«Український театр усе ще залишається «совєцьким», що б там про це не говорили: він ідеологічно не з народом, не відгукується на народні смаки та бажання, одночасно й не ставши слугою панівних класів (чи то бізнесу, чи то політики), - вважає письменник Володимир Сердюк. - Життя пішло вперед, а театр залишився у якомусь, придуманому директорами наших театрів, які одночасно (оце горе!) є і художніми керівниками своїх театрів, і провідними режисерами. Режисери повинні бути вільними в душі, як Жолдак, при всій його неоднозначності, їм повинно снитися, що вони ставлять нову, незвичайну виставу, а не маленьке злодійкувате щастя, коли вдалося зі «спонсорських» оплатити невелику частину своїх прострочених видатків». 

«Сучасному, живому драматургові потрібно платити гонорари, - характеризує далі Сердюк ситуацію в сучасній українській драматургії. - Читай попереднє: коли влада в театрі знаходиться в одних руках, а доступні суми є невеличкими, навіщо ще витрачатися на драматурга? Береш Шекспіра, він вже не кусається. Я особисто маю сумний досвід просування власних п'єс - прочитавши мій твір і висловивши бажання його поставити, головний режисер, він же, художній керівник і директор театру в одній особі, розписує на папері кошторис постановки. В ньому левова частка припадає власне на гонорар самого візаві. Після цього він повертає аркушик до мене і, вказавши на підсумок у гривнях, каже: принесеш оці гроші - п'єсу поставимо. Я відповідаю, що коли мав би стільки грошей, то до нього б не ходив. Тоді він додає: знаєш, який це ризик - на афіші буде написано - драматург Володимир Сердюк. Чи піде на тебе публіка? А так, Шекспір, якось і буде». 

Довідково: Володимир Сердюк, автор трьох романів, 15 п'єс, більш ніж сотні оповідань. Лауреат літературного конкурсу "Коронація слова" за 2002 рік у номінації кіносценаріїв (4 місце за сценарій художнього фільму "Аналіз крови") та за 2005 рік (2 місце за п'єсу "Пенсійні справи").