90-ті роки минулого вже століття визначні сплеском літературної (письменницької) активности і посиленням читацької ентропії. Ця теза однаковою мірою стосується як елітарної, так і "масової" (що претендувала бути масовою) української літератури. Як тільки не називали літераторів, що з'явилися в цей період. І дев'ятдесятники, і дев'яностики (останнє визначення відразу набуло дещо глузливого звучання), і поствісімдесятники... Одне слово, ...десятники. "Просунута" критика крізь призму дискурсу, симулякрів і наративу намагалася перетруїти явище, що вперто розпадалося на окремі фраіменти.
Особливу роль, слід відзначити, відіграло в середині 1990-х у становленні літературного покоління т. зв. дев'ятдесятників видавництво "Смолоскип". Воно підняло на щит певні імена митців, що творили елітарну (тобто не-масову) літературу й зорганізувало їхні рекламні поїздки реііонами, не жаліючи спиртних напоїв (важливо також, що переважна більшість т. зв. дев'ятдесятників отримували стипендії або грошову допомогу/винагороду від "Смолоскипа"). При тому саме тоді чільні ідеологи видавництва орієнтувалися на "популярну" прозу (таким чином виник феномен "шлюбних ігрищ жаб" - вторинні детективні сюжети, переказані поганою українською мовою).
На противагу не дуже вишуканим, "по-жаб'ячому" незграбним спробам промоції "Смолоскипа" (вони виявлялися в намаганнях видавати не-масову літературу за масову) по різних культурних центрах виникали альтернативні мистецькі осередки, що нерідко не ворогували відверто зі смолоскипівцями, а використовували видавництво, зокрема його щорічні ірпінські семінари творчої молоді в своїх цілях.
Відтак зовсім несподівано "літературний центр" перемістився з Києва до Івано-Франківська, де виник т. зв. Станіславівський феномен (С. Процюк, І. Ципердюк, Л. Стринаглюк - поети, Т. Прохасько, А. Морговський - прозаїки і коло митців, наближене до них). На звання літературної Мекки став претендувати навіть Кривий Ріг, де виходив часопис "Кур'єр Кривбасу", що заповзявся перевершити у толерантності до різних письменницьких груп, напрямків і течій дореволюційний "Науково-літературний вісник" . Ну, а Львів дав ціле гроно талановитих поеток, серед яких вирізнялася Галина Крук...
На цьому тлі могло скластися враження, що Київ - натуральна столиця, яка завжди переманює таланти з периферії - не випродукував чогось особливого, ориіінального, а лише продовжує живитися енеріією прибульців. (Поступово киянами стали Ю. Бедрик, І. Андрусяк, А. Дністровий, Р. Скиба, Р. Кухарук тощо).
Насправді ж враження це було оманливим. Починаючи з кінця 1995 року виникає т. зв. новий київський самвидав. Ясна річ, це визначення з'явилося пізніше, а тоді , 1995-го, багатьом було незрозуміло - навіщо відроджувати самвидав, коли немає цензури. Подібне питання вряди-годи поставало руба. Як на мене, непереконливо звучать пояснення "батьків" самвидаву Андрія Підпалого та Костянтина Коверзнєва, що, мовляв, треба сповідувати ідею великої відмови Герберта Маркузе, що поезія потребує іншого підходу - розкутішого, вільнішого...
Здається, чудове пояснення феномену київського самвидаву можна знайти в такій цитаті Ролана Барта: "...Текст вимагає, щоб ми зліквідували, або хоча б скоротили дистанцію між письмом і текстом, не намагалися екстраполювати усе сильнішу персону читача на твір, а об'єднували читача й письмо в єдину знакову діяльність".
Отже, 1995-го Підпалий і Коверзнєв незалежно один від одного піддалися вимозі Тексту, а вже через деякий час вони зазнайомилися (пізніше до них приєднався й Андрій Лісовий). Таким робом - появу нового самвидаву спричинила не потреба оминути цензуру, а потреба подолати відстань між текстом і реципієнтом. На прикладі цього літературного явища можна було спостерігати за трансформацією умоглядної ідеї "чистого мистецтва" в чітку тезу самодостатности поезії майже в дусі Ґадамера: "Поезія стоїть перед нами не як засіб, яким хтось хоче щось сказати. Вона самодостатня. І займає однакову позицію як щодо поета, який її пише, так і щодо слухача".
