Шукайте свою Музу

Олег Лишега. Переклади поезій Сільвії Плат

  • |
  • 31 Грудня 2009

Збирання ожини

Нікого на стежці, нікого й нічого, крім ожини,
Вона пообіруч, більше праворуч,
Ожинова алея збігає, петляє,
І десь там внизу кінчається морем. Ягоди,
Мов пучка мого великого пальця, вологі,
Лискучі, в гущавині пашать
Блакитно-темним соком. Прискає на пальці.
Я не вимагала такого кривавого побратимства: зрозуміло, я сподобаюсь їм.
Вони вмощуються в пляшці з-під молока, прилипаючи до стінок.

Вгорі пролітають граки чорними галасливими зграями –
Віхті спаленого паперу кружляють у небі.
Їхні голоси самотні, протестуючі-протестуючі.
Я вже не сподіваюсь побачити море.
Високі зелені луки сяють, наче підсвічені зісподу.
Підходжу до куща, такого перестиглого, аж мухи обліпили його,
Звісивши зеленаві черевця і крильця, як на китайській ширмі.
Медовий місяць ягід задурманив їх: вони вірять небесним знакам.
Поворот – і кущі, ягоди – все позаду.

Все, що попереду, – море.
З-поміж двох пагорбів раптовий вітер дихнув
На тебе примарною пральнею.
Ці пагорби занадто гарні, щоб пахнути сіллю.
Мене провадить овеча стежка. Останній погляд
Звертається до північної щоки горба, оранжевої скелі –
Вона вдивляється в ніщо, ніщо, крім великого простору
Олов’яно-білих відблисків, і дзвін, ніби сріблярі
Кують і кують неприступний метал.

Місяць і тис

Це – світло душі, холодне і планетарне.
Дерева душі чорні. Світло-блакитні.
Трави виклали свої жалі мені під ноги, наче я бог,
Лоскочуть підошви, нагадуючи про свою покірність.
Випари, духи заселили це місце,
Відгороджене од дому рядом надгробків.
Я просто не знаю, куди вже податись.

Місяць – не вихід. Це обличчя замкнуте,
Бліде, мов суглоб, і само не своє.
Він волочить море за собою, як темну жертву: він тихий,
З О-подібним отвором відчаю. Я живу тут.
Двічі в неділю дзвони тривожать небо –
Вісім дужих язиків запевняють про Воскресіння.
Пісно добамкують свої імена.

Тис пнеться вгору – він готичної форми.
Очі підводяться по ньому – і бачать місяць.
Місяць – то моя мати. Вона не така лагідна, як Марія.
Його блакитні шати витрушують дрібних кажанів і сов.
Так би хотіла повірити в ніжність –
Образ її, тремкий, у свічках,
Хилиться наді мною, над моїми – її очі.

Я довго падала. Хмари розквітають
Блакитно і містично на очах зірок.
У церкві святі теж заголубіють,
Їхні тендітні ноги попливуть над камінними лавами,
Місяць не бачить. Він темний і дикий.
А тисове послання – непроглядна пітьма і мовчання.

Прибуття скриньки з бджолами

Я замовила її, чисту дерев’яну скриньку,
Квадратну, як табуретка, попробуй, підійми.
Я подумала б, це – труна ліліпута
Чи маленької дитини,
Коли б не той гул всередині.

Скринька замкнена – це небезпечно.
Попереду ціла ніч,
А я ніяк не можу відірватись від неї.
Нема вікон, а замість входу –
Щілина заґратована.

Припадаю до неї.
Темно, темно.
Відчуття порухів африканських рук,
Збитих, сплющених.
По чорному гудуть.

Як хз випущу?
І саме гул привертає увагу найбільше,
Дикунське бурмотіння.
Якийсь римський плебс,
Ніщо поодинці, але, боже, гуртом!..

Тулюся вухом до шаленої скриньки.
Я не Цезар.
Я просто замовила скриньку з божевіллям.
Бджіл можна випустити.
Їх можна поморити голодом – маю право, я ж власник.

Як вони зголодніли!
Цікаво, чи минули б мене,
Коли б розбила замок і випустила їх, а сама деревом стала.
Біляві колонади,
Білосніжна сукня вишні.

Мабуть, знехтують мною,
У моєму місячнім вбранні, у траурнім серпанку.
Я ж не медоносна –
Для чого їм завертать до мене?
Завтра стану богинею і випущу бджіл на волю.

Бо скринька тимчасова.