1.  Південна Україна.

 

чорний плин  приносить  до узбережжя старих проток, трупи людей з головами риб та людей з головами ігуан, які так і не збудували  свою греблю до початку холодів, їхні челюсті зведені важкою полярною судомою, їхні  довгі голови  або круглі голови прикрашено білими обручами зоряного сяйва, в їхніх пащеках залишилася  голови птахів та уламки золотистого гілля, вони встигли допливти до верховин, вони встигли проминути верховіття смерек, ті смереки  проковтне з неситим напором  летючий потоп  снігу, лишаючи  багряні  шрами та  поранення на  пружних спинах загиблих відьмаків 

 

ми називаємо їх племенами ночі, холоднеча наздогнала їх, коли червоні та чорні   хлопці заносили до автобуса незграбну скриню, сповнену  древніх  уламків, прикрас та ножів з середини кургану, який, також, ковтне снігова повінь, хтось казав про ураган, але на сталевій підлозі  автобусу ще  росли чорнобривці і серед негучних світильників автобусу дикі голуби збудували гніздо, хтось казав про ураган, ураган наздогнав автобус на дамбі, жбурляючи у вікна  оберемки снігу та мертвий очерет з околиць дамби 

 

водій вмикнув пічку, дикі голуби туркотіли понад головами людей, люди, насельники пласких передмість мовчали та спали, марно очікуючи закінчення негоди, немов порожнисті ляльки,  різдвяні волхви та місячні  равлики зроблені з кривавої  глини, червоні і чорні хлопці згадували курган, розкопки та  древній посуд з глибин кургану, молодий священник казав водієві, що  племена ночі загинули від холоднечі,  чорна течія ламає лід  і виносить на поверхню мертвих відьмаків, так казав священик,  і ніхто не чув, як у середині скрині скреготять гострі ікла останньої людини - ігуани...  

 

 

2.

 

сніг вкриває чорні  горловини  глибоких боліт, сніг шурхотить неначе  міріади скляних  механізмів, що самі по собі вирушили до царства мертвих, сніг падає посеред голомозих горбів, сніг падає по той бік дамби, де іще чорнішають стовбури дерев та рештки очеретяних хащ, підіймаючись поволі з глибокого гаю  чорних лілей та диких півоній, що доцвітають у безгомінному озері , ми бачимо як горить вугілля у грубі, ми бачимо, що    чорний стіл поган прикрашено головами  червоних вовків, вони з непричетністю каменя спостерігають,  як бурштиновий сніг місяця і мармуровий сніг сонця падають  посеред  древньої господи

 

на схід від господи починається темний ручай, що перетворився на  довершене крижане дзеркало, двоголові горлянки та  триглаві ґалаґани  пролітають понад ним, вдивляючись в бистроногих рептилій та в дикі яблука, що   намертво вкарбувалися в алмазний лід, погани знаходять мертвих ящірок та мертві яблука під снігом, погани знаходять колючі гнізда горлянок та строкаті  скрині ґалаґанів під снігом, сніг був схожим на повінь 

 

повінь буде схожою на сніг, великий холод увійде до господи, там де падав сніг, там де  погани обпатрювали червоних вовків, які потрапили до пасток, там буде  царство глибокої води, яка колись належала до кола диких снігів, рештки дерев та рештки квітів понесе повінь, червоний пісок повені  заповнить кімнати поган, він перетворить кімнати на цвинтар, такою буде помста червоних вовків, але погани воскреснуть разом із першим снігом аби знову ставити пастки на червоних вовків  поблизу від  зруйнованої господи ...

 

 

3.

 

рідна темрява та рідний сніг повсюдно йдуть за нами, навіть уві сні  червоні та слизькі роти блукальців наповнюються до країв  смарагдовим намулом великої  повені, навіть уві сні залізні двері та  червоні мури  старого поселення у східних пагорбах, повітряні гавані і хижі стодоли старого поселення у західних пагорбах  є зачиненими для нас, серед опівнічного сну ми бачимо лишень скляні гори, ми бачимо нескінчену  подорож загубленого срібла у темній воді, неначе прадавні погоничі пригнали своїх чорних коней до водопою, до великої води, чий виток губиться у скляних горах, червоні та горбаті діти, які вірять у те, що народилися з холодних пісків, в такі ночі перетворюються на червоноголових риб, пажерливих риб, які приходять від  вершин скляної гори, вони заповнюють  собою нашу кімнату,  чорна кімната стає скляною скринею, скляною пірамідою, скляним плотом, зібраним з мертвого гілляччя, іній перетворюється на  зграю срібних вовків, які б"ються з  чорними  ґалаґанами  в дельті чорної кімнати, там де мертве гілляччя та скляна піраміда  перетворюються на  місячне світло, адже рідна темрява та рідний сніг завжди з нами ...   

