Шукайте свою Музу

Катерина Соловей. Естетика смерти

  • |
  • 23 Січня 2010

Поетичний доробок Костянтина Коверзнєва за специфікою віршової форми та поетичної мови тяжіє до естетичної спадщини Нью-Йоркської групи. Б. Бойчук у післяслові до збірки поета „Наше прощання (Рефрени і сантименти)” відзначив вишуканість звукового інструментарію поета, домінантне місце метафори і „найпомітніші засоби, які варто розвивати і наголошувати … це – іронія і буденність (мови і образів)”. Для дослідження вибрані поезії, які передають найхарактерніші риси другої збірки поета „Наше прощання (Рефрени і сантименти)” (2002 р.)

В центрі поетичних творів К. Коверзнєва перебуває цілісна особистість з усталеним світоглядом, власними принципами і сформованим категоріальним апаратом розрізнення добра і зла. Ліричного героя не хвилює розв’язання питання життя і смерті, на перше місце висувається філософський роздум про істинність буття, проблема „життя чи існування”. Поезія виступає маніфестом реакції творця на болюче сьогодення. Відчуття себе повноцінною частиною світу не знімає з автора моральної відповідальності за руйнування власного життя. Засобом вираження особистісного ставлення до реальності є іронія: „Іронія у поета є часто складна і має метафізичний підтекст… Та найоригінальніше виходить іронія у Коверзнєва тоді, коли вона подана у контексті буденності” (вислів Б. Бойчука). Формою її втілення виступає метафоричність поетичного мислення і текстової побудови.

Естетика смерті є визначальним стрижнем у поезії: вона опоетизована як порятунок та одночасна константна ознака буття, життя як смерті. Відповідно, емоційний фон витриманий у відстороненій манері письма, що підкреслює власне вивищення над вчинками інших через свідоме розуміння загальної приреченості.

Для поезії Коверзнєва характерні релігійні мотиви, які виконують функцію пошуку містичного наповнення життя людини. Такий загальний смисловий фон наявний у поезії „Я завойовував принади…”. Ліричний герой репрезентує себе як абсолютно соціалізовану людину, яка займається звичним накопичуванням бажаних речей і веде споживацький спосіб існування. Втрата загальнолюдських ідеалів стала традиційним явищем і не викликає занепокоєння. У цьому віршеві „брудний ліжник” вкриває небо через означення бруду, не-чистоти, занижує роль високого і духовного у світі людських відносин, а ігнорування принципів і почуття справедливості перетворює повноцінне життя на животіння, яке передається через іронічний авторський коментар:
„бо люди помирають від чеснот
і так весело тягнеться їхнє життя
і не рік і не два”.

Перший рядок висуває тезу, певну закономірність, яка має справджуватися за умови праведного життя. Але поведінка людини не відповідає ідеальним нормам відносин, тож протягом усього існування індивідуум не має жодного праведного вчинку. Іронія розкриває всю глибину трагедії сьогодення. Т. зв. „чесноти” (загальнолюдські надбання духовності) на сучасному етапі є неприйнятними, більше того, вони є причиною загибелі. Привертає увагу у згаданому тексті розуміння смерті: вона настає лише в тому випадку, коли людина є наділеною „чеснотами”, тобто смерть виступає у функції нагороди за праведне життя.

Життя без чеснот втрачає істинність і необхідність, тому ліричний герой мріє про те, що інша людина зможе надати сенс його існуванню, саме кохана жінка „що засинає … як дитина” вкаже шлях порятунку. Водночас спроба повернутися у дитинство виявляється безрезультатною.

Ліричний герой виступає представником загальної маси людей і є так само беззахисний перед власною байдужістю. Його мрійливість і слабкість виражається у постійному переоцінюванні власних сил і можливостей: він уявляє рятівну жінку (прагне порятунку від сторонніх людей), уявляє, що легко здолає внутрішній холод, а потім обирає життя з „принадами”, оскільки йому „не вистачило чеснот аби вмерти”.

Герой співвідносить свою душу із звіром, і в процесі накопичення земних принад він дійсно перетворюється на тварину. Людина виявляється не спроможною самотужки перебороти загальне збайдужіння („крижина … вона не танула”), а спроба розтопити лід стосунків закінчується невдачею, оскільки сам ліричний герой виявляється холодним всередині.

Поезія пронизана філософською тугою за втратою власної досконалості та сенсу життя. Людина залишена сам-на-сам із проблемою збайдужіння не лише соціуму в цілому, а й власне своєї байдужості. Ліричний герой не робить революційних спроб перебороти цей стан або вмерти…

Тема смерті як безумовного результату марнування людського життя пронизує верлібр „Немає золота у нас…”. На перший план висувається загальне як абстракція: відсутня благородність цілого суспільства як такого (репрезентованого через особовий займенник „ми”, який включає у себе і самого автора), тому персональну самодостатність „ми” намагаються компенсувати через загрозу смерті. Архісема „втираєм стронцій у скроні” репрезентує трансформацію людського розуму у механізм самознищення.

