21.

 

вони поволі оживають у темних стропилах, мідні бики, золотаві горлянки та  рипучі колеса, сповнені очей, ми бачимо початок зимової спеки, коли сновиди, народжені з піщаних утроб місяця,  чия шкіра нагадує червону крейду  засинають у бурштинових курганах снігу, їх не здатні пробудити електричні розряди божевільного повітря, що рухається  у штормовому колі понад курганами,  червоні і чорні двері їхніх повітряних хиж ховаються серед імли у плодоносному маїсі,  посеред чорної країни голомозих вершин та темних мурів, посеред  пірамід стужі  відчувається старожитня присутність сліпих та потаємних стражів  сонця, мешканців холодних водоспадів і диких смерек, роги  їхніх птиць та копита їхніх  хижих риб залишають знаки й шрами на бурштинових снігах 

 

темний дощ пробуджує до життя колонії молюсків, він викликає неначе біла труба, неначе строкатий гонг цілі сонми карликових але впертих істот з глибин темного осіннього муру, муру самоти і холоду,  вони пересуваються слідом за сонцями ночі, слідом за смуглявими місяцями світання, невдовзі трикутниками вершин та  солоними пустелями дикої наморозі розпочнуться тверді терикони, чорні брами підземного краю, невдовзі   почнуться ржаві дерева, які поглинають горлянок та яструбів, коли безтурботні птахи повертаються з глибин озера до твердих земель

 

вони несуть у дзьобах риб, щурів, інколи людей, але ржаві секвої ковтають птахів разом з їхньою здобиччю, вцілілі птахи занурюються у сніг, у срібне скло автоматичних дверей між вагонами, під склом і снігом вони будують  багатокутні гнізда, вони запалюють у водовирії глибоких дзеркал смугляві місяці і червоні сонця, нескінчені пастки, складні лабіринти для мідних биків, для підземних дітей, для пекельних колес,  що сповнені очей

 

срібні сливи та дикі гуси  залишаються  на очеретяних островах неначе останні з охоронців дикого повітря і безсмертного простору, срібні плоди  котяться у воду, дикі гуси шукають крижане взуття у плоскій воді і лише ми, дивлячись на рештки кораблетрощ, на чорний посуд і на  кількість молюсків на палубах мертвих суден знаємо, що невдовзі почнеться вершина ...  

 

22. Гирло Дунаю

 

дикі птахи заповнюють дерев"яну кімнату, дикі птахи заповнюють глиняну кімнату, темний прихісток червоно-чорного сонця биків та янголів, дикі птахи заповнюють стомлене повітря довкола маяка,  солоне повітря,  скалічене темною стужею далеких місяців, крижаних та  незрячих, світло маяка проривається крізь стіни піщаних зграй, очеретяні піраміди  та  сліпі риби стають їжею диких птахів, світло маяка розсуває глиняний та дерев"яний простір  у хижах остров'ян, діти остров"ян, що схожі на смарагдових царів холодної води сплять у місячному ручаї, степовий вітер, вітер червоної землі, вітер велетенської ночі, яка  викрадає аби сховати у прадавньому безгомінні  і  сичання сов  і хутори і  кінські переправи, приходить у глибини дитячих снів, смарагдові царі бачать як  колючі кулі і червоні птахи літають до світання у стомлених повітрях, вони бачать  як гудить  корабель під місяцем, поволі зникаючи там, де чорними заплавами і  циклопічними плямами збіглого мазуту починається колишня колонія  турок та римлян ...   

 

 

23. Східна Україна.

 

степові вовки всю ніч йшли за ними, степові птахи сідали на їхні бронзові плечі, степові птахи намагалися звести гніздо в їхньому смарагдовому волоссі, але вони йшли все далі і далі на північ крізь шурхотіння червоних плантацій дикого маку, які поволі перетворювалися на темне дно  прозорого осіннього повітря, понад ними спалахували та згасали тугі пузирі та  вогненні смуги  падаючих зоряниць, вони бачили перед собою кургани, чорні як сонце о півдні, але навіть на курганах були  чорні стійбища   степових вовків та  чорні аеродроми  диких птиць, ласих до їхніх нутрощів, до їхнього волосся, до їхньої рожевої пружної плоті, що звикла до снігопаду й дощу недовгої осені 

