Ігор Скрипник. "Квадратні яблука. Подорожі"

16. Змієві Вали

далі починаються солонувато-чорні пустирища, вони поволі перетворюються на крутосхил і ми знаємо, що далі немає людського житла, там панують лише сніг, темрява та срібні луки місяця, ми лягаємо спати поблизу старої груби, у пащі якої гуде червоний праліс вогню та вугілля, господар щось каже про підземні гони вовків, про країну підземних оленів, господар щось каже про східне озеро, до якого зараз треба йти три години, провалюючись трохи не по горло у сухий колючий сніг, на дні озера є прегарний яблуневий сад, він казав, що принесе нам яблук із того підводного саду

на твердих снігах залишаються сухі чорнобривці та уламки повітряного паротягу, вночі кожен з нас намагається дійти до озера у сні своєму, кожен з нас долає схил, минаючи золоті дерева на місячних луках та двостатеві руїни на околиці селища, кожен з нас по черзі стає великою ящіркою, голомозою ігуаною або пораненою совою аби здолати багатокутні яри та уникнути пекучої райдуги зимового пекла, у подобі дітей дракона або хижих птахів ми губимось у білому морі, інколи виринаючи на поверхню, там, де чорніють вугільні острови оленів та рогаті корони дерев

ми прокидаємося лише тоді, коли інший, ще не зруйнований паротяг у повітрі рушає над нами на південь по той бік схилів та стін, світло його вагонів та ревіння його механізмів змінює темний плин нашого сну, віск та солома червоних зайців загораються під снігом неначе початок збоченого свята, ми чуємо як рушиться алмазний лід на верховинах підводних садів, ми чуємо як повнолітня мла оголяє бронзові плантації прадавніх вогнищ, повітряний паротяг йде на південь і залишає на снігах розтрощені глиняні глеки, там де зник господар та воїнство його, глеки сповнені вщерть дикими лебедями та квадратними яблуками, які жили колись на дні озера

17. Софія Київська. Вечір.

їх заковтує строката візантійська водоверть у глибинах древнього муру, з середини глиняного муру виринають темні птахи, голуби або гуси, вони сповнені багряного присмеркового світла, вони поволі долають храмову північ і зникають у мармурових брамах потойбіч вівтаря, вже потім паралізований мур випускає на волю рогатих та міцних звірів, то олені, рідше єдинороги чи ящури, які єдвабом переходять мармурові ручаї та базальтові трави аби зникнути у царських воротах, лише слідом за ними пройдуть люди, смугляві та сині підлітки, царевичі або монахи, мешканці монастирської башти, вони вийдуть за межі храму, коли згасне сонце, вони рушать повз ліхтарні стовпи, повз скляні озера, що укляклі десь глибоко під осінньою землею, вони рушать до княжих гір аби стати іще одним ієрогліфом темряви, коли тінь від велосипеда перетворюється на зграю кажанів, яких поволі заковтує глибокий крутіж неситих стін ...

18. Софія Київська. Ранок.

спочатку ми пройдемо крізь підземний перехід, у якому тьмяно світять притлумлені повітові лампи, у якому оповідають про народження драконів та вовкулак вугільно-червоні графіті на стінах, у підземному переході ночували цигани або язичники, приховані партизани невблаганного міста, один із них і досі грає на свирілі, неначе хоче пробудити темні стада крилатих тварин, які харчуються кров'ю та живуть серед ламп, назустріч нам йтимуть пружні юнаки, кольору червоної крейди, вони йтимуть на острови аби вбивати птахів та риб, ти бачитимеш майже невидимий диск вже померлого прикордонного місяця та інші знаки древнього розгрому на їхніх щоках та долонях

ти згадуватимеш свою подорож до міста темними автобусами та рипучими поїздами, твій шлях розпочався іще на світанні, коли ось-ось мало згаснути Каліпсо, його магнієве гіперборейське світло лягало смугами гірського снігу та злученими списами повстанців на підлоги, на стіни двиготливих тамбурів, на спини подорожніх та безпритульних людей, остання сова пролетіла крізь вагон та зникла потойбіч розтрощеного вікна, там нескінчено довго тяглися залізні паркани напівмертвих промзон та фортеці придорожніх поселень, сова мала наздогнати рідну темряву і свою повітряну вітчизну

потім ми пройшли крізь рясні захаращені сади, їм не було ліку, ми пройшли крізь укляклі двори, де під чорними ліхтарями неначе повінь прибував червоний пісок, схожий на море мертвих, ми нікого не зустріли, здіймаючись вгору крутим схилом, ти говорила ще і ще про темні вагони, про темні автобуси, про синіх людей, що сплять вночі під водою, ми не чули як вдарив дзвін потойбіч голодних мурів, але ми побачили двоголових птиць та янголів, що сіяли білий мак понад брамою старого храму ...

19.

темний глід квітне на верховинах, ми йдемо в його бік крізь строкате коло тих, що танцюють і намагаємося не дивитися в смагляві та присмеркові обличчя тих, що танцюють, ми лише бачимо вінки з озерних та підземних квітів на їхніх синіх головах, вони танцюють босоніж на скалках розтрощеного селянського посуду, їхні пружні ноги розрізані до крові, ті, що стомилися їдять глід і їдять калину, яку зірвали під землею, біля церковних воріт, червоні птиці сідають на голови та на плечі смуглявих та присмеркових юнаків, які стомилися танцювати, але наш глід квітне на верховинах, мі віддаляємося від їхнього кола, від їхніх вогнищ та сталевих фургонів, ми зникаємо в озері, адже на дні його піраміди та гори країни померлих, міняються місцями, там не чутно масної язичницької музики для смуглявих та присмеркових шибайголов, ми стаємо іншими птахами та іншими рибами в колючих таборах ожини аби зійти вгору, туди де квітне глід, інший глід, схожий на зимові зорі ...

20.

ніхто не знає звідки взялося розтовчене скло, звідки взявся пісок та ржаві рибальські гачки зі слідами темної крові, звідки взялися старі армійські ліхтарі, що вже давно не світять, хтось влаштував звалище саме тут серед золотих дерев між залізницею та пагорбами, які нагадують стіну, в золотих деревах ховаються господи голодних сов, уві сні ти бачиш обличчя сов, схожі на твердий пухнастий мармур, коли ти спиш, сови рушають потойбіч пагорбів до золотого поля шукати свою здобич, підземний або крилатий дрібний народ, що мешкає у червоно-чорних провінціях здичавілого поля

зрідка вони летять на південь потойбіч залізниці, до чорної станції, де вдень висить мідний дзвін понад платформою, а ближче до вечора смугляві та голомозі юнаки продають засушену рибу, подібну до жовтувато-глиняних мумій

вони летять далі, туди, де неначе вулики юрмляться господи інших голомозих та смуглявих людей, які полюють на рибу в золотих озерах, вони вбивають рибу, сушать риб'ячі трупи та продають їх поблизу станції, звідси зовсім близько до великих озер

смуглявим людям сняться трикутні риби, які полюють на них, сови пролітають крізь рогаті сади та незрячі подвір'я, вранці хтось зі смуглявих голомозих людей каже, що бачив сову в перервах між снами, сови нагадують їм про древню та веселу науку, про призабуту чорну магію, про пекельну фауну замурованої провінції

інколи сови потрапляють до димарів, на світанні смугляві люди розпалюють груби, смугляві люди ненавмисно умертвляють сов неначе у газових камерах, інколи сови стикаються з вагонами, вони гинуть, лишаючи триглаві зорі своєї густої крові на вагонному склі, їхні спотворені трупи знаходять на узбіччі безпритульні пси, колишні прислужники смуглявих та голомозих людей

вдень, коли панує гучне прямокутне сонце, сови ховаються серед золотавих дерев, на дні чорної повітряної протоки, вони сплять, вони чують як гудять озера на півдні, проте вони не бачать як збільшується серед золотавих дерев розтовчене скло...

