Відданість радянських людей телевізору не знала меж, особливо на Новий рік. Герой одного мультфільму для дорослих колись сказав, що найкращою прикрасою новорічного столу є саме телевізор. А не якесь там олів'є. Нинішні діти, яких не відігнати від карколомних анімашок каналів Nickelodeon чи Jetix, зовсім не зобов'язані знати, хто такий «почтальон Печкин». Юнаки та дівчата, які зростали на Бівісі та Батхеді, Сімпсонах та «Південному парку», теж мають право зневажати усе те «совкове» Простоквашино. Та для їхніх батьків кожна фраза мешканців того села вже давно становить частку афористичного запасу, як фрази Мюллера і Бендера.
До новорічної телепрограми за давньою традицією глядач ставиться з особливою прискіпливістю. Від телеканалів у ці дні очікують чогось незвичайного, чогось такого, такого!.. Одне слово, очікують на диво.
Про останнє таке теледиво інформаційна програма «Інтеру» навіть створила окремий телесюжет у новинах. Йшлося про «Вечера на хуторе близ Диканьки», мюзикл зі Скрипкою та Кіркоровим, що прикрасив собою телеефір міленіуму 2001 року. Інтерівці стверджують про неабиякий успіх цієї роботи на просторах СНД протягом кількох років, і що ніхто їх так і не переплюнув за цей час.
Ми далекі від того, щоб піддавати сумніву цю інформацію.
Але ж, згадаємо наші медіаможливості у ту добу. Переважна більшість населення дивилася ефірне телебачення, віддаючи пальму першости каналам метрового діапазону. Супутникові тарілки масово стали прикрашати дахи і балкони українських осель трохи пізніше. Інтернет став демократичним ще пізніше. Отже, влучити «у десяточку» якимось проектом телевізійники могли саме у той час кількарічної перетинки між століттями, тобто епохами.
Що можна ще згадати такого новорічного і масово успішного у ті часи? Хіба що «Старые песни о главном». Перший випуск знаменував собою прорадянський прорив Москви. Коли шоу-бізнес вистрибнуві з трусів безідейного «ярмарку марнославства» і став нарешті працювати на російську державницьку ідею. Попса закосила під кубанських козаків і трактористів під гаслом: «Кто сказал, что мы плохо жили!». «А й справді», - відповідав їм про себе посполитий телеглядач, - «Хто сказав?» І добряча частка телевізійного контенту московського телебачення почала грати на ностальгійних почуттях за СРСР, за країною щастя і добра.
Подальші випуски «Старых песен» вже не були такими проривними і переконливими. Очевидно, що окрім браку творчого запалу, ідеологів підкузьмила сама історія Радянського Союзу, хронологія життя спільноти радянських людей, її ґенеза. Погодьтеся, що «Трактористи» значно більш цільний у морально-ідейному сенсі фільм, аніж, скажімо «Служебный роман»? Якщо перший - це саґа леґендарних часів, то останній - усього лише побутово-іронійна історія часів, які й часами можна назвати лише умовно. З таким кіно імперію не збудуєш. А от підточити її підвалини - запросто.
Отож, телебачення з його нинішньою диверсифікацією - кабель, цифра, супутник - та появою Інтернету, вже не містить того пропаґандистського потенціалу, який був іще у 2001 році. Пропаґандивне начало уступило місце началу гедоністичному - аби людині зробити приємне.
Технології природним чином виявили головну аудиторію глядачів. І програма передач новорічного тижня провідних, як то кажуть, телеканалів це делікатно врахувала. Гумористичні шоу, «фабрики зірок», новини виглядають таким собі гарніром. У якості ж головної страви - «старі, добрі» радянські фільми. Втім, можна і без лапок. «Вам и не снилось», «Калина красная», «Обыкновенное чудо», «Зигзаг удачи». Тобто, глядач залюбки перегляне не лише рязанівський фільм-олів'є чи смішні до судом пригоди Шуріка з Морґуновим.
Мабуть-таки, мають рацію ті, хто каже про втому суспільства. Втому від проблем, від моди, від «бізнес-успіху», від «сімейних цінностей», від політики. Здається, вже навіть росіяни «не хотят войны», бо після Грузії вже й достатньо. А українцям набридло мобілізовуватися на вибори, бо мають відчуття, що гірше вже не буде.
Тож дайте хоч Новий рік зустріти людям нормально. Дайте спокійно поїсти олів'є.
Олександр Кириченко
Мову ориґіналу збережено