Специфічне відношення до часу у поетичному уривку: „день згаснув/ і залишився вільним/ ніби не чув не бачив/ і не знає нічого” означує награність відношення до подій, яке визначається у більш широкому сенсі як свідоме заперечення пам’яті, фіктивна відсутність подій проектується на емпіричну пустку, тобто ігнорування минулого.

Оскільки у поняття „ми” включається також автор, то він перебирає на себе функцію речника всього покоління, об’єктивного спостерігача і фіксатора стану суспільства. Його „ми” створили ідеальний світ забуття, але крізь фальш існування проступає щире бажання „згадати все”, а т. зв. „вищість за біль” вказує на втаєну причину штучного забуття – неназваний злочин у минулому спровокував втечу загалу в забуття. Спроба виправити минуле не дає бажаного результату, адже у поезії репрезентується покоління намірів, а не вчинків. Більше того, воно визначається як покоління не важливе, оскільки пряма загроза загибелі цілого пласту людей не викликає занепокоєння: відсутність пам’яті про себе означає відсутність себе як такого. Тому покарання за вчинений злочин („прокльони серця матерів”) втілюється безпосередньо у момент задуму: смерть також не має часової межі, вона носить моментальний характер. Похмура іронічно-трагічно нота є останнім штрихом у портреті „втраченого” покоління: кожна людина стає труною для самого себе. Життя стає буквальним синонімом смерті, а біологічна оболонка перетворюється на форму для мерця.

Своєрідну побудову смислових центрів має поезія „Є думки що подібні…”. Філософські роздуми про життя йдуть упереміш із відліком та описом ударів. Абстрагованість ліричного героя має своєрідну опозицію – чуттєве сприйняття реальності.

Окрема людина представляє все суспільство в цілому, а оскільки людство втратило свою впорядкованість і ознаки цивілізації, то особа виступає людиною натовпу. Думки ліричного героя мають суцільний негативний контекст, навіть поняття „добрі” розшифровується як „ті що повинні приносити задоволення” на словах… Перелічування ударів і відсутність реакції на них не дає змогу визначити об’єкта побиття, як і самого нападника, спостерігається абсолютизоване збайдужіння до подій, абстрагування від оточуючого світу. Так само не можливо співвіднести з ліричним героєм образ „п’яниці”, який „вивчає питання про гріх” – актуальне питання свого внутрішнього світу. Пропонується єдиний можливий вихід із складної ситуації загрозливих роздумів – втеча в алкогольне забуття – але воно неможливе через локальну віддаленість місця реалізації задуму.

Фізичний акт побиття триває паралельно до філософських роздумів, а оскільки в описуванні ударів активно використовується професійна термінологія боксу, то це дає підставу твердити про фахову оцінку дій, таким чином розкодовується прихована увага до подій з боку суб’єкта. Символічна абстрагованість у поєднання із ударами, які спрямовані у більшості випадків у голову, свідчать про спробу привернути увагу до невказаних, але болючих питань. Твердження: „затишно мати безсмертну душу” та „витривалість і стійкість” виступають основними ознаками до об’єкта і детермінують його як пасивну, впевнену у майбутньому істоту, а постійне небажання називати його втілюють закодовану характеристику – втрату будь-яких ознак людськості. Метафорично означується реальний стан речей: безсмертя перетворюється на характеристику речі, тобто людина прирівнюється до предметів побуту, а вічність перетворюється на покарання. Іронія наступних рядків розвінчує міфічну владу людини над вічністю: „…зручно мати впевнений вигляд/ коли кожен/ хто купує залізничного квитка/ застрахований автоматично…/ “. Отже, людина ніби живе поряд зі смертю, вона намагається убезпечити себе від загрози для життя, тобто, виявляється, що загроза все-таки реальна і вона існує безпосередньо поряд із життям та потребами людини. Понад те, людина витворює небезпечні ситуації, а потім намагається убезпечити себе від них. Кінець поетичного тексту надає попередній абстракції людини особового відтінку, а весь поетичний монолог і фізичні дії спрямовані на себе: власну відмежованість і „безтурботність” можна знищити єдиним способом – „червоним вином”, яке символізує кров спасіння та ударами, здатними пробити власну байдужість. Неочікувана кінцівка перетворює весь поетичний твір на єдиний заклик приєднатися до тих неназваних, які відчувають загрозу з боку власної байдужості.

Поезія К. Коверзнєва репрезентує сучасну людину з різних позицій авторського сприйняття: як елемент натовпу, індивідуаліста-бунтаря, просто спостерігача. Ліричний герой виступає особою соціуму, такою, яка досконало знає всі людські хиби. Це усвідомлення власної недосконалості породжує бажання втечі від реальності, урівнює особистісні та глобальні проблеми окремої людини і цілого світу та породжує специфічну форму опору – протест проти пасивності, оповіщення про загрозу власної загибелі або персональну пробу достукатися до самого себе. Проблема ліричного героя у тому, що він не є надлюдиною, а бунтарські вчинки не характерні для його соціальної позиції у світі, хоча пасивність йому також не притаманна. Така проблематика викликає песимістичні відчуття, які переростають у депресивні настрої з елементами декадансу.