26. Південний Лондон. Біля літовища.

зимова ніч насувається неначе чорний курган, такої ночі рогаті ящірки та червоні зайці, трохи механічні іграшки, яких примушує рухатися місячний випар, трохи божевільні виплоди темного воску, темного поля, темного озера, де вздовж чорних кордонів горить морозний спирт великої стужі приходять до нас крізь замуровані території чужих дворів, крізь небезпечні узбіччя автострад, де у пустелі нескінчених звалищ між колючими дротами та ліхтарнями вже починає володарювати льодовикова доба

вони будують кругле та зачакловане місто у солоних снігах серед прикордонного двору, янголи та купальські вогняні чорнобривці з'являються там, де червоні зайці, порушують болотяну воду темряви, будуючи ведмежу Візантію, імперію вовків, виліплених зі снігу, їх може сполохати лише далекий гул моторів, коли верховні летючі фортеці йдуть понад нами у пошуках велетенського металевого мурашника, у пошуках нескінченої країни скляних пірамід та сталевих дерев на сході, світло бортових вогнів неначе динаміт трощить крижану темряву білих гетто, рогаті ящірки зникають під снігом неначе гостроносі кораблі індоплавців, червоні зайці уклякають посеред бензинового дощу та колісничної райдуги немовби язичницькі ідоли, темний віск зранених сонць, диких сонць загорається мовби міріади трикутних ліхтарів на самому дні їхніх вузьких очей ...

27. Київ. Середина 1990-их років

люди, що вийшли з вагону раніше за нас, вже зникають в деревах, вони долають важкий мідний схил аби добратися до темної та холодної води, серед якої ховаються дикі птахи, неначе мури язичницьких міст бовваніють серед чорного плину очеретяні острови, до яких завжди хочеться допливти крізь руді пасма холодного сонця в холодних водах

люди, що вийшли з вагону раніше за нас, вже перетинають річище ручая, який щоліта ховається під землею, можливо вони сполохали ящірку, можливо цілу спільноту ящірок, які, долаючи мідний пісок та рештки нічного дощу, криються під землею

люди, що вийшли з вагону раніше за нас вже досягають чорної води, вони бачать сонце в холодній воді, вони бачать сині дуби на сусідньому острові, вони бачать як на західному березі строкатою вежею вічних єретиків здіймається гомінке та невсипуче місто

коли ми досягнемо катакомбного ручая, хтось з них вже увійде до води, він стане частиною сонця в холодній ріці, вона лишиться на березі, вона дивитиметься як він пливе в той бік, де починається очеретяний архіпелаг, вона побачить, як сполохані наближенням корабля, що йде серединою ріки на північ, дикі птахи здійматимуться в блакитне безхмарне небо і перетворяться на гвинтові сходи для мертвих, яких так багато в цих пісках, ручаях, деревах та ріках

птахи на певний час заступатимуть сонце, їхні гортанні голоси нагадують війну, розбійні передмістя та дзвін у підземній церкві, ввечері, коли вони вертатимуться схилом догори, де серед цвинтаря іржавих велосипедів зупиняються вагони, що йдуть до міста, потомлене сонце відбивається в їхніх вікнах, темних як болото, сонце є схожим на червону глину, на селянський посуд з червоної глини, на селянський борщ для стомлених, саме тоді вона згадає птахів, що заступили сонце аби вказати дорогу для мертвих, це єдине що сталося впродовж холодного літнього дня ...

28.

десь у здичавілій господі працює потаємна машина, ми не здатні збагнути її призначення, ми не знаємо як вона влаштована, ми навіть не знаємо у якій із напівзруйнованих кімнат знаходиться вона, лише вночі ми бачимо голову ящірки, темні корони вовків та пружні крила дракона на місячній цегляній стіні, вони доглядають машину аби вона не зупинилися, ми лише чуємо її гуркіт, можливо вона підігріває воду у північних болотах, можливо вона живить смарагдових рептилій, які живуть в середині скляних глеків на темній веранді, де підлога густо всіяна уламками скла, уламками дерева, уламками парових котлів, один із тих, хто вирушив на пошуки машини та не повернувся вважав, що вона схожа на старий паротяг

старий паротяг рушає щопонеділка крізь болотяні пагорби на півночі, рушає в безвість, в середині його вагонів йде піщаний дощ, крізь вузькі вікна видно болота та смерекові житла на островах серед боліт, але навіть у вагоні ми чуємо як працює машина і ми бачимо на цегляних мурах місяця тіні тварин, які пильнують машину, вночі ми чуємо голос смуглявого та золотоокого чоловіка, якого минулої осені забрала повінь, він каже, що винайшов парашут та навчився дихати під водою, в нього не має обличчя, він господар старої сокири, він господар чорного пса, чорної лисиці, чорної дитини які живуть в колодязі, він вже бачив машину, він каже, що ми побачимо машину, після того як північні болота візьмуть нас до себе ...

29. Буенос-Айрес

смугляві хлопці з круглими головами та вилицюватими обличчями міських партизан грають у футбол, нам чутно їхні радісні вигуки, коли м"яч злітає дуже високо понад галявиною і стає схожим у присмерковому світлі на строкату кулю золотооких метеорологів, здається, що ці хлопці мешкають десь під землею у потаємній і чорній республіці незнищенного маїсового поля, серед блакитних та багряних плантацій місячного снігу, вони дуже добре розуміються на зброї, вони водять тріскучі мопеди та білі автофургони, зараз вони просто грають у футбол і коли м"яч відлітає до темних україн смарагдової галявини, де вже починається евкаліптовими деревами та пасовищами звіра з безодні мовчазна ніч, наймолодший з них біжить по м"яч, він бачить як серед дерев з'являються піщані та чорні пси неначе вісники смерті, він бере м"яч до рук, він повертається на середину галявини, він ніколи не зможе забути червоні бойовища призахідного сонця в небі, які віщують пришесття злого циклону, пришестя великого дощу, які передвіщають цвинтарі, зруйновані зливою та мертвих, що пливуть разом із дощовою водою по вулицях ...

30.

від піщаних верховин прилітають птахи, хижі червоноголові птахи сідають на порозі, на їхніх грубих крилах лишається пісок студеного райдужного моря, в їхніх червоних пащеках лишається пісок, пісок незнищенного прикордоння

хлопчики з церковного хору, ранкові тварини жорстоких варварів, вечірні візантійські мудрагелі, всі перетворюються на пісок, піску багато у повітрі, піску багато у воді, пісок лишається навіть у слизьких та блакитних ротах чужинців, людей місяця, які живуть у колодязях, які живуть понад дубами у невидимих скляних колоніях, пісок повсюдний, пісок злий та вічний неначе чорний мор

біля господи квітне виноград, виноград нагадує древній розгром, у винограді зупинилося незряче сонце, хтось зриває виноград ввечері та вранці, глиняний посуд, оперезаний сонцями, мальвами та ранковими звірами, наповнюються вщерть виноградом неначе піском, ми їмо те триглаве південно-західне сонце, яке зупинилося у винограді

візантійці, монахи та мудрагелі, сліпі хлопці з церковного хору знаходять нас на світанні замурованими до південних стін, вони приносять нам мертву рибу з гірських ручаїв, вони приносять пташині яйці, вони приносять нутрощі ранкових тварин, візантійці кажуть, що темрява поглинає сонце, в їхньому блакитному волоссі лишається пісок, в їхньому блакитному волоссі лишаються молюски древньої зливи ...