 

вони чули далекі дзвони місяця і місячний штормовий вітер дивився в їхні обличчя немов в довгі обличчя лелек,  немов в червоні обличчя пажерливих риб, що будували житла свої у мертвих горищах проток, у мертвих  кронах  тополь і  кожна з тополь нагадувала обвуглену щоглу підземної триреми, вони знайшли озеро близько опівночі і увійшли в вводу по горло, але вовки і  хижі птиці рушили слідом за ними, вони занурилися під воду, люди стали рухомою подобою чайних грибів, вони повторювали молитви і слухали притлумлений товщею  озерних вод верховний сніг місяця, який летів погорі 

 

вранці, коли не стало вовків та хижих птиць, вони повернулись на землю, поруч були поселення шахтарів, вони зустріли шахтарів серед шляху і шахтарі побажали їм  доброго ранку, у відповідь вони посміхнулися, вони згадували, як занурювали обличчя свої  у глиняні дупла лункого озерного посуду, де ще було трохи повітря, вони посміхалися,  їхні гострі зуби тьмяно світилися в середині  рожевих застуджених пащек ...      

 

 

 

24.

 

на початку  зимових ураганів, зникало світло і ми слухали як шарудить понад нами глиняний та бронзовий сніг,  суворий та невблаганний, рипучий сніг неначе ворота  колодязів у темній пустелі, червоношкірі голомозі люди,  наші батьки та  старші брати, птахолови, звіробої, лікарі  освітлювали нам сходи на  гору, до наших кімнат, вони тримали свічки в руках, свічки нагадували хворих птахів або дикі озерні квіти

 

на першому поверсі вони розпалювали грубу, розпалювали сипким смуглявим вугіллям, багряна заграва запалювалась у глибинах оселі незграбною подобою старожитнього сонця, понад господою виростав стовп диму і він тремтів у студеному повітрі, як тремтить  червоний буйвол, який пливе до околиць пласкої землі, стоячи  на спині черепахи,  повз вікна йшов товарний поїзд, лякаючи нетривкі мури та дзвінкий глиняний посуд на кухні і ми знали, що ураган перерве рух поїзда за годину, за десять верст, по той бік східної ріки   і перетворить вагони на нерухому білу гробницю

 

нам снилося померле гучне літо, чорний лелека ховався на спині червоного буйвола, ми чули, як починає гудіти вугілля в грубі, відповідаючи жорстокій стужі надворі, ми бачили стромовини  глибокої ріки на сході, її гомінкий намул, її холодний пісок і трикутники сонячного світла у темній воді, хтось з нас зникав у пурпуровій країні дикого маку, ще когось забирала на саме дно сиза країна степового полину і ми міцно спали, неначе птиці, що замерзли у бурштинових снігах

 

хтось з голомозих червоношкірих стражників підіймався на гору, тоді, коли бичачі копита та бичачі роги  ураганного вітру били у вікна та стіни  старої господи, він довго вдивлявся в наші обличчя, в наші обличчя, зачинені напівімлою та сном, ми спали на самому дні урагану, але ми могли чути, як безсонні вартові наших душ, батьки або  старші брати співають навколо вогню, вони співали про колодязь, зорю та коня і ми не знали, що колодязь, зоря і кінь є  давнішими  за господу, давнішими за сніг та буревій ... 

 

 

25.

першопочаток снігопаду  нагадує чорну учту, коли зі стін виходять скоморохи, обличчя яких нагадують темну воду в угіддях місяця, схарапуджену воду,  позбавлену милості  старожитніх сонць, вони плещуть у долоні починаючи строкатий танок серед  холодних руїн секвої,  серед холодних руїн лисячої печери, серед холодних руїн вовчої нори або   серед червоно-чорних руїн пагорбу, допоки сніг не поховає  у сталевих пісках їхні червоні ковпаки, поцуплені на острові  прудконогих звірів, сліпуча хмара верховного снігу ковтне  глиняний місяць їхніх нерухомих облич,  глибокі ями північно-західного шторму  замурують  під  водянистою зорею  невпинний рух їхніх міцних та пружних тіл у бік  розчаклованого півдня,  потоп мертвого пралісу, потоп мертвих фортець забере з собою їхні музичні інструменти виготовлені з вогкого і чорного  дерева на дні  болота, де зростає жовта твань  земної осені   

