Були в моїм житті стражденники євреї,
розумні радники й брати душі моєї,
та тільки ти один спізнав усю глибінь,
всю гарячінь моїх невтишених болінь,
мого народу біль, страждання України,
і духу нашого державництво нетлінне.
Ти з нами був тоді, як ми творили Рух,
як війська КДБ стояли надовкруг,
хмільний від боротьби, від щастя алкоголю,
готов ти був піти на смерть за нашу волю!..
А що тепер? Де ми? Навіщо і чому
покинув ти свій край, немов якусь тюрму?
Я знаю, любиш ти свій рідний Київ досі,
він у тобі живе, немов зерно в колоссі,
та щось тебе болить - кусають, мов терміти,
жеруть і труять кров твою антисеміти.
Та це не мій народ - це України зло,
це людської злоби й ненависті ракло.
Ти мій народ шукай в печальнім Яд-Вашемі,
між праведниками, а не в гидкій екстремі
шизоїдів, що йдуть вбивати вдруге тих,
хто в Бабинім Яру ще досі не затих,
ще досі з-під землі кричить і завжди буде
кричати доки світ і доки будуть люди!
Мій друже дорогий, я плакати не звик,
та чую з-під землі дітей єврейських крик,
так ніби винен я... Збагнути я не можу,
звідкіль новий фашизм прийшов на землю божу;
Ненавиджу його і вірю - мій народ
честь збереже свою, честь людяних чеснот,
що з'єднують світи, з людиною -людину,
і ти ще вернешся на рідну Україну.
Дмитро Павличко
Олександрові Бураковському на його 70-ліття
Нью-Йорк, 18.X.2005
Шановний Дмитре Васильовичу!
Причиною звернутися до вас спонукав вірш, написаний вами в Нью-Йорку і опублікований у "Літературній Україні". Його присвячено 70-річчю Олександра Бураковського, але він зачіпає чи не найболючіше для чесних українців, усієї української громадськості.
То ж доведеться дещо процитувати це нібито ювілейне привітання до вашого побратима і заодно попросити вас дати вичерпне тлумачення його значної частини.
Після отих "страждальників євреїв", що були "розумними радниками і братами" вашої душі, ви запевняєте свого побратима, що тільки він один спізнав "мого народу біль, страждання України"... Далі патетичне: "А що тепер? Де ми? Навіщо і чому покинув ти свій край, немов якусь тюрму?". Отже, ви щось все-таки знаєте, тому співчутливо, по-батьківськи завважуєте: "Та щось тебе болить - кусають, мов терміти, жеруть і труять кров твою антисеміти" (ви уточніть: кусали чи зараз кусають його ці комахи там, де він тепер?). Далі принизливе: "та це не мій народ - це України зло. Це людської злоби й ненависті ракло" (тут, здається, все зрозуміло: Україна - зло).
Далі ви радите Бураковському шукати ваш народ у "печальнім Яд-Вашемі" між праведниками, а не в "гидкій екстремі". Хочемо нагадати вам, пане поете, що в цім "печальнім Яд-Вашемі" імена не тільки праведників, які ризикували власним життям, рятуючи євреїв у грізні роки фашистської окупації, а й прізвище відомого єврея-терориста Шварцбарда, який підступно застрелив Симона Петлюру. І вже зовсім невідомо де взялися оті шизоїди, що йдуть вбивати вдруге "тих, що в Бабинім Яру ще й досі не затих". Чи відомий вам, шановний поете, хоч один випадок вбивства за національною ознакою? Нам більше відомі прізвища вбитих не євреїв - як-от Чорновіл, Гетьман, Ємець, Гонгадзе. Перелік можна продовжувати. Однак головне не це. А те, що оці "шизоїди вдруге йдуть вбивати" (?). То ж хотілося б почути: хто вони? Хіба вам, пане поете, не відомо, що, крім євреїв, у Бабиному Яру знайшли свій вічний спокій понад 70 тисяч українців, росіян, поляків, зокрема українська поетеса Олена Теліга. І вже розумним тоном переконуєте Бурковського, що чуєте "з-під землі дітей єврейських крик...". Звісно, тут загинули сотні, а, може, й тисячі дітей. За ці злочини Нюрнберзький процес і ще сотні судів - і в Німеччині, і поза нею - винесли вироки злочинцям. Однак чи відчуваєте ви стогін селянських діточок України, які мільйонами гинули в 1932-1933 роках? Нам відомі конкретні злочинці цього геноциду українського народу. Це передусім Лазар Каганович, Ягода і ще сотні і тисячі енкаведистських комісарів, серед яких переважали гольдмани, краснікови, леплевські, могилевскі та ін.