 

 

 

 

4.    

 

темні дощі сповнюють до краю глиняний та металевий посуд, які господарі необачно лишили на дворі, дощова вода нагадує темні обличчя нескінченого язичницького свята, дощова вода нагадує ніч, коли господарюють строкаті лисиці, дощова вода нагадує перемогу болота, дощ неначе пісок плине усю ніч крізь  багряну плоть, крізь райдуги, марення та молитви  людей і риб на древньому острові, пісок відносить до витоку трощі дубів та сторожових веж, пісок перетворюється на темний торф, він горить на сконі ночі, пісок і торф нагадують вилицюваті та міцні обличчя повішених

 

взимку зникнуть котячі голови  річкових квітів,  білі  цвинтарі відкриються у глибинах  призабутого храму, птахи та дубове листя древнього острову мешкатимуть понад похованнями, безгомінна варта зимнього сонця не згадає про осінній наступ боліт, про осінній здобуток  строкатих звірів болотяної стуми, лише уві сні вони чутимуть як стугонить у порожніх глеках лункий болотяний дощ, пухкий та темний мов котячі голови

 

потойбіч скляних дверей в останньому вагоні, на твердих сидіннях лишаються торф та пісок, глиняна плоть померлих людей, глиняна плоть страчених риб, останніх мешканців древнього острову, останніх волхвів білого цвинтаря, в останньому вагоні прибуває вода, холодна немов із самого дна ополонок, нескінчені обличчя темного свята, нескінчені звіри та колючі птиці болотяного померку  заповнюють горішню частину  вагону, що гине, вони трощать скляні тюрми пласких та довгих ламп в нас над головою, у яких чередою безголових котів спалахує та згасає  схарапуджена електрика ...      

 

 

 

5. Малоросійська учта -1.

 

ближче до півночі люди та риби починають поглинати одні одних, посеред строкатих глиняних тарілок, зранених  триглавим сонцем сліпої  темряви, вони   зникають у живих могилах ворожої плоті, але прекрасними є чин та смерть, тих, що вирушили на пошуки хижого дня до скляного пагіння та  чорного снігу старих гір,  підземні тунелі та  вогкі коридори сповнюються гортанними голосами людей, світлом їхньої  крейдяної шкіри, пазурі та крила риб лишають подряпини на невізантійському, хоч і барвистому склі підземних  платформ,  смугляві чорнобривці та уламки глиняних сходів лишаються у глибоких пащеках риб, що полюють на людей,  кола та стріли триглавого сонця темряви лишаються на плечах голомозих людей, які полюють на риб ...

 

 

6.

 

темний цвинтар ховається на північному схилі пагорба, червоношкірі  люди, язичники та  звіробої, збирають на ньому хмиз аби не стати мовчазною частиною великих холодів, вони йдуть  збирати гостроголовий хмиз крізь червоний пісок літа, вони йдуть збирати темнолиций  хмиз крізь мармуровий сніг осені, вони мешкають на млинах, вони мешкають у чорних келіях всередині муру, вони мешкають у скляних катакомбах нескінченого дощу,  ми бачили їх, коли  переходили вбрід замулені прудкі потоки в їхній країні і перша зоряниця, триглаве сонце  великого мороку зникало в їхніх колодязях, велике та строкате неначе зимова райдуга мертвих

 

вони щось знають про строкаті  лабіринти язичницьких  платформ під землею, вони щось знають про  багряну війну зимових царств, голуби та олені, мешканці пагорбу не лякаються їх, коли вони збирають колюче та чорне пагіння під снігом та дощем, вони зникають в середині  прадавнього муру, голубиний пух, оленячі кістки, озерні раковини, сухі молюски  сповнюють їхні келії, у дощових  печерах на них чекає глашатай зими,   мертвий хлопець зі смарагдовим обличчям  райдужної рептилії, вони несуть йому дарунки, хмиз, що виріс на кладовищі, хмиз, сповнений голосами та дзвонами багряних схизматів, померлих схизматів, вони несуть йому  рогатих горлянок та  сліпих риб, які мешкають у холодних ключах на цвинтарі ...