31.

водоверть жовтого світла віщує початок поселень, самотніх поселень серед великої темряви та великої стужі, жовте світло відшукує рівчаки, огорожі та стовбури старих дерев, нетривкі пристані безпритульних та гнаних лисиць, які нагадують червоних та чорних акторів, індіанців або мешканців повітряного острову, який існував понад млинами та кронами старих дерев, острову, який ще не так давно було витворено із блакитного скла та вугілля соняшників

жовтий та мармуровий сніг, сніг колісниць, сніг засліплених цитаделей обступає червоних та чорних остров'ян, неначе тисячі диких псів встають дибки посеред чорних жорен, посеред чорних шибениць та багряних паль зимового ярмарку і несамовито лають, дивлячись на смарагдову цвіль мертвих облич, здутих облич тих людей, яких замуровано в електричних гніздах рейсового автобусу

рахманний кінь, рахманний олень, рахманний лелека зупиняються там, де зникає рейсовий автобус по той бік поселень та пагорбів, автобус продовжує свою подорож місячною пустелею, провінцією солоного дзвону, електричні рептилії та електричні спіралі проступають в середині його квадратних просторів, ламаючи сидіння зростає багряний праліс, багряною папороттю, південним піском, слизькими грибами північного шторму повняться електричні гнізда і лише чорні стерничі, люди місяця, лисиці підземного моря, знають у яких чорних снігопадах зупиниться автобус ...

32.

незліченими спіралями та гірляндами починаються фіолетові дерева озерного дна, хтось прочиняє строкате віконце у темній воді, хтось випускає червоних псів та червоних гієн до мулких пасовищ понад рогатими кронами фіолетових дерев, озерна повінь заповнює прибережні каплиці, озерна повінь руйнує цвинтарі латинян, озерна повінь руйнує глиняні фортеці візантійців, лише срібна тополя, сліпий юнак та прадавній святий з головою оленя, лишаються понад водою на барвистому острові старої фрески

вони не шукають вудилищ, вони не будують корабель з чорних та червоних уламків метеоритного дощу, лише голодна весняна вода торкається їхніх ніг, червоних та мохнатих ніг мешканців стіни

мешканці стіни вперто не помічають смарагдовий і темний рух гончих рептилій посеред фіолетових дерев озерного дна, багряна сніжниця вибухає спогадом про чорні сонця нескінченої зими, вона залишає криваві знаки на щоках незрячого хлопця, на синіх плечах святого, лише у підземному корінні срібної тополі, у двомірній хаті темряви народжується поганський бог з обличчям вовка та пащею крокодила, рогаті звірі, червоні птиці та насіння кульбаб потрапляє крізь панцерні паркани до глиняних млинів на церковному дворищі

адже коли ти йдеш вгору крізь незлічені пастки та герметичні майстерні білого інею, поганський бог з обличчям крокодила, латинський святий з головою оленя наздоганяють тебе, ти чуєш їхній мускусний подих, ти чуєш їхні трикутні слова про повінь, про загибель храму та про мовчазний початок червоних та чорних жнив на озерному дні ...

33.

вони знаходять нас серед гіпсових пралісів, серед пухнастих стропил дикого снігу, вони знаходять нас обабіч великої та древньої дороги, адже хтось із нас не впорався з керуванням і нас винесло по той бік чорно-білого узбіччя

колись там гніздилися дикі птахи, дивні птахи, птахи червоного сонця, птахи древнього місяця, по той бік чорно-білого узбіччя строкатою кроною пагорбів понад ярами квітла їхня гомінка колонія, подібна до східних базарів та ординських походів

наразі птахів не має, ми занурилися до сизих ополонок морозної зорі, ми не могли вийти з машини, смугляві та золотоокі люди знаходили нас замурованими посеред п'яти гіпсових стін великого снігопаду, сніг не давав нам вийти з машини, сніг білішій за черепи ординців, твердіший за кригу в узголів'ї безгомінного ручая, смугляві та золотоокі люди казали, що до міста далеко, що машину звільнять з під снігу лише вранці, вони пропонували нам теплу ночівлю, хоча деякі з нас лишилися спати на пустирищі серед дикого снігу, серед примар та руїн східного базару ...

34.

руїни осіннього сонця в холодній воді, темрява заковтує поволі старий полустанок і здається, що холодна вода потрапляє до станційних приміщень та померлих квітників, біля платформи, чорнобривці та мальви живуть у скляній країні безпритульних марень, двоголові бики, незграбні вулики, притлумлені пісками чорні озера та гвинтові пагорби залишаються на платформі серед руїн та саркофагів осіннього сонця в холодній воді

руїни осіннього сонця в холодній воді, люди, що очікують на прибуття останнього поїзда, зникають в руїнах холодного сонця на довгій і чорній платформі, їхні обличчя нагадують розрізане яблуко, люди нагадують червоні та чорні хустини серед пісків, двоголові бики ходять серед них, бики і люди ховаються у холодній воді, серед глиняних скалок селянського посуду, їм добре видно річку, старий буксир та самотні човни, сповнені вщерть рудим світлом та мертвими рибами

коли вони увійдуть до вагонів, коли вони залишать двоголових биків у холодній воді, коли вони залишать багряні пасіки у холодній воді, коли вони залишать руїни сонця в холодній воді, вони побачать, що станційний мур на заході вже обпечено засніженим диханням місяця, вони побачать як в середині старої стіни прокидаються від багатобарвного шумовиння місячного дзвону люди, озброєні гострими серпами ...

35.

уламки гвинтових сходів, уламки маїсових стін, маїсових тіл та маїсових хиж приносить студена північ, темний пісок заповнює вщерть гортані, тих, що сплять, неначе студена північ з її ураганами, з її невидимими дзвонами, з її солоними снігами над ними проходить смерть, хтось з них чує крізь сон як стогне розтрощене скло гостроносих ручаїв на чорно-білих верховинах, хтось чує як падають під вантажем крижаного повітря древні дерева в горах, хтось чує, як ламаючи твердими головами кригу над сивими водовертями п'ють темну райдугу нічного сонця східні переселенці та східні хижаки

але ніхто не чує як ховаються на чорній кухні під сходами чорні коні, чорні півні, червоні ящірки, вони ховаються від мертвого маїсу, від опівнічного нашестя людей західного поля, від людей скляного намулу і нафтового вітру , які виходять на місячне світло із маїсових лабіринтів західного поля, залишаючи після себе поламані стебла і мертвих лисиць, вони, радше за все, мідношкірі та світлоокі вавилоняни, закохані у глиняні стіни далеких пагорбів, їх затавровано піщаним сумом безсмертного простору, вони зупинялися у горішніх кімнатах старого будинку і всю ніч серед рипучих стропил юрмилися їхні безпритульні сни, які нагадували перелітних птахів

вони підуть далі, на початку зимових снігів, на початку піщаного шторму, рипучі дрезини віднесуть їхню душу та їхню плоть до витоків студеного повітря, лишаться закривавлені жорна маїсового млина, лишаться дикі коні, лишиться крона червоно-чорного дерева, яке зростає на околиці ферми, ламаючи сухі корабельні дошки прикордонних кімнат, лишаться корні червоно-чорного дерева, які йдуть глибоко під землю до гвинтових сходів, туди де ховаються від маїсової стужі люди - коти ...

36.

