10 років тому трагічно загинула літературознавець Соломія Павличко.

«Нас покинула не просто вона - першокласний літературознавець, критик, перекладач. Нас покинула насамперед видатна особистість, велика душа, згусток живої теплої енергії. Поруч із нею з'являлася надія. Вона була втіленням чистої творчої радості й несамовитої активності. Очолювані та ініційовані нею проекти, зокрема видавничі, упродовж останнього десятиліття забезпечили справжній прорив україномовного інтелектуального середовища у глибини світової філософської та культурологічної думки, зокрема, класичної, модерної й постмодерної. Закинуті нею в дискусійний обіг ідеї вже сьогодні спрацьовують на користь нашого іншого майбутнього.

Майбутнього, якому тісно в теперішньому. Досить часто її не розуміли й навіть атакували, вбачаючи всього лише потяг до скандалів там, де насправді було напружене шукання істини у свободі і свободи в істині. Соломія Павличко належала до того малопоширеного типу сучасних українських інтелектуалів, які волею свого виховання, становлення і мислення (чи, скажімо, просто обставин часу і місця), опинилися в полі особливо високої й жорсткої етико- естетичної напруги поміж різного кшталту тоталітарними ідеологіями, що й далі безроздільно панують у нашому суспільстві. Протистояння їм вона розуміла як свій найперший обов'язок. Власне кажучи, тут ідеться навіть не про запрограмованість, а про приреченість - український інтелектуал, який справді хоче змінювати нашу б...ку ситуацію, таки приречений виглядати в очах своїх опонентів скандалістом. Соломія робила надзвичайно невдячну і вкрай необхідну роботу, пов'язану з ревізією канону національної культури, зокрема, письменства. Послідовне змивання бронзи з класиків, їх відважне і цілком вмотивоване «олюднення» неминуче наштовхувалося на обурене несприйняття та примітивно-брутальні звинувачення. Соломія була свідомою того, на що вона наражається і в ім'я чого вона не наражатися не може».

Юрій Андрухович

«Соломія Павличко переймалася образом нової української жінки - активної, творчої, реалізованої, переймалася ідеєю партнерської сім'ї. Спокійно, послідовно й аргументовано боролася проти святенницьких «канонів». Викриваючи у своїх виступах і статтях дискримінацію жінок у сучасному українському суспільстві, вона була безкомпромісною і послідовною. Їй прикро було констатувати, що сучасна українська культура залишається переважно в рамках патріархальних стереотипів. Тому вона задумала й створила разом з однодумцями при Інституті літератури НАНУ Центр ґендерних і феміністичних досліджень, а 1994 року в «Основах» двотомником Сімони де Бовуар «Друга стать» започаткувала в Україні видання феміністичної літератури, яка нині поповнилася низкою актуальних досліджень у цій царині, зокрема «Антологією феміністичної філософії».

Людмила Таран

«Галина Тарасюк: Ви не шкодуєте про те, що українська феміністична школа не відбулася?

Ніла Зборовська: Ну, я не думаю, що вона не відбулася. Адже завдяки академічним дослідженням в українське літературознавство була введена стать як категорія аналізу. А сучасний український історико-літературний підхід також вже не може уникнути того, що спіткало європейську культуру в 80-х рр. ХХ століття, коли у всіх сферах культурного аналізу була введена стать і проблема сексуальності, коли стало зрозуміло, що наше знання про стать і сексуальність є дискурсивним, тобто представленим у мові. Але оскільки фемінізм є досить множинна в ідеологічному плані система фемінізмів, оскільки він залежно від обставин, у яких виникає, пропонує досить відмінні форми ідеології, то у проекті психоісторії я ідеологічно розрізнила фемінізм як пронаціональну критичну практику та фемінізм як проімперську критичну практику. Радикальний фемінізм як критичний спосіб читання текстів, поставивши у центр власної ідеології руйнацію патріархату, стає дискурсом, спрямованим проти держави. В імперській культурній ситуації цей дискурс не несе великої загрози, проте в українській, постколоніальній, може виконати свою деструктивну роль. Тому я ніколи не поділяла революційну утопію, спрямовану на знищення патріархату, на культивування гомосексуальних нетрадиційних текстуальних політик і т.п., адже такі дискурси врешті-решт культивують анархію та хаос в національних культурах, що веде до зміцнення імперій».

З інтерв'ю Галини Тарасюк з Нілою Зборовською для „Літературної України"

Довідка:

Соломія Павличко народилася 15 грудня 1958 року в місті Львові; її батько - відомий український поет Дмитро Павличко. Закінчила романо-германський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. З 1985 року працювала в Інституті літератури НАН України. Доктор філологічних наук, професор Києво- Могилянської академії, член Спілки письменників України. Автор п'яти книжок: «Філософська поезія американського романтизму» (Київ, 1988), «Байрон. Нарис життя і творчості» (Київ, 1989), «Letters from Kiev» (New York, 1992), «Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії» (Київ, 1993), а також «інтелектуального бестселера» (рідкісна доля для наукового дослідження!) «Дискурс модернізму в українській літературі» (Київ, 1997). Її перу належать численні переклади на українську мову художніх творів, серед яких і майже хрестоматійні «Володар мух» Вільяма Голдінґа та «Коханець леді Чаттерлей» Герберта Лоуренса, котрі не тільки витримали конкуренцію з російськими перекладами, але й сприяли подоланню упередженого громадського стереотипу про вищість російських перекладів перед українськими. Останні роки із захопленням працювала у видавництві «Основи», втілюючи програму видання світової наукової та художньої класики українською мовою. Померла 31 грудня 1999 року.