Відтак першим на новини самвидаву звернув увагу Сергій Квіт у редаґованих ним "Українських проблемах". А член Нью-Йоркської групи поетів, укладач знаменитих "Координат" Богдан Бойчук теоретично обірунтував відродження самвидаву згаданими авторами. "В театральному житті Нью-Йорка завжди домінував Бродвей, - писав пан Бойчук. - Але, поскільки Бродвей був основно розваговий, то в шістдесятих роках постав офф-бродвейський театр ("Живий театр", "Колесо у сквері", "Відкритий театр" та ін.). Згодом офф-бродвейський театр не був достатньо аваніардний для деяких груп, і вони створили собі офф-офф-бродвейський театр, а відтак офф-офф-офф-бродвейський. Таке офф-офф-офф-становище займають на київському літературному овиді Андрій Підпалий, Андрій Лісовий та Костянтин Коверзнєв. (...) Ця трійця почувається дуже добре на офф-офф-офф-периферіях. Вони видають собі маленькі книжечки у видавництві "самвидав" (...) і розповсюджують їх між знайомими. (...) Що може бути кращого за повну свободу вислову!"
У пошуках "повної свободи вислову" минула друга половина 1990-х. У цей час були і психоделійні експерименти, і мистецькі акції в Києво-Могилянці, і святкування днів народжень Че Ґевари, і перегляди "На останньому подиху" одара, "Мерця" Джармуша, "Механічного апельсина" Кубрика... "Естафету" самвидаву з рук Підпалого й Коверзнєва підхопили комп'ютерні журнали, що їх випускали студенти Києво-Могилянки, які вже мали "пристойні" (до 100 примірників і навіть більше) наклади й починали тільки-но освоювати Інтернет. Андрій Горбаль, Назар Гриник і Тарас Паньо створили "Підземний перехід", Віталій Муж - журнал "Робот". У цій самвидавській пресі якраз постійно й друкувалися Підпалий, Коверзнєв і Лісовий. Слід також згадати і про те, що свого часу близькими до "офф-офф-офф-трійці" за духом своїх поезій були Михайло Бриних і Данило Кубай. (Бриних, як відомо, згодом узагалі відійшов від модерної поезії у пошуках іншої естетики).
А що ж зараз? Чи існує новий київський самвидав як явище літератури. Обізнана з ситуацією людина може знайти для себе відповідь у новій книжці Костянтина Коверзнєва "Наше прощання", що її нещодавно видала "Просвіта". В ній поет презентований як "активний автор київського самвидаву 1995-99 років". Отже, або Коверзнєв не признається більше до самвидаву, або, що гірше, в самвидаві відпала потреба і він став неактуальним...
У передмові до серії "Незалежна країна", а збірка Коверзнєва започатковує її, голова "Просвіти" Павло Мовчан написав таке: "Поети, чиї книжки пропонуються для серії "Незалежна країна", свій прорив зробили у царині іінорування псевдокультури. Щоби підтримати Україну, їм треба було дистанціюватися від конформістів... Відтак залишалося одне - самоствердити себе як альтернативу. Хтось сей шлях подужав, хтось - ні. Одначе, "аутсайдери" починали діяти. Таким чином виникає незалежна країна. Країна нової поезії. Країна нової України".
Може, нинішні творці т. зв. нового київського самвидаву вже самоствердили себе як альтернативу в "країні нової поезії"? Цілком можливо. Втім, не виключаю, що їхнє "офф-офф-офф-становище" вже не є таким радикальним, настає час інших "антибродвейців"... Принаймні відповідь на ці питання зможе дати час, тільки він розставить усе на свої місця. Воднораз не можна оминути увагою той факт, що збурене колись не в останню чергу Коверзнєвим і Підпалим відродження самвидаву дало поштовх до підкорення українським самвидавом віртуального простору. Уже згадуваний Андрій Горбаль з однодумцями на ґрант одного з зарубіжних фондів створив сайт www. samvydav.net, з яким активно продовжує співробітничати Андрій Підпалий. Тож, іще рано співати пісеньки на кшталт: "Самвидав мертвий, а ми - іще ні".
Олександра Синиченко, 2002 рік
Орфографію автора збережено