сонце, сніг та летючі спіралі студених тіней посеред студеного поля, голі дерева вздовж твердої дороги, іній та сніг вкривають достиглі грона язичницької горобини, мертве місто, хворий храм, його поруйновані мури ховаються всередині солоних язичницьких ягід, сонце освітлює бетонні стіни насосних станцій в темному полі

люди, які працювали там, відігрівають зараз цвинтарним фосфором свого місячного дихання коріння та гілля старих дубів і лише смарагдовий кінь пасеться серед темного поля, кінь відшукує рештки золотавих трав, там, де починаються руді луки притишеного сонця, кінь відшукує рештки птахів та уламки невідомих механізмів там де починаються бездонні моря денного місяця

його смуглолиці пастухи, його крилаті пастухи виходять крізь передні двері з автобусу, їхні ноги ламають кригу на узбіччі твердої дороги, їхні крила торкаються дубових та калинових парканів у повітрі, кінь бачить їхню ходу у повітрі, їхні тіні лишаються рухливими плямами на сонячному боці безлюдного поля, смарагдовий кінь б'є копитом у промерзлу землю і відчиняє слухові віконця у глибину пустотілих курганів по обидва боки твердої дороги ...

37.

загорається лампа серед голого гілля, понад чорною землею осіннього саду, біля гнізд та годівниць голодних птахів загорається візантійська лампа, яку запалили друзі смерті на вузькій кухні, вовча повінь заповнює кухню, але лампа все ще горить на дні вод, безпритульних та хижих, неначе маяк для сліпих дітей, які вцілілі на дні вовчих ручаїв під час вовчої повені серед стін, помережених дощовими знаками візантійської лампи

із темного дна колодязя, на якій перетворюється вузька кухня, друзі смерті, смуглолиці та смуглочолі друзі смерті бачать як десь погорі, там, де в чорних райдугах засніженої крони народжуються тихі птахи, мандрівні птахи з обличчями хворого храму, хворого місяця, хворого цвинтаря, в їхньому повітряному краї горить візантійська лампа, її світло стає гучнішим, коли серед голого гілля, серед вовчого моху і вовчих вод настає ніч

серед голого гілля зупиняється поштовий поїзд, який йде з півдня до темних глибин вовчої повені, горить лише одне вікно у першому вагоні поштового поїзду, там хтось не спить, він бачить світло візантійської лампи понад колодязем, серед голого місячного моху, серед гілля та вовчих схронів, коли поїзд рушає далі до найчорніших провінцій повені, візантійська лампа поволі згасає, друзі смерті вже сплять серед осінніх мурів десь дуже глибоко на дні дощового колодязя ...

38.

вершини старого кургану не видно, зростає сліпий та глибокий врожай темряви, сніг зводить свої лабіринти, сніг викликає з чорних глибин глиняних биків понад курганом, голе гілля смерек та дубів стогне під снігом, голе гілля глиняних пасток стогне в озерах, коли червоні та чорні бики, породжені снігом проходять у білих лабіринтах повітря понад озерною водою, вода нагадує циганські корони качок та півнів, які живилися озерною рибою, які стали подобою крихкого багряного скла, відтоді як перетнули вершину

глиняні вовківні утворюють коло у темній глибині кургану, врожай темряви сходить крізь них, смарагдові ручаї та скляні цвинтарі, могильники червоного скла проростають крізь них, глиняні леви, глиняні лисиці, глиняні блазні стають частиною смарагдової повені, яка руйнує колодязь та башту німої вершини

червоні та чорні бики темряви уникають лунких печер та місячних боліт у повітрі, качки та півні, крилаті стражі чорного врожаю йдуть слідом за ними по невидимих сходах, на дні озер вони знаходять безгомінні поселення, огороджені міцним муром, нічне сонце і мертвецький Великдень панують на дні озер, сонце не знає присмерків, мертвецький Великдень не знає постів та розговіння по дорозі до мовчазної вершини

глиняні копита руйнують троянські виноградники, червоні пси, рогаті пси дивляться в глибоку воду, вони бачать як пропливають проти течії сухі стовбури та солодкі гнізда розтрощеного троянського винограду, вони чують гортанний дзвін, дзвін мертвих понад вершиною, якої не видно за виноградом, повінню та колодязем ...

39.

чорні та золотаві джерела на темному острові нагадують скляні колодязі, опівночі прочиняються сині двері до скляної хати на дні колодязя, пухнасті голки льодовитого дерева проступають крізь чорні стіни у колодязі незрячих

темні погоничі та темна худоба пропливають неначе примари у скляній воді, їх поховає невдовзі вогненна пуща, вони втекли з глибин чорного вертепу, сліпе гілля із крижаного саду нахиляється над ними і вкриває червоним снігом смугляві обличчя людей та звірів

малюнок янгола на темній шибі слугує дороговказом до оселі незрячих у безгомінній воді, там народжується ящірки, там народжується чорні діти місячного лиса, темний погонич та темний звір, олень або лев досягають древніх пасток у скляній хаті, коріння та крона зимового ліса гудуть немов червоний вертеп понад їхніми головами, білий шум льодовитих гілок не дає почути про що говорять золотоголовий погонич та золоторогий олень на дні колодязя

старий паротяг йде понад ними, пробуджуються вогненні пущі та глиняні гори там де він йде, ламаючи неначе соснове скло сліпу траву на місяці, малюнок янгола проступає на чистих стінах, на строкатому чолі зимового народу, чорний вертеп та червоний вертеп зникають на дні скляного колодязя, темний посуд, темна зброя, темна країна лишаються у сліпих колодязях, лише олень і погонич виходять із темних брам на світло вогненної пущі, на світло червоного снігу, але ніхто не знає заради чого залишили вони соснові пасовища на місяці ...

40.

білі стіни старої хати нагадують сніг в країні піщаних крижнів, темне озеро поглинає коней та ягнят місячного світла, неначе ягнята та коні теж народилися в піщаній країні, вогненна спіраль піщаного шторму проступає на їхніх пухнастих спинах, на їхніх рогатих головах, піщані крижні перетворюються на пісок, люди з білої хати переходять у сизий намул в темному озері, в хаті нікого немає, смугляві діти та строкаті собаки вирушили жити до темного озера, на світанні прочиняються залізні двері у білій хаті темні неначе пащека, соснові нутрощі та глиняні стропила у білій хаті дихають піщаним повітрям східного шторму, смугляві діти, строкаті собаки, ягнята та коні зі смарагдових пасовищ ховаються у чорних квітах на дні озера, вони не чують як східний пісок поглинає райдужні цвинтарі язичників у білій хаті ...

41. Плутон

блакитний мох та червоний сніг вкривають темні схили старого пагорбу, по той бік пагорбу починаються людські поселення, але до них треба йти по горло в болотяній чорній воді, там ніколи не порушується строкатий нерух місячних садів понад болотяною водою

схрещене гілля та язичницькі гнізда диких птахів відбиваються в замурованих озерах, глиняні вилиці та глиняне чоло твоє, крадій врожаїв та строкатого посуду проступає у темній воді на околицях місячного саду

твій глиняний червоно-чорний рот бачать лише ті, що сплять понад схрещеним гіллям, там де відкриваються у студеному повітрі глибокі джерела, що схожі на срібні дзвони, врожай темряви, врожай зимового вовчого жита шумить понад білими твердими головами, тих, що сплять у прозорій воді глибоких джерел

під водою десь є ліхтар, під водою знаходяться брама і гак понад брамою, коли по тій бік пагорбу настає свято мертвих риб, свято мертвих птахів ( їхні закляклі пащеки заповнюються глевкими яблуками), тоді, той , якого підвисять на гаку (він теж прийшов із країни схрещеного гілля ) бачить у сні своєму твої сині стада ...

42.