Почуття кохання органічно вплітається у філософсько-медитативні поетичні роздуми ліричного героя. Уривчасті роздуми та відчуття майбутньої втрати коханої провокують фрагментарність спогадів і своєрідну фотографічність незначних інтимних характеристик близької людини. У більшості поетичних текстів на любовну тематику спостерігається завершеність стосунків із жінкою, уривчасті згадки про близькість мають рефлексійний характер. Найчастіше жінці відведена роль вдоволення бажань ліричного героя, про глибокі емоційні чи інтелектуальні зв’язки мови не має. Для поезії притаманне постійне відчуття втрати коханої та пасивне віддалення одне від одного, які посилюють загальний депресивний фон у цілому. Біль від постійної втрати додається до відчуття приреченості всього покоління сучасників і витриманий в одній песимістичній тональності.

Поезія „Самітно і болісно…” вводить читача у світ внутрішніх переживань ліричного героя, ми бачимо спробу описати чисті емоції, без авторського суб’єктивного навантаження. Автор використовує закони емпатії, коли внутрішнє переживання однієї людини може спровокувати глибокі почуття в іншого, така позиція дозволяє читачу співвіднести особисті емоції із зображеними.

Спогади ліричного героя порівнюються з ударом, який так і залишається у голові („западають слова у пам’ять”), і людина залишається у замкненому колі минулого. Важливою складовою процесу згадування є для героя колишня герметичність стосунків. У цьому контексті займенник „дехто” за семантичним навантаженням розкодовується як спроба стороннього втручання у стосунки двох людей , більше того, чужу іронію над страхом втрати одне одного.

Оригінальні ознаки жіночого образу виокремлюються автором у пам’яті, причому нанизується цілий асоціативний ряд характеристик, побудованих на специфічних індивідуальних опозиціях, зрозумілих лише ліричному герою: „… крихкотілою жінкою …/ що мала великий хист/ розпізнавати плями на сонці /… як маленька / гризла в задумі нігті /…ховала в рукавах / жагучі обійми”. Спільним в обох закоханих є стан глибокої самотності і не менш глибокої віри у „дивні речі”, які створюються для власної надії. Поезія насичена фатальністю невідворотного минулого, емоціями відчаю та впокорення („жагучі обійми /самітно і болісно /”), що вони подані в тексті через занижену побутовізмом метафору, в якій приховане щире бажання ліричного героя створити звичайні довготривалі стосунки з коханою людиною. Стосунки і які нічим пересічно не відрізняються від стандартних стосунків інших людей. Такі відносини дають йому змогу прогнозувати майбутнє, що стає запорукою спокою.

Поезія, якою завершується збірка „Наше прощання. (Рефрени і сантименти)”, має назву „Вугілля”. Заключний поетичний текст книжки репрезентує кардинальну зміну у внутрішній позиції ліричного героя: домінантна позиція життєвої сили реалізується через активну дію по відношенню до самого себе, ліричний герой не намагається врятувати світ від загибелі, а концентрується на власній індивідуальності і виділяє себе із загальної маси та концентрує увагу на особистих потребах. Автоматично змінюється відношення до жінки, відбувається розвиток сприйняття її від інструмента для забуття і втечі від світу, домінування над нею, до появи довіри і поваги у стосунках. Страх бути зневаженим зникає внаслідок домінування справжнього почуття і відповідної взаємності.

Поет зачіпає глибоко філософські питання життя і смерті, кохання і байдужості через оригінальну але змістовну метафоричність образів, подій і вчинків. Його хвилює проблема існування цілого соціуму, доцільність і вартість його буття та буття кожної окремої людини. Внутрішні підсвідомі бажання і рушійні сили поетичної творчості проектуються у зображенні всього покоління. Естетика смерті відіграє провідну роль у поетичних текстах К. Коверзнєва: трансформація життя у смерть або життя як самого вбивства набуває глобального звучання. Виходом із цієї ситуації стає вибір індивідуального щастя та ігнорування небезпеки для всього людства.

Поетична мова К. Коверзнєва найбільше наближена до авангардної поезії Нью-Йоркської групи передусім за відстороненістю естетики поетичного тексту. Значний вплив у творчому доробку спостерігається поетів Київської школи, зокрема оригінальність метафоричної мови та формальна сторона поезій (верлібр як домінанта), крім того помітні корені естетичної платформи у поетичній збірці в цілому. Однак К. Коверзнєв залишається оригінальним поетом, який використав поетичний досвід авангардних поетичних шкіл для втілення свого поетичного таланту.

Катерина Соловей

Мову ориґіналу збережено