 

 

7. Прегарні околиці київські - 1

 

зимова  дача нагадує  замурований цвинтар, підземну церкву єретиків, на дачі розтрощено вікна, в їхніх уламках на цементній підлозі  відбиваються темні рухи  прадавніх мешканців дачі, строкатих арлекінів, які танцювали серед цих кімнат ще влітку, тримаючи  рогатих ящірок та блакитних птахів  на виголених головах, як  щит проти дощу, дикі качки залишають на поталу великій стужі  метеоритне озеро, вони переселяються  до спорожнілих кімнат та темних сходів, вони сплять в очікуванні  важкої півночі місяця і не бояться, що їхні червоні  ноги стануть частиною криги, о півночі йде поїзд, десь погорі, повінь його прадавніх сонць, ассірійських сонць, замурованих сонць заповнює  кімнати та сходи, кімнати перетворюються на сховища мідних пісків, сходи стають сходами патріархів, дикі птахи бачать на стелі смарагдові озера і гнізда вузькоголових рептилій,  древній барометр, древнє дзеркало та  глиняний посуд  повторюють  темний хорал вагонів, які йдуть над ними, руйнуючи багряне перелісся  місяця і цукрові плантації  першого снігу ...   

 

 

8. Прегарні околиці київські - 2

 

дикі птахи залишають свої храмові гнізда на  чорному дні  ополонки, глибокої, неначе місячне море,  велике сонце великої стужі  випалює солоним подихом їхні обличчя, подібні до хутряних масок,  такі маски носять на початку темного кола поганських календ  діти-козопаси, діти-птахолови, які з настанням зими, просторої неситої зими перетворилися на  нерухоме повір'я  квадратних груб,  маїсових схованок та   калинових застуд, дикі птахи підіймаються все вище понад  укляклими каналами та ручаями  східного прибережжя, їхня мандрівка до  галявин  білого сонця нагадує  повітряну вежу, темний корабель  сліпих та вузькочолих  поселенців   з багряних україн вічного кладовища, кожен з яких несе над головою  чорний глек  з  молоком місяцевих  рептилій, кожен з яких несе на спині  армійський мішок   з мертвими щурами, яких забрала повінь або інший армійський мішок з мертвими дітьми, яких забрав потоп чорного сонця, птахи знаходять місце для перепочинку де не має солоно-солодких снігів потойбіч крижаної стіни темного очерету та  темних верб, смарагдова ящірка, яка перетинає білі арени мертвого міста бачить як понад пласкими островами руйнуються вежі та кораблі  мовчазних поселенців і продовжує свою мандрівку крізь пісок та цукор  зимового столу...

 

 

 

9. Малоросійська учта - 2.

 

крик галагана, приреченого стати частиною їжи сповнює  темний простір  старого дворища у передмісті, вже закінчився строкатий та дзвінкий ярмарок, де продавали та скуповували царів гори та патріархів  острову, рогатий холод голомозої верховини  панує  у повітрі  понад старим дворищем, коли хтось з круглоголових та вилицюватих синів старого господаря несе  галагана  головою донизу у напрямі відкритих воріт кухні і трощить твердими ногами, ногами погонича та шкуродера жовтуватий цукор  укляклих калюж, кришталеві яблука наповнюють мертві пасовища потойбіч мурів  та огорож,  кришталеві яблука сповнюють цементне дно рівчака, де колись був ручай темного місяця, поглинутий зимовою спекою, в середині кожного з яблук строкатий цар гори, строкатий патріарх острову,  чорний галаган, що  встиг посіяти багряний ячмінь на темному місяці, хлопає крилами, ламає скло і намагається тричі поспіль розбурхати триглаве сонце споночілих ярмарків ...        

 

10.