полустанок був лише нетривкою брамою, безгомінною подобою великого муру, муру мертвих царів, смугляві люди без облич, мешканці курганів та мешканці темних озер, їхні свійські тварини, їхні мішки, сповнені гострої пшениці були на платформі

під рипучим ліхтарем, коло залізних дверей вони стояли неначе мандрівці із глибини піщаного моря, вони дивилися, як поїзд поволі відходить на південь, туди де народжувалися безводні часи бездощівного місяця

зникали люди, зникав полустанок і квадратний циферблат, понад яким дикі риби збудували гніздо із дикої глини та дикого гілля, скляні крижні пролетіли понад скляними дітьми зі скляної країни, розгортався безберегий степ в усіх вікнах вагону і на обличчях тих, що зникали під водою проступали багряні знаки присмеркового сонця ...

1 .

бронзовий будинок диких птахів десь на мідному схилі, куди не досягають повені і дощі гучних рівнин, сповнюється гірким і червоним життям восени, півонії, ожина, троянди та чорнобривці закінчують темну прощу аби перетворитися на маски багряних янголів під першим снігом

хтось зупиняється на порозі, мандрівець чи гість з темного дна місячного моря, людина крізь яку проглядають, неначе непорушна минувшина, темний голос та темна електрика недоторканої ріки десь на пониззі, він довго йшов крізь мідні схили, він зранив свою місячні шкіру коли йшов крізь древні чагарі, він йшов по слідах тих людей, що залишили тверді мури міста і прадавні млини на ріках

вони і старці і діти, вони маги і священники, вони знають, якою твердою є крига на наших озерах, вони знають, яким солодким є зимовий лотос, що квітне біля темного ганку і як дує золотавими голосами та вугільними тризнами мертвого літа з глибини лютих зірниць на сході...

серед багряного безгоміння осінніх вечорів ми чуємо піщані та сніжні голоси, пісок та сніг неначе безпритульні мандрівці, неначе діти циган входять до мертвих людських поселень на рівнині, пісок та сніг тихо шурхочуть як шурхотить скляний попіл з місячних грубок, коли перетинає чорні пороги замурованого дому, ми чуємо потаємний і строкатий рух крізь стужу і темряву, рух підвладний загадковій зорі, коли звіри, подібні і до качок і до оленів розбивають нетривкий річковий лід аби дістатися до споночілих островів на темному півдні

дихають парові машини на мулкому дні південних вод, строкаті роти пасажирів - мумій та робітників-мумій шепочуть про сонце, там, де ховаються цвинтарі прудких паротягів та темних фабрик у гострій ополонці, ми лише пізнаємо мідний епос, епос хижих птахів, епос мандрівних птахів, ми знаємо ще не все про крижані ночівлі, про крижане взуття у пласких та жовтих озерах, де сплять дикі птахи, де світиться чорний місяць замурованої господи посеред їхніх погожих снів

чорні заїндівілі праліси постають перед ними неначе великий мур одного з храмів згасаючого сонця, крижане латаття, крижані кульбаби, снігові кущі дикої ожини охороняють піщані сни диких птахів, мідний пісок і мідне море студених годин поволі течуть крізь їхнє царство, крізь глиняні обличчя червоношкірих погоничів

древні міста на пагорбах, червоний хліб і чорне вино, залізний лабіринт дзвонів і глиняний лабіринт коминів, ми знаємо їх найкраще, посеред темряви і стужі вони підіймаються тривкими щоглами церков понад рівниною снігів, понад рівниною закляклих вод і обіцяють перепочинок для птахів у темних вагонах і замурованих господах своїх володінь ...

3 .

вони входять до вагону крізь середні двері, крізь пневматичні тепло і гумову штовханину, вони продають нехитрий крам або співають колядок, строкатих колядок, язичницьких колядок, що схожі на прадавні пустирища, які дали їм початок

бурштинові острови зимового сонця, скалки високих глеків, поховання місяця і місячних рептилій, черепах та змій , що пасуться серед вогненних стебелин візантійської повені і вони і ми бачимо у свої снах, на верховині териконів настає гучна, хоч і незряча весна, слизький праліс, дощовий праліс, праліс смарагдової папороті і смарагдових рептилій сповнює внутрішні простори штолень і вони йдуть вагоном збираючи кругле мито у вогких людей, які ніколи не бачили тих древніх пустирищ, які дали початок їм, колядниками та володарям карликового краму

вагони наповнюються червоним намулом сонця, вагони йдуть повз темні пагорби та поселення, де піщані світлиці місячних людей, де піщані пустирища крейдяних снігів перебирають до свого володіння червоні лисиці і червоні пси народжені у сліпому намулі червоного сонця і хтось з вогких мандрівців креслить синіми пальцями на вагонному склі піраміду озерного дна

вони виходять з вагону, вони зникають у студеному повітрі, слідом за синіми рогатими конями, збудованими з морозної шипшини, вони зникають на південному схилі одного з териконів, неначе прочани темного місяця, діти омели, брати велетенських равликів, вони сумирно входять до пірамід та трикутників озерної глибини...

один день відокремлює нас від верховин, там зоряні письмена та місячні знаки вкривають руїни піщаного жовтого муру і місячні люди пильнують безугавну роботу насосів на темній станції, де колись мешкали пуми та сови

ми відпливаємо кудись на північний захід, де зникає щовечора озерне сонце, смугляві стерничі говорять щось про укляклі піраміди старих шахт, про слизькі та піщані ліси, що сповнюють їхні занедбані підземелля

під водою пролітають червоні птахи, вони знаходять ночівлю у хатинках чорних бобрів або на станціях підземки, вони приносять з собою на грубих крилах спіральні камінці та райдужний мул, що пам"ятає про західні застуди невблаганного сонця , темноголові та червоноголові люди, гончарі або мисливці, очікуючи прибуття іржавих вагонів іржавого поїзду бачать птахів, що летять погорі поміж тріскучих блідих ламп, вони рахують птахів і згадують щось про верховини, озера та насосні станції

ми знаємо, що невдовзі уклякунуть ручаї і закриються пащеки південних станцій підземки, озеро перетвориться на дзеркальну бліду пустку, де рогатий водяний олень чи братство червоних птахів, проломлюючи скляну шипшину місячного світла під водою потрапляють до темних ангарів, у яких поїзди перечікують зиму або до слизького піщаного узлісся на пероні однієї з південних станцій

сови і пуми залишили насосну станцію і сталеві гаї щоб перебути зиму на островах, острови ще видно крізь зруйнований дах, крізь червоне мовчання останнього вагону, але ми відпливаємо, кудись на північний захід, туди, де тверді пагони кукурудзяного поля вже побачили перший глевкий сніг ...

темна могила кристалічного снігу ховається десь поміж голубих та золотавих дерев, її узбіччями пройшли голомозі хлопці, озброєні твердими палицями аби відбиватися від вовкулак, чий прихисток у голубих деревах а може палиці їм потрібні для того щоб визначити міцність льоду, яким вони рушатимуть далі понад золотавими деревами

вони йдуть на острів, там знаходяться занедбані стодоли, подібні до мертвого міста, вони йдуть понад голубими та золотавими деревами, що ховаються під кригою, вони бачать очеретяні хати вовкулак серед гілля і бачать діамантову заграву понад могилою кристалічного снігу глибоко-глибоко під ними

в останньому вагоні, завжди йде піщаний дощ, мускулясті ноги тих коней, яких везуть на чорний ярмарок в останньому вагоні мовчазні погоничі, судомить таємний холод сонячних пусток, і невідомо як лишаються сліди гострих крил та пташиних лап серед дощових пагорбів та дощових трясовин

в останньому вагоні спить очеретяний човен, що мандрував колись до диких островів та побереж місяця і якщо лягти на його дно то можна побачити багряні бойовища призахідного сонця

хлопці говорять про човен в останньому вагоні, вони кажуть, що човен знає найкоротший шлях до вічної осені, один за одним вони зникають у колючому похованні темного снігу, погоничі та коні йдуть за ними, уважно роздивляючись голубі та золотаві дерева на річковому дні аби не пропустити глибокий та студений початок чорного ярмарку...

