Мова - це влада, санкціонована самим Богом. Поборювання української мови в Україні - це знищення основи нашої незалежности у всіх її вимірах: духовному, політичному, економічному. Антиукраїнські сили, відчуваючи слабкість теперішньої влади, вдаються до найхимерніших способів, аби підняти на щит своєї агонійної боротьби мову агресора та окупанта - російську. Їхнім рятівним колом і начебто законодавчою основою виступає з четвертого разу (1999, 2001, 2002, 2005 року) ратифікована Верховною Радою Европейська хартія регіональних мов або мов меншин. Iз хартії тенденційно висмикнуто окремі положення про начебто особливі права для меншинних мов, хоч насправді у своїй основі хартія:

а) зобов'язує европейські держави захищати загрожені мови нацменшин;

б) зобов'язує знати і дбати про державну мову як чинник консолідації суспільства, а саме "...охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні шкодити офіційним мовам і необхідності вивчати їх";

в) визнає правову рівність мов нацменшин незалежно від чисельности кожної меншини.

З огляду на це, надання особливого статусу тільки російській мові - це, по-перше, порушення 10 ст. Конституції України про державність української мови; по-друге, це заперечення правової рівности всіх інших меншинних мов; по-третє, це зумисне нехтування історичним чинником, в контексті якого російська та українська мова понад 300 років перебували в імперсько-колоніяльних стосунках і щодо української мови з боку Російської імперії та утворення СРСР застосовано понад 100 заборон, які є не чим іншим як фактом планованого лінгвоциду. Отож висмикнуті з хартії окремі положення потрібні хіба що для реалізації неоколоніяльного проєкту: "Українська губернія, чи то пак регіон Московії". Саме через те на свій прапор їх беруть "Регіони України", соціялістична прогресивна (себто регресивна) партія, соціялістична і комуністична партія, блок "Не так" і, хоч як парадоксально, "Наша Україна", яку після рішення Харківської міськради на чолі з нашоукраїнцем Шумілкіним про надання російській мові статусу регіональної є сенс назвати "нашоокраїнною". Зрозуміло, що в епіцентрі захисту цих сил виступає мова окупанта - російська, яка на нашій території зовсім не "традиційно використовується", як це зазначено у загальних положеннях хартії. Ця мова розпросторилася в Україні через:

а) загарбництво і колонізацію,

б) сплановану і вимушену міграцію,

в) змішані шлюби,

г) обмін спеціялістами,

ґ) спотворення факту національности,

д) заборону української мови через понад 100 указів

- і як наслідок, цілковите витіснення мови титульної нації з культурно - освітньої і, зрозуміло, державної сфери. Зрештою, власне, через це цієї держави і не було.

Ці антиукраїнські, антидержавні сили, що репрезентують собою кошарно - колгоспне мислення гомо совєтікусів, брутально спотворюють первісне шляхетне призначення хартії захищати загрожені мови, а також зумисне нехтують 4 і 5 статті хартії, яка зазначає: "Ніщо у цій хартії не може тлумачитися як таке, що обмежує або порушує будь-які права, гарантовані Европейською конвенцією з прав людини", "... включаючи принцип суверенітету і територіяльної цілісности держави". Надання російській мові особливого статусу - це і є посягання на конституційний лад, позаяк, відповідно до Конституції України, державна українська мова як невід'ємний символ держави входить до поняття "конституційного ладу".

Однак, попри позитивні сторони хартії, вона містить і такі положення, що створюють правовий прецедент, а зокрема цілковиту суперечність 10 ст. Конституції і Закону "Про мови в Українській РСР". Хартія містить низку положень у ст.8 "Освіта", ст.9 "Судова влада", ст. 10 "Адміністративні органи", ст.11 "Засоби масової інформації", ст. 12 "Культурна діяльність та засоби її здійснення", ст. 13 "Економічне і соціяльне життя", які суттєво обмежують функції державної мови, дозволяючи меншинним мовам посідати паралельне функціонування. А це, своєю чергою, суперечить рішенню Конституційного суду України про тлумачення державного статусу української мови. Тим паче, що хартія послуговується юридично незугарним висловленням "у міру розумної можливости" надавати, наприклад, адміністративні та публічні послуги регіональними мовами або мовами меншин (ст. 10). Цікаво, хто і як дозуватиме цю "міру розумної можливости"?

Зрештою те, що цю хартію ратифікувало всього 17 із 44 держав Ради Европи свідчить, що більшість таки замислилась над хитромудрими і численними ляпсусами, хоч, можливо, і благого документа. Так за бажанням захистити ніби "хворі" мови (у нашому випадку розумій російську) найпростіше довести до смерти ніби "здорову" українську. З огляду на це новий парламент України одним зі своїх першорядних завдань мав би порушити питання про денонсування хартії, що, зрештою, передбачено її 22 статтею. Тим паче, що політичні сили в особі найперше президента Л.Кучми і голови його адміністрації В.Медведчука невідступними зусиллями аж за четвертим разом її ратифікували.

Ірина Фаріон

Мову ориґіналу збережено