"У ряді виступів було названо дві причини (їх більше, звичайно) ситуації, що склалася у нашій культурі: космополітична верхівка та неукраїнська велика буржуазія. Неукраїнська у тому сенсі, що Україна для них лише точка прикладання сил по добуванню грошей, така собі "бурова скважина". Діти їх учаться на Заході, там само зберігаються гроші, та й сім'ї вже там. А ми тут... У колонії, виходить так.

Запитаймо самі себе: чи є в Україні державна культурна політика? Є. Один із її проявів - системне нищення національної кіноіндустрії. Свіжий приклад - рейдерська атака на Національну кіностудію імені Олександра Довженка. За вигаданими підставами їй - через суд - виставлено суму у 9 мільйонів гривень Слухання у цій справі пройшли кілька інстанцій. Нещодавно оприлюднено вердикт Верховного Суду України, який став на бік рейдерів. Рахунки студії заблоковано, роботу паралізовано... То це такою є культурна політика в державі? Це так чиновники розуміють необхідність кінематографа у країні?

Тут говорилося чимало красивих гучних слів. Занадто красивих. А я скажу прозою. Ганебно все це виглядає. Про яку національну ідентичність говорять ті, хто все зводить до культури словесної, до власне літератури? Це в часи мого дитинства читали більше, ніж дивилися на екран. Нині ситуація відомо яка - наші діти й онуки більшу частину часу проводять біля екранів. А екрани віддано, добровільно здано іншим. На наступний рік у Росії заплановано витрати (з держбюджету) 5,5 мільярдів рублів, це щонайменше півтора мільярди гривень. Про Голівуд і казати нічого... В Україні цього року аж 5 мільйонів, та й ті не повністю. Саме це можна назвати "культурною політикою"? Так, і спрямована вона на ідентифікацію молодших поколінь з чимось виключно іноземним. Якою буде Україна і українці за такої "політики" - суто риторичне питання.

Наша Спілка кінематографістів не ставить питання про гроші, про те, аби змагатися з американським чи російським кіно щодо витрат. Усе визначає якість, успішність "продукту". Давайте проведемо реформи. Вони, до речі, закладалися в указі Президента України, якого було видано два роки тому. Віце-прем'єр Іван Васюник усе це благополучно завалив. Нині кіноіндустрія складається із не сполучуваних сегментів -- виробництво, дистриб'юція, прокат роз'єднані. Навіть та невелика кількість наших фільмів, що продукується за державні кошти, не доходить до глядача. Все одно, що завод, котрий випускає авто без коліс.

У парламенті нині знаходяться ряд законопроектів, прийняття яких могло би поліпшити стан справ. Передусім йдеться про доповнення до чинного Закону "Про кінематографію". Наша Спілка доповнила його ідеєю запровадження Фонду розвитку кінематографії, який би акумулював кошти у вигляді певних відсотків від зборів у кіно-відеопрокаті, інших сфер діяльності. Це дозволило б створити інституцію, яка би не залежала від чиновників, дала би вихід громадській ініціативі. А в перспективі бачиться перетворення подібного Фонду на Національний кіноінститут, на кшталт Британського чи Шведського кіноінститутів, який би опікувався усім спектром політики у царині екранних мистецтв. Виробництво, дистриб'юція, прокат, наукові дослідження, фестивалі, кіно освіта, зрештою - усе це має об'єднатися під одним дахом і під контролем громадянського суспільства, а не чиновників, які так настирливо доводять свою бездарність, злодійкуватість і збанкрутілість. В Україні мусить з'явитися провідник культурної політики, що забезпечуватиме наші з вами інтереси".

З виступу
голови Національної спілки кінематографістів Сергія Тримбача
під час парламентських слухань на тему "Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження" (Верховна Рада України, 9 грудня 2009 року)

Мову ориґіналу збережено