6 .

червоні і чорні люди, мешканці північного схилу, брати червоних ящірок та слуги фінікійських птахів, люди, які залишили потаємний замурований сад під мулкою землею, розпалюють грубу твердим та темнолицим вугіллям, подібним до уламків мурів та веж, вони несуть відра з вугіллям із темних стодол, де завжди панують залякані сутінки, вони залишають вовчі сліди на дворі

вони говорять між собою про мідне та золоте літепло, про таємниці тієї рівнини, що скніє під снігом, про кургани, на яких стоять дерева та кам'яні стовпи призабутих могил, загорається тьмяна електрика у горішніх кімнатах і прочиняються брами та двері плаского острову, із замурованої глибини дверей падає солодкий сніг на рогаті голови фінікійських птахів і солоний сніг рипить під ногами довкола груби, яка іще не прокинулася

з півдня йде ураган, два дні вони не зможуть зійти зі своїх схилів у долини, їм залишається варварська латина молитов і поганські слова переказів, вони нагадують сліпих дітей похованих у колодязі і ураган неначе скрижаніла корба шумить над ними

вони лишили трохи твердого хлібу у годівниці для фінікійських птахів, горлиць та воронів, птахи ховаються у гострих ополонках, у калиновій країні на дні повільних потоків, нині тужавих як бивні

ополонки парують неначе багаття останніх погоничів понад деревами, хтось не зачиняє рипучих дверей, що ведуть на острів, червоні і чорні люди гріються довкола груби і падає іще не хижий сніг, іще не пажерливий сніг у їхніх строкатих притулках...

7 .

поїзд, виринає з глибин маїсового поля аби перетинати студженні простори, глевкий маїс рівнини, жовті люди і рогаті птахи маїсу сповнюють його вагони і їх не турбуватиме крізь довгий-предовгий сон паровий гул місячних джерел

червоно-чорні мешканці пусток, язичник, слідопит, вовкулака чи шукач сонячних голок у студженній воді глибоко занурюються в мох, залишаючи сліпе очікування маїсових вагонів на відкуп тій годині, коли кричатимуть рогаті птахи у скляних прикрасах кочового сніданку і коли проступить крізь незрячий сон темний контур станції, подібної на обличчя повішеного

можливо з'являться рештки міста на північному заході, глиняні круги руїн, повір'я та мудрування спустошеного краю і потяг зупиниться серед мертвого схилу аби хтось зійшов з нього до безпощадного царства стужі та ремонту на старому млині

строкаті барви поганської молитви поглинає мох величних пусток і в глибинах нетривкого сну прокинуться млин і місто, величні самітники під намулом чорного потопу, хоча їхні крижані ночі не знають світань після себе

по той бік пагорбів закінчиться наш бран серед маїсових людей, рогатих птахів та їхньої їжі, мармурової від жиру закатованих тварин і ми вийдемо на тій станції, що не має назви, тут починаються піщані доми, царства рептилій та шлях до великої води, яка заспокоїть нас

поїзд рушатиме далі, до інших рівнин та горбів, несучи у замкненій країні своїй жовтих людей та рогатих птахів, народжених маїсовим полем і вони не знатимуть нічого про існування необережної води та піщаних осель, де живемо ми ...

8 .

охоронці гнізд та збирачі вовчих ягід окликають один одного серед темряви, чорної неначе намул аби сповістити, що невдовзі випаде сніг, о півночі вони спатимуть на верандах та на кухнях своїх осель і в їхніх гортанях процвіте аптекарський сухостій червоної застуди, сніг випаде у глиняному саду їхніх снів, де ховаються трикутні риби та блакитні буйволи, голови диких котів, крила темних птахів та пухнасті поховання озерних квітів ковтне північна течія їхніх марень, біля в'їзду на міст протарахкотить трамвай, гамірний неначе циганський віз і хтось зі збирачів вовчих ягід прокинеться на кухні аби побачити як змінився узор двох північних зірниць

хтось з охоронців гнізда йтиме вздовж рейок і побачить світло на скрижанілому дні рівчака край дороги, хлопці без обличчя і пси без ніг там мають притулок, вогонь освітить їхні спини і голови, від мосту йде трамвай, гамірний неначе циганський віз і охоронець гнізда буде битися між вовком і янголом, у блакитному снігові власного сну, продираючись нагору, до бронзової веранди, холодної немов озерна вода, де у скляному посуді ховається чайний гриб, схожий на мертву дитину, що мешкає нині у колодязі чи на карлика, замурованого у язичницькому склі без кутів аби побачити як змінився узор двох північних зірниць

лише чайний гриб та смуглява півонія можуть вижити у намулі снігового потопу, діти чи карлики, бранці голодних сов, вони зможуть дихати посеред крижаної відсутності звичного райдужного повітря, коли над охоронцями гнізд та збирачами вовчих ягід у сніговому диханні нічних сонць колотиться смерть

смуглява півонія іще пам'ятає тьмяне і чорне літо, коли хтось з охоронців вовчого гнізда губився у глиняних лабіринтах всередині чорного дому аби відшукати там потаємну колонію кристалічних снігів, які ховалися від чорної спеки, але зараз кристалічний сніг наповнює до країв міцні тіла та строкаті сни людей у чорному домі

вони не згадують про обвуглене сонце і лише опівночі, коли останній трамвай рушає від мосту у безвість, яка чомусь зветься депо і глиняними стінами чорних кімнат у чорному домі біжать електричні лемури та пливуть електричні соми трамвайних вагонів, на щоках чорних мешканців чорного дому проступають узори та знаки померлого сонця ...

паротяги перетинають недвабом неозорі місячні пустки, у глибинах яких уклякає циганський час, хтось спить в середині загальних вагонів, занурений з головою у холодні води безпритульного сну, рипучого і нескінченого немов прадавнє колесо, гаряча як подих пекла і невблаганна як зима пара потаємних машин обпікає хмарне повітря аби відігріти роздягнені куполи курганів та темні отвори метеоритних ям посеред пустки, що тягнеться нескінчено довго у той південно західний напрям, де починається Дакія, у загальних вагонах йде сніг, дрібний неначе макове зерня і на саме дно безпритульного сну срібною імперською монетою падає дзвінкий зойк півня

сніг тане на виголених і блакитних головах дітей, що мають зійти з поїзда десь у глибинах пустки, де не має людських осель, але є сухі та глибокі колодязі, занедбані рудники, у яких нині лише чорний сховок диких птахів, голомозі діти голіруч полюють на птахів, древніше за дакійські царства їхні повір'я, хоча вони лише смугляві та світлоокі діти і кожен з них бачить уві сні яблука на глиняній тарілці, язичницький вересень застряг у глевкій плоті гріховних яблук

багатокутні сонця та червоні квіти складають, проїдений дощами орнамент на українах глиняної тарілки, хтось місяцелікий, хто жив в середині колодязя або в середині чорного кургану, говорить про швидке настання темряви і знов щезає у темній воді циганського сну, неначе слуга та погонич строкатих птиць

біле й холодне сонце розсуває вапняні стіни померлих фабрик та придорожніх майстерень, діти залишають загальні вагони аби рушити у глибини місячної пустки повз зачинені брами майстерень та фабрик, сніг вже не тане на їхніх головах, сніг замінює дітям хутряні ковпаки птахоловів, сухостій та захід місяця знають, де спочинуть вони, темний голос паротяга закриє віконце за ними ...

10 .