Суду над ними і досі не відбулося. Однак він неодмінно буде! Та як нині неохоче певні впливові кола слухають про геноцид українського народу. Бо саме в пору голодомору США не тільки не завважували трагедію в Україні, а й 1933 року офіційно визнали СССР. А ви, Дмитре Васильовичу, свого вірша написали в Нью-Йорку. Вочевидь, аплодисментів зірвали чимало. Про мораль тут годі й говорити.
Та все ж повернімося до тексту вірша. "Звідки новий фашизм прийшов на землю Божу?" - з обуренням вигукуєте ви. Це про який фашизм ви говорите? Той, що розстрілював арабів в ліванських таборах? Адже йдться про "землю Божу". Вам відомо, що свята земля чи Божа - це Ізраїль і Палестина. Інших фашистських угруповань, скажімо, в Україні, досі не виявлено. А, може, під "фашизмом" маєте на увазі щось інше - скажімо, публікації в газеті "Сільські вісті" чи книжку відомого професора Василя Яременка "Євреї в Україні сьогодні. Реальність без міфів"? Та ще до виходу в світ цієї праці Василя Яременка в Києві було створено "антифашистський комітет" під орудою Вадима Рабиновича - громадянина Ізраїлю. Діяльність цього комітету образлива стосовно українського народу. Хіба невідомо, що так званий комітет - не що інше, як завіса, за яку ховаються всілякі пройдисвіти, що орудують в Україні. Їхні дії не узгоджуються з Конституцією і законами України, але вони найгучніше кричать: "Ловіть злодія!". Дуже доречно тут нагадати вже призабутий анекдот з радянських часів: буцімто в автономній єврейській області Біробіджан завершили колективізацію села і телефонують в Москву: "Колгоспи створено, присилайте колгоспників". І ви, пане поете, своїм віршем виправдовуєте створений в Україні антифашистський комітет, ви знайшли для нього отих "колгоспників", себто "фашистів" в Україні, щоб виправдати "діяльність" такого "комітету".
Є таке поняття, що визначає психічний стан людини: роздвоєння або амбівалентність. Дозволимо собі крізь цю призму розглянути вашу позицію, Дмитре Васильовичу.
Так, у радянські часи, ви як молодий поет стали відомим, оспівуючи щасливе заможне життя українців, проклинали "озвірілих ворогів" нашого народу - бандерівців, воїнів УПА і всіляку «націоналістичну нечисть». Водночас наприкінці 60-х ви видали непересічну збірку "Гранослов", у якій заявили про себе, як національно свідомого поета. Згодом ви щиро клянетеся відданості комуністичним ідеалам. У 90-х роках ви написали лібрето до опери про Голодомор. І вам добре відомо, хто організував його в Україні.
Вас обминуло лихо, яке випало на долі Василя Симоненка, Василя Стуса, Євгена Сверстюка. Зрештою - Семена Глузмана, який вважає Світличного за свого вчителя, який багато років поневірявся в таборах, вистояв, повернувся в рідний Київ, живе і тут і жодні «комахи-терміти не жеруть його кров», не загрожують ні "шизоїди" та "ненависті раюю". Бо всі ці страшні химери - лише діагноз.
З повагою
Іван Фотій,
Дмитро Танчук,
Микола Рачук та інші
Джерело: «Персонал плюс»