 

смарагдові  верховини та смарагдові корони  старих пагорбів  нагадують древнє місто, яке ковтнула велика  повінь, крізь притлумлені  канали та площі підводного  міста йде чорний буксир, який тягне за собою квадратні баржі вагонів і гучне світло локомотиву примушує спливати на поверхню глиняний та залізний намул  пласких передмість, будинки, огорожі, дрібні фабрики та високі труби, які нагадають  маяки, що згасли назавжди, коли  локомотив йде далі то темні  поселення, темні фабрики та руїни цегляних мурів знов опускаються на чорне дно великої повені, світло  суходільного буксиру біжить понад  замурованою землею, понад  південною строкатістю  померлих гаїв, понад  володіннями сплячого імператора, хтось бачить  червоні грибниці та червоні  вулики барж, що пропливають понад  голими деревами, понад  іржавими водокачками у місячних садах, хтось чує вугільно-чорний подзвін локомотива по  той бік вузьких кухонь та нетривких огорож, схарапуджені люди нагадують безгомінну спіраль нічного сонця, їхня плоть стає  слизькою  плоттю  оленя та лева, що б'ються на чорних палубах  буксиру і поволі стають однією  істотою, зробленою з маїсу, дощу та заліза,  буксир ячить  серед стужі неначе  дзвін  повсталих схизматів, він зникає у страшних безберегих рівнинах потойбіч  передмість, він бачить як вкриває  осінню пустелю  безплідних земель блакитний і багряний сніг Сатурна ...   

 

 

 

11.

 

у східних кімнатах після дощу прибуває вода, ми дихаємо темним заарештованим повітрям після дощу  у східних кімнатах, ми знаходимо колонії равликів та рептилій на стінах східних кімнат, коли вступаємо до них після дощу крізь червоні двері, паралізовані  гучною смарагдовою пліснявиною,  поза стінами  східних кімнат починаються насип, залізниця, пустирища і озера, звідки приходить дощ, приходить ураган, приходить сніг, урагани несуть крізь герметичний простір східних кімнат озерний пісок, мертвих молюсків та  чорних птахів, які гинуть понад червоно-чорними  пустирищами, урагани ламають двері та сходи, декілька днів служники, смугляві та вилицюваті хлопці  знаходять під сходинками мертвих риб, яких недоїли чорні птахи перед смертю, візантійський знак зрушеного повітря та розчавленого храму відчувається в обличчі мертвих мешканців  рівнини, якими повняться після  негоди східні кімнати, взимку на цементній підлозі кімнат залишається блакитний сніг, який  летів декілька ночей з глибин темряви, з глибин озерної  стуми, у східних кімнатах не має опалення, блакитний сніг лишається у кімнатах,   чорний сніг, схожий на безплідне  кладовище і на  втомлену   шибеницю для  глиняних людей зі східних кімнат ... 

 

 

12.

 

спочатку ми чуємо далекі притлумлені голоси, які нагадують австралійські радіостанції, вони говорять про повені, лісові пожежі та кораблетрощі, вони ріжуть до крові пласкі  губи та червоні гортані, торкаючись  уві сні до  крижаних і гострих дверей  підземного тунелю, ми віддалялися, колись тим тунелем, зникаючі у схарапудженій течії глибоких підземних ручаїв,  понад нами йшли гучні  локомотиви, на платформах відкритих вагонів юрмились вовки, олені та півні, неначе  страшний сон пересувних цирків, ми виходили з тунелю, там де починався міст, ми йшли  по мосту  і бачили як зникає потойбіч ріки черговий поїзд

 

інколи голоси з іншого боку  цегляних стін нагадують острів"ян, червоних та крейдяних хлопців, які стрибали з моста і занурюючись  у темну глибоку воду,  нагадували дерева на острові, вони полювали на великих риб, що мешкали під мостом, інколи вони показували нам целофанові пакети або  круглі торбини, на дні яких у пурпурній юшці власної крові помирали риби, трикутні та рогаті риби, схожі на далеких піщаних богів, голоси остров'ян   скидалися на  крик локомотива,  на циганський хорал мандрівного цирку, зменшений відстанню і початком  темряви 

 

можливо по той бік червоних та піщано-жовтих стін юрмилися племена ночі,  мешканці крейдяних пустирищ, слуги потаємних господарів маїсового поля, господарів місячного саду, сумчасті та голомозі люди, на чиїх копитах лишився білий полин чорної меси, барвисті м'ясоїдні  птахи, що летять до нас хмарними колодязями  південної підземки, їхня країна міститься в середині куль, що відлітають після опівночі до місячного перелісся, залишаючи на білих снігах незмінну тінь безголового півня, схрещеного з  хижими рибами, ми молимося, коли чуємо їх, щоб вони вирушили  на темний бік місяця і не шукали двері у стіні, двері, що ведуть до нашого схову, ми перестаємо молитися, коли племена ночі знову стають далекою австралійською радіостанцією ...     