починається золотава повінь негучного вересневого сонця, навстіж відчинено двері до сонця і прозорої далечини, сонце входить у господу, сонце лягає рудими трикутниками та колами на сухі дошки старої підлоги, на залізні кути парового котла, який невдовзі включать мешканці старого дому, вже затруєний холодом сад входить до господи слідом за сонцем, прудка смарагдова ящірка переходить невисокий поріг і губиться у провінціях парового котла, нижче дощок, серед гострих скалок від бузкового каменю, що вже руйнується, так само як руйнуються будинок і сонце, хоч сонце і прибуває, неначе прозора і золотава вода древнього моря і господарі темного дому ходять майже по коліна у сонячному водопіллі, вони відчувають якими студеними є дошки підлог в усіх кімнатах, їхні смугляві босі ноги відлунюють хрипко та й дзвінко водночас, немовби на дні озера, з глибин якого підіймається блакитний холод аби побачити як прибуває і зазнає збитків негучне вересневе сонце, хтось з господарів приносить з під землі хатнє вино і непокоїть сухе виноградне лисття по той бік дверей серед саду і мертвий виноград шарудить неначе мілководний приручений степ під босими ногами, вино наповнює склянки лишаючи на дні місячний намул, ми заглядаємо в його червоний пружний рот аби побачити, що лишилося від літа

11 .

ми зупинилися серед стужі і темряви, вагон нагадував сліпучо-білий саркофаг, у якому горить тьмяне світло підводних півоній, мандрівники народжені на південному заході від великої води бачили її сніг і малиновий намул у глибинах свого сну, рогаті ящірки бігли по вузьких столах та по спинах голомозих мумій, вони чули як горить спирт у неглибоких глиняних тарілках посеред вагону, вони чули як котяться хворі на місячну астму яблука крізь нескінчені коридори, вони чули далекий гуркіт білого урагану, але вони не бачили дитячих снів, схарапуджених снів про південно-західні пагорби, де народжувався сніговий шторм

ми чекали зустрічного поїзда, від закінчення сонячних сутінок падав сніг і довкола нас раювали під снігом замуровані поселення, де потаємні господарі, для яких ми були частиною верховного світла розпалювали вугіллям старі груби і дивилися як глевкі мури вузьких кухонь відбивають пустельну таємницю вугілля, бронзове тіло кам'яного вугілля поглинали старі груби, схожі на жовтих равликів, ми чекали зустрічного поїзду і його скажене ассірійське сичання наповнювало до країв саркофаги і сни

колись смарагдове подвір'я, твердий ліхтар, темноголові квіти і глиняні господарі темного двору розчинялася в ассірійському пеклі того білого шуму, який ковтав народи мороку і народи сліпого моря, рогатий ведмідь, червоний бик і жовтий равлик перетинали наше купе і занурювалися у жорсткі мури його, триглаві птахи, вагітні напалмом чорного сонця летіли крізь сталеві склепіння вагону, їхні алмазні корони різали до крові ніжні роти та ніжні піднебіння піщаних дітей, що спали на нижніх полицях ...

12 .

охоронці темних стад рушають до холодних і червоних верховин , вони кидають свою оселю глибоко в долині, лише в головах чорних ягнят залишаються темні видива просторих ясел, голоси студеного вітру та мертва риба і мертві плоди білого пралісу на білій тарелі проти різдвяних календ, пастухи інколи бачать білий праліс у твердому сні біля вогнища, багряною головою чудовиська, що живе під землею і піщаною плоттю дитини, що живе у церковній стіні повниться їхня безпритульна ніч вони говорять про червоний початок літа, коли прокинеться велика вода, коли білі коні та білі люди великої води вирушать у долину до древніх лілей, де сховано зиму, діти води бояться спеки і шукають біля коріння водяних квітів той блакитний кристал, у якому живуть рогаті місяці, крижані місяці, їхня вітчизна і їхня фортеця, смугляві охоронці стад та їхні ягнята ніколи не бачать білих коней та білого народу великої води, вони підіймаються на верховини і пересохле сонце поволі прочиняє для них калинові брами свої ...

13 .

збирачі молюсків, чиї гострі вилиці неначе темнокровний сніг світяться у місячному світлі несуть на спинах золотаві плуги та колючі кулі з червоного саду, їхні піщані тіні зринають з м'якої холодної темряви серед крейдяного пустища, дзвін та срібний голуб є їхніми стомленими тотемами на островах смарагдового сонця посеред крейдяного пустища, фургони, у яких мандрують померлі, зупиняються у сухих снігах і темна кров безпритульної повітряної кулі, що відлітає до скляних царств глухо шарудить у глибині трикутних раковин на дні мулкого моря, смарагдове сонце строкатих плугів, похованих у землі, замуленій глевкій землі, горить неначе дикий купорос на вершинах піщаних пірамід, там занурюються до темної крові та до темної води їхні рогаті тіні, вони полюють на молюсків біля пласкої верховини, де твердішають каміння та води червоного саду ...

14 .

наприкінці довгої ночі існує лише нескінчена бронзова веранда і порожні стільці на веранді, у яких сидять піщані та голомозі люди місяця, вони намагаються сховати свої рогаті голови посеред гострих зранених колін, вони чують темний барабан своєї далекої жовтої фортеці, вони бачать шепіт снігової бурі у червоних деревах навколо бронзової веранди, неначе шепіт древніх громовержців, хворих на сухоти, золотооких громовержців, що живуть понад деревами

дикі птахи та вузькочолі ящірки залишають кімнату, яка нагадує сліпий табір безгомінних руїн, вони йдуть бронзовою верандою немовби здрібнілий спогад про гучні та жирні карнавали, попри те, що водяні скрипки та вогняні флейти піщаних людей іще гудуть у розтрощеному лабіринті старих садиб, що належали колись піщаним людям

слимаки, равлики та замуровані люди, покликані до життя осіннім потопом із темного пагорбу, неначе строкаті гурти сліпих корабельників заходять до глибокої гавані снігового світла, ті, що живуть у стінах стають вовчим повітрям і рушають не маючи ніг до маїсового поля снігової країни, що біліє у бронзовій темряві на початку тераси, слимаки і замуровані люди лишають темні сліди на піщаних обличчях своєї рогатої здобичі у мовчазних помістях

кулаки та коліна замурованих людей зранені до крові мандрівкою крізь білі камені та червоні плантації потрощеного скла і потрощене скло скрипить неначе високогірний сніг з країни громовержців, коли ящірки рушають червоноцвіттям його мулких долин, потрощене скло стогне неначе іржаві гриби у студеному потоці, коли дикі птахи летять крізь колючі мури його...

15.

по той бік вікон йдуть поїзди, рясно завантажені вугіллям або свіжими сосновими дошками, вони йдуть всю ніч слідом за зорею безпритульних, неначе сліпі вигнанці, неначе безгомінні стада, яких женуть крізь морок жорстокі погоничі, їхнє важке дихання, їхні горючий галас понад темними потоками зігріває цю ніч немовби невидиме сонце стомлених, сонце тих, які не мають домівок, усю ніч крізь глевкі мури, вапняні та глиняні мури йдуть неначе череди чорних биків та череди диких гусей, рогаті та крилаті привиддя порожніх платформ, посередині яких сплять піски та крижини місячного світла

древні блукачі, позбавлений облич та крейдяної шкіри відігріваються в середині вагону, крижані півонії їхньої поганської вітчизни розквітають на дахах станційних будівель, язичницькі стовбури крижаних півоній розквітають в середині стін, хижі птахи прокидаються серед чорних стропил у станційних будівлях, хижі птахи, занурені у поглинання приреченої плоті якогось з дрібних мешканців рівнини, відкривають довгі дзьоби, червоні від крові, в середині хижих птахів живе мла, подібна до мороку в середині вагонів

неначе весняний лід під бичачими копитами стугонить старожитній посуд у темному колодязі кухонь, крижана півонія відкриває свій вогняний пагорб, свій чорний маяк у середині віконного скла, дикі гуси там мають свої смарагдові гнізда, рогаті пастухи та рогаті коні мешкають у середині віконного скла, білий пісок падає зі стель, чорні бики мають свої пасовища у білих пісках і потаємний погонич без обличчя випускає сов та вовків, що ховалися у глибині темного вагону і вони рушають у білий пісок...

