Гул потягів. Холодно і темно. Люди у вагоні сполохані та збентежені... Хто вони? Це були кобзарі з України, співці героїчного минулого. Їх везли на Кобзарський з'їзд, що став доленосним. Минуло близько 80-ти років, а достовірних відомостей про цю подію як не було, так і немає. Історію ми можемо відновити лише за маленькими клаптиками спогадів та документами, що таки збереглися попри обережність НКВС...

У парку Шевченка, що є в центрі Харкова, можна відшукати чимало пам'ятників: легендарна скульптурна композиція із постатями Кобзаря та героїв його творів, поблизу котрого часто відбуваються мітинги чи відзначають пам'ятні дати; камінь Незалежності, над яким повсякчас майорить прапор України... Це тільки частина переліку. Але є тут ще один особливий пам'ятник - розстріляним кобзарям. Він є на одній з невеликих алей, ніби відмежований від метушливого світу, але той, хто шукає, легко знайде його. Депутати не приносять сюди оберемки жовто-блакитних квітів, не читають перед ним мелодраматичних промов... Але тріснута кобза на ньому нагадує нам про трагічні події початку минулого століття.

Як це було - невідомо. Єдине, що збігається у свідченнях багатьох сучасників тих подій, - це регіон: спочатку сліпих співців привезли (а дехто приїхав сам) до Харкова, а звідтіля - до області. Можливо, це сталося у Лісопарку. За іншими свідченнями, недалеко від Дергачів або Козачої Лопані.

Невідома  і точна кількість розстріляних: дослідники називають цифри від 70-ти до 1000, але найпоширеніший варіант - близько 300. Ми навіть не знаємо напевно, чи був це розстріл. Та це найбільш імовірна гіпотеза, оскільки кобзарі зникли одночасно і швидко: на початку 20-х років співців налічувалась велика кількість, а наприкінці 30-х - різко зменшилась.

Хто був ініціатором, і кому заважали народні співці, позбавлені зору? Як не дивно, це різні люди. Ідея про Кобзарський з'їзд виникла у членів Першої Київської художньої капели. Та згодом, помітивши неабияку вигоду, до "організації" долучився НКВС. Його зацікавленість пояснити легко. Радянський режим вимагав беззаперечної покори та постійного возвеличення партії задля міцності держави. Український народ у цьому питанні виявився ненадійним. Щоб виправити таку ситуацію, потрібно було знищити всі явища, які мали вплив: церкву, інтелігенцію та кобзарів, котрі були авторитетами для селян, носіями знань про героїчне минуле українців, наші традиції. Коли ж ці дії не дали бажаних результатів, влада узялася за селянство. Церкви руйнували, священиків убивали, інтелігенцію намагалися зробити підконтрольною, коли не виходило -  розстрілювали. А ось з кобзарями, за словами Костянтина, було непросто: вони або не мали постійного місця проживання, або, маючи родинне помешкання, проводили життя  у тривалих мандрівках. Саме тому їх намагалися виявити і зареєструвати. Крім звичних адміністративних заходів, для обліку кобзарів влада  проводила  також різноманітні конкурси, олімпіади й огляди самодіяльного мистецтва. У такий спосіб карні органи намагалися не тільки зібрати відомості про співців, але й їх "приручити", змусити служити "на благо Родіни". Отже, маючи перелік співців, уже знайти поважний привід і місце для їхнього збору було технічною справою.  Ймовірно,  такий кобзарський  збір міг відбутися в колишньому Харківському оперному театрі (нині - Харківська обласна філармонія). Збір, вивезення та знищення народних співців  під Харковом за практичною  й  зручною з точки зору радянських карних органів схемою стало однією з моторошних спецоперацій більшовицького режиму в Україні.

Світлана Шкурай

Мову ориґіналу збережено