 

 

13.  

 

ніхто не зможе подолати смарагдові арки та незлічені протоки чорної ріки, лише видно блискучі кола приречених птиць та рептилій у темному мурі безсонячної води , гинуть усі, хто хоче пройти присмерковими потоками або глевкими цвинтарями паротягів зі сходу на захід,  солдати імператорської армії, ремісники та місіонери прикордонного місяця, їхні відрізані вуха, понівечені голови, червона кукурудза їхніх нутрощів  стають їжею глибини, лише  на декілька хвилин тут зупиняються темні фургони і люди  з темних фургонів виходять на схили древнього насипу аби побачити на власні очі, якою незрячою є вода в  студеній  ріці

 

проте, найкраще річку та острови видно зі старої телефонної будки на вершині насипу, колись ми ховалися там від дощів та піщаного вітру, телефон не працював, але якщо піднести слухавку до вуха то можна почути як з неситим сичанням дикий намул та сліпа вода поїдають  рештки котлів, вагонів та прикордонних візантійських застав на дні, довкола багато розбитого скла, скло -  то спадок піщаного вітру, який нівечить колодязі та виводить з ладу  старі вугільно-чорні телефонні апарати, вночі скалки гнаного скла відбивають крилату ходу місячних звірів (переважно лисиць), їхні смарагдові гони крізь гілля електричних дерев,  їхні червоно-сині  весілля у мертвих вагонах, подібних до тривкої  ржавої пастки

 

 

вдень, скло з розбитої телефонної будки на вершині древнього насипу буде милостивим до нас, ми побачимо наші обличчя, трохи багряного неба,  кочовий пісок, руїни ріки та руїни острову, ми побачимо золотаві спалахи янголів понад нашими синіми виголеними головами і якщо пощастить ми побачимо темні фургони, які прямують на південь, вздовж студеної ріки, яку ніхто не зможе перетнути зі сходу на захід...     

 

 

14.

 

десь всередині  червоного цегляного будинку ховається  сніг, господарі лягають спати посередині крейдяного кола, яке вони креслять власноруч у темній воді цегляних кімнат адже сніг стає вночі зграєю білих вовків,  ротою білих вовкулак, яка досліджує кімнату за кімнатою у  марних пошуках господарів цегляного будинку, смуглявих та золотооких  хлопців, хтось з вовкулак розбиває строкатий глек з червоним молоком вужа або  підземного оленя, вовкулаки лишають блакитні сліди на цементній підлозі, по тих слідах можна визначити де починається зима, де починається тверда територія білого  сонця всередині цегляного будинку, куди не заходять господарі, лише хижий птах  долітає туди крізь циганське поселення розтрощених піщаних ламп, хижий птах ховає у своїй червоній пащі золото бігучих  вужів та гіркий полин  замурованих електростанцій... 

 

 

15.

 

у старій та іржавій телефонній будці  можна лише сховатися від дощу, чорний телефон не працює  ще з тих часів як почав відступати піщаний південь, кульбаби квітнуть по той бік каналу, колись ви пливли проти течії тим каналом і бачили як  дикі птахи будують з темної глини своє трикутне гніздо у  старій телефонній будці, де інколи можна почути гортанні голоси  прислужників та  шукачів нічного сонця, окрім птахів у будці  мешкає слизький мох, нащадок нескінчених дощів, чорних дощів, диких дощів, вони панують з того часу як відступив південь

 

іржа та мох ковтнули деякі з чисел на диску, диск не обертається і ти не зможеш подзвонити до ізумрудного полустанку на дні каналу аби дізнатися, коли зупиняється поїзд на південь, чиї сигнальні вогні та чорні лампи в коридорах вагонів так добре видно крізь пісок та воду древнього каналу,  але ти чуєш лише голоси птахів понад головою, у розтрощеному склі прокидається звір, інколи смугастий, інколи чорний тигр, вічний мешканець темних кімнат із  притлумленого поселення у долині, він змінює барви свої, коли по дну канала йде  поїзд і стовп  його гарячого дихання із незлічених труб підіймається вгору і змушує кипіти зимову воду в каналі