16.

чорні птахи летять десь під землею, у хмарних колодязях, у смарагдовому волоссі місячних юнаків вони будують свої гнізда з водорості та пухнастих чорнобривців, хтось відкриває для них сталеві ворота у мідні та чорні піски, сонячні брати та сонячні сестри місячних хлопців повертаються до темних верховин з долини, там де сховані джерела у смарагдовій темряві та диких квітах

сонце, подібне на йод і на коріння кропиви, сонце вовчого острову обпалює обличчя, тим, хто дивиться на нього з під води, знахабнілі косулі, дикі пси, місячні діти переходять по коліна в намулі і твані фінікійські плантації темного болота аби віднайти по той бік дамби скляну країну, нескінчену країну як пентаграми на піщаних пристінках по дорозі до міста, як гнізда у сонячних кронах і вони чекають у чагарниках, коли чужі люди рушать назад до своїх фортець та гаїв

чорні птахи залишають підводний та підземний бран старожитніх джерел на пониззі, вони летять понад гарячим піском і холодне сонце неначе вогненний мур постає перед ними по той бік піщаних верховин над стрімкими ріками

серед пісків та пагорбів губляться мертві оселі, олені та дикі пси мешкають в них, чорні птахи зупиняються перепочити на їхніх дахах, руїни будинків сповнені строкатістю вигаслого буття, лишається слизький та темний сад безгоміння, коли вночі лисиця та птах долають пустелі колишніх бібліотек та кухонь і на дні ручая місячні діти відігрівають власним диханням рештки повітряної кулі ...

17.

індіанська смоківниця та базальтове дерево квітнуть біля брами, що веде до замурованого двору, двір пам'ятає строкатий галас та пустощі повітряних дітей, варварські війни та гучні весілля червоних лисиць або здичавілих горлянок у язичницьких лісах темної півонії, на далеких українах замурованого двору древні колодязі зберігають повір'я підземних ручаїв, щоденну космографію прямокутного сонця та чорні оповіді пласкої землі, яку тримають черепахи на кукурудзяних спинах

червоний пісок, цнотливий гравій негучно риплять під ногами тих, що йдуть від гомінкої брами до безгомінного ганку безгомінної господи, темна глина перетворюється на сліпих птахів, на бичачий посуд, на мисливський свисток для місячних вуст

хтось довго шукає ключ, хтось довго чистить взуття, прибираючи з гострої підошви червоний пісок, смугляві та золотоокі юнаки, народженні з багатобрамної стужі, колісничі або звіробої йдуть мовчазними покоями і знаходять сухі квіти, озерні лілеї, що схожі на сліпих птахів, укляклих у бурштинових снігопадах

хтось відкриває двері до підпілля і слухає як шумить дощоносний вітер у хмарних пасовищах, глибоко внизу, у країні мертвих, хтось виходить у замурований двір аби відшукати серед темних півоній скалки високих глеків, зруйновані тіла пловців, зруйновану плоть молокоїдних риб, строкатий спогад про війну колодязних рептилій та базальтових птахів глибоко внизу, у країні померлих ...

18 . Західна Україна

стояти в тамбурі студеного вагону і дивитися крізь пласке вікно як розгортається горюча й глиняна земля, як біжать навздогін поїзду дерева, яри і крейдяні пустки, на полустанках слухати, як сичать хижі птахи у гілляччі пристанційних тополь, допомагати бронзовим людям заносити важкі речі до вагону і не розуміти їхньої говірки, згадувати міф про вовка, який копає на схилах колодязі, що ведуть до холодного і червоного пекла, не так християнського пекла, як пекла язичників, дочекатися більших поселень, де подекуди жевріє серед океану первісної темряви світло гасової лампи, тьмяне як кров молюска і відчути себе місцевим хлопцем, погоничем худоби з передгір'я або робітником із залізничного депо, хлопцем, що вдивляється у пурпур та золото пічного жерла і намагається уявити багряний рай, не так язичницький, як християнський, хоча можливо він намагається згадати де сховано стару зброю на городі - так починаються сни у тамбурі студеного вагону ...

19.

сніговий та зоряний ураган починається у передгір'ях, вони переходять убрід недужий ручай, їхня домівка знаходиться у верхів'ях цього ручая, вони були на півдні, вони наймалася забивати свиней, скривавленими головами кабанів, схожих на слуг диявола, чиї червоні копита топчуть маїс у холодних полях, було затавровано їхні передсонячні сни, вони йдуть вздовж старих колодязів, колодязні брами зачинено стужею та мороком близького урагану, глиняними дзвонами та бездонним шурхотінням близької смерті, лише сталевий млин темних зірниць обертає жорна свої серед мулких проток

сипкий сніг падає на їхне солом'яне волосся, вони мають знайти притулок до того як почнеться ураган, печеру або стару хижу гірських пастухів, червоні птахи пролітають над ними, червоні птахи прийшли крізь морок та стужу багатьох підземних та повітряних воріт з того краю, де немає снігів, лише перелітний пісок та кочова океанська сіль будують свої бурштинові кургани серед червоних рівнин тієї землі

вони спатимуть поклавши під голови важкі сокири, сокири дереворубів або сокири повстанців, глиняні дзбани та строкаті пляшки місяця сповнять вщерть плямисті тіла молюсків, черепи птахів та вогняні спіралі їхнього бездомного сну, бурштинові кургани язичницького цвинтаря укриють їх, адже скоро почнуться болотами і тваням верхів'я ручая, що дали їм початок і вони не почують крізь сон та відстань, як гуркочуть понад озером повітряні кораблі рятівників, які рушають на південь у гори шукати замурованих лавиною хазяїв мертвої худоби ...

20. Михайлівська площа. Київ.

ми шукали дзвони та скалки місяця у темних пісках верховної рівнини, поруч була ріка і ми могли дістатися її швидких замулених вод, ми могли дістатися її пласких островів, де ховалися від чорної спеки червоних сонць лелеки та черепахи, ми рушили крутосхилом до витоків темряви крізь старожитні сходи, які майже повністю ковтнув цнотливий мох, ми рушали крізь порожні штольні де місячний пісок та місячні раковини заповнювали вагони і в кожній з раковин лунало глибоке море, у монастирі починали вечірню відправу і темрява поглинала нас, ми бачили косуль на схилах, ми бачили оленів на схилах, на схилах починався праліс, що тягся далеко за місто, одні з нас пропонували заночувати у вагонах під землею, занурюючись все глибше і глибше до середини пагорба подібного до піраміди, вони казали, що кажани заповнюють собою їхню кімнату і всі кімнати поволі стають вершиною корабля мертвих, вони боялися кажанів, вони були блідочолими і золотоокими, в них були занадто крихкі кістки занадто виплеканих рук та ніг, вони задовго жили серед мертвих змій під мертвими зорями, ми сперечалися з ними і казали, що не підемо під землю, і ми і вони не помітили, що закінчилися білі плантації побитого скла, що закінчилися руді плантації мертвих щурів і почалася ріка і що темна вода торкається наших колін ...

02.12.09 | Переглядів: 987

Скриня