так: одеська громада дістала від київської народній українсько-московський словарний матеріял в картках і обернула їх на московсько-українські. На зібраннях один член комісії голосно читав слово за словом московський словар Даля та Академічний, другий стежив за картками, інші за словниками: Левченка, Шейковського, Партицького, Желехівського, Верхратського (з обережністю, бо він часто сам виковував терміни), Беринди та іншими. Провірені і апробовані слова М. Комар записував у зшиток...

...Але це наслідок твердого переконання інвесторів (дуже часто російських): україномовний купить і російськомовне видання, а ось російськомовний - україномовного скоріш за все не купить. Вважаю таку позицію морально хибною. Але щоб довести її комерційну хибність, україномовна спільнота має зараз єдиний важіль - оголосити послідовний бойкот принаймні тим російськомовним виданням, які мають виразно постколоніальний контент і цілковито ігнорують сам факт існування україномовних...

В дитинстві та юнаком я щиро вірив у попівські казочки про злидні, неохайність і тупість як щось дуже високодуховне, та відповідно у баєчки про заможність, чепурність і розум як щось геть аморальне. І про все те не вік і не два сурмить з амвона заповзятливий попик. Його потай підтримує лінивий штат сільради, ласий на гріш тамтешній скоробагатько і завжди напідпитку брутальний дільничний мент. Приблизно так виглядає триперстне ботвиння нинішньої сільської влади. Там, унизу, безумовно, працює на них кмет. Смерд, ясно, мало кому цікавий.

Українське суспільство наскрізь прогнило, його роздирають чужими ідеологійними схемами. А яким воно було за часів Мазепи? Варто було Пєтру І повабити козаків щедрими обіцянками-цяцянками, як вони кинулися зраджувати Мазепу. А ще були масові доноси й наклепи... Заради того, щоб привласнити земельні ділянки сусідів. Таке собі середньовічне українське рейдерство...

Відданість радянських людей телевізору не знала меж, особливо на Новий рік. Герой одного мультфільму для дорослих колись сказав, що найкращою прикрасою новорічного столу є саме телевізор. А не якесь там олів'є. Нинішні діти, яких не відігнати від  карколомних анімашок каналів Nickelodeon чи Jetix, зовсім не зобов'язані знати, хто такий «почтальон Печкин».  Юнаки та дівчата, які зростали на Бівісі та Батхеді, Сімпсонах та «Південному парку», теж мають право зневажати усе те «совкове» Простоквашино.

Європеєць Чарльз Колвілл Френкленд полюбляв їздити в своєрідні «екстрім-тури» в першій половині 19 століття. 1831 року він відвідав Москву, де тричі зустрічався з Алєксандром Пушкіним. «Російський Байрон», а точніше його бліда тінь, розповів Френклендові про соціальний устрій Російської імперії. Чарльз уважно слухав і занотовував.

Американське місто, хоча й дуже віддалено, з великою іронією, можна прирівняти лише до наших уявлень про середньовічне європейське місто: замок феодала чи ж князівські палати і хатинки простого люду... Контраст зашкалює... Бетонно-залізно-скляні височезні прямокутні констукції і неоковирні фанерно-паперові примітивні картонні будки, що їх називають людським житлом...