Дискримінація україномовних громадян відбувається на всіх рівнях по владній вертикалі та в побуті. Описаний Шевченком механізм "удару в пузо", виявляється, дієвий і сьогодні. Українська влада за останні два роки неодноразово ухвалювала законодавчі ініціативи, спрямовані на витіснення української мови з різних сфер суспільного життя - їхніми ініціаторами були члени КПУ та Партії регіонів. Багато внутрішніх відомчих розпоряджень за духом нагадують мало не "валуєвський циркуляр", як-то скасування обов'язкового державного іспиту при вступі до аспірантури, "концепція літературної освіти" та форсована міністром освіти, науки молоді та спорту Дмитром Табачником "концепція мовної освіти"...

Всі судові інстанції проіґнорували посилання як на закони України, так і на Конвенцію "Про захист прав і основних свобод людини 1950 року"... Відмова ґрунтувалася на твердженні, що російська мова є мовою міжнаціонального спілкування. Таке твердження є антиконституційним. У Конституції України немає згадки про мову міжнаціонального спілкування. Натомість стаття 10 дає такий перелік: державна мова, мови національних меншин, мови міжнародного спілкування. Крім того, подібні твердження є абсурдними: чи може існувати мова міжнаціонального спілкування між людиною і товаром (автомобілем)?

 Орки-урки, які відрізняються від небожителів не біологічно, а соціально, мають суверенітет, але все одно залежать від метрополії, через що «первую половину жизни глобальные урки борются друг с другом за право уехать из Уркаины в Лондон, а вторую половину - сидят в Лондоне и смотрят телевидение Уркаины». Для більшого ефекту нам запропоновано любовну лінію сюжету, в якій аборигени щасливо кохаються на природі, а нещасні імперіалісти та їхні посіпаки розважаються з силіконовими жінками-кіборгами...

Тут є  прямі  закиди сучасній українській  літературі. І  я  не можу сказати, що вони мене не зачіпають.  Я думаю, змаразматіла Ліна Василівна. Я думаю, що абсолютна більшість нас, особливо інтелектуалів старшого покоління, покоління 80-90-х - всі вони промовчать. Як на це можна серйозно реагувати? Але вони зобов'язані реагувати. Якщо зможуть прочитати та розшифрувати цей роман...

Франція - демократична країна з давніми традиціями. Практично всі найцінніші храми, у тому числі Собор Паризької Богоматері, старовинні собори в Шартрі, у Реймсі та інші, збудовані ще в середні віки, - є власністю Французької держави, але даються в довічне користування церкві, за умови збереження архітектури й усього мистецтва, вітражів, скульптур. З одного боку, церква повністю опановує цей собор. Але з іншого, знає, що це державна власність і пошкоджувати, зносити чи робити якісь перебудови вона не може.

Зрештою ту залу відремонтували з гріхом пополам 2007 року, але експонувати вже було нічого - залишилося всього... чотири роботи! Ще вісім робіт Юрію Георгійовичу вдалося забрати в приміщень РДА, районного будинку культури та музичної школи, які без відома мого вчителя були передані цим установам. Отже, із майже 200 робіт залишилося всього-на-всього аж 12 творів... Юрій Цимбаліст звертався до керівників РДА, в місцеву міліцію, прокуратуру, СБУ, писав особисто президентові, але все поки що марно. Одні формальні відмовки і навіть нахабні та вельми цинічні звинувачення на адресу самого вчителя...

...Совку притаманна повна безвідповідальність за свою долю і перекладання всіх проблем на начальство. Слова «свобода», «свобода вибору», «відповідальність за своє життя» для цих людей - незрозумілі ієрогліфи. Ментально вони продовжують жити в країні, якої 20 років уже не існує...

Але найбільшим недоліком картини є все ж його ідеологійна складова: у найкращих традиціях радянських фільмів російське кіно продовжує формувати карикатурний образ дурного і злого ворога, тобто «німецько-фашистського загарбника». Просто дивує епізод, коли пілот «Люфтваффе» на льоту висовує із кабіни - перепрошую! - голий зад, щоб «бомбити» корабель Червоного Хреста...

Сам автор називає свій жанр «Голокост-кабаре». У такий спосіб Джонатан Гарфінкель хотів показати своє ставлення до справи Дем'янюка в цілому й її політичної ролі зокрема: «Дем'янюк - більше, ніж простий обвинувачений. Він став символом. Символом спроби знайти винуватих у жахіттях Другої світової війни. Німці усвідомлюють, що це - кінець ери. Нацисти помирають, ті, хто вижив, помирають. І це, можливо, останній такий суд. Це спроба Німеччини виправити помилки, яких вона припустилася в минулому».