 

вони повстануть з мертвих лише влітку, коли повернуться старожитні сонця, а   невблаганна повінь поступитися місцем великим посухам на вершинах та схилах, старожитне сонце  спалить вщент слизькі кокони їхніх могил у темній воді, що бере свій початок  у колючих степах місяця, вони  вийдуть крізь підводні ворота млинів  на світло  плодоносної зливи, коли гомінкий потік несе до потаємних заплав черепи та скелети сльотавого народу, рештки дерев та механізмів, безмовні дари околиці та передмістя, загадкові дари пустки та занедбаності, які  подібні на їжаків, на кістки буйволів, на сталеві гаки, що розпорюють до крові  строкаті горла риб та жовті голови козлоногих конокрадів

 

міріади соняшників, викличе верховний дзвін лункої плодоносної зливи з глибин розбурханої землі, навіть на крилах чорно-білих лелек лишиться намул і бруд  райдужної безодні,  вони випливуть із  вовчих та лисячих  саркофагів темряви, старожитні сонця перетворять місячні  обличчя та дощаті пласкі  спини на вугільно-жовтий нубійський узор, чорнотою їхніх мандрів наповняться  дзеркальні пащеки соняшника довкола занедбаної господи на пагорбі, у порожнистих покоях її   чути музичні інструменти потопу, птахи сидять в середині інструментів, птахи повені, птахи посухи, птахи місячного степу і повітря, пекуче як  йод струменіється крізь глиняні стіни господи...

 

 

 

26. 

 

чорний хутір  під місяцем, чорний хутір під сонцем, який зникає під час зоряного потопу, чорний хутір  серед червоних та блакитних плантацій є братом колодязів та заручником рівнини, понад  його воротами мешкають пласкі дерев'яні  звіри, нащадки циклопів або ведмедів, вони озброєні молотками та пилами, вони будують у повітрі інший чорний хутір, але цей чорний хутір перебуває скрізь, навіть тоді, коли сови відносять його на захід аби покласти на дно одного зі  строкатих озер

 

чорний хутір скрізь, куди б ти не йшов, по той бік курганів у мідних пісках, куди ми відходимо в пошуках  глибокої води і лякаємо дрібних дощоносних ящірок серед мертвих   багать та  укляклих ручаїв, ми знаходимо чорний хутір, пласкі діти Поліфема будують  стропила та сходи у червоному повітрі, хтось відкриває трикутні  вікна аби впустити горючу атмосферу єретичного цвинтаря  над курганом, туди, де достигає  золотаве сіно  у глибинах чорного хутора

 

поштовий поїзд проходить крізь хутір, ми чекаємо, йдучи від колодязя до стодоли, коли він пройде громоподібними водянистими кімнатами, у яких прокладено рейки, обпалюючи стіни гуркотом та  вогнем червоних вагонів, руйнуючи гнізда  голомозих птахів та ломаючи могили сонячного чорного  снігу на підлозі  літньої кухні

 

взимку поїзди ходять гірше і тоді крізь хутір летить розбурханий  сніг, сніг який пам"ятає  сонячні кургани та  місячні сосни по той бік глибокої води, сніг летить над нами серед студеної ночі, людина-пума, людина-лампа, людина-кріт, які спали в снігу і які  мандрують наразі у череві снігової бурі дивляться в наші обличчя і зникають у вихорі снігу серед  холодної кімнати, в глибинах чорного хутору ...

 

 

 

27.

 

білий сніг і чорний тунель у  білому безгомінні понад мертвими млинами та вкляклими шишконосними деревами слугують ворітьми зимової ночі, чорні фургони на бортах яких накреслено імена древньої їжі, їжі для сліпих та безпритульних мешканців мертвих млинів йдуть тим чорним тунелем, люди, слова і музика в середині фургонів нагадують  хрусткий крижаний диск, диск, який  розпадається на міріади райдуг та зорь, інколи фургони  зупиняються у тунелі,  тоді сніг потрапляє в  маїсові кабіни водіїв, у колюче волосся смарагдових мандрівців, сніг будує  свій нескінчений мур, сніг будує гнізда та мурашники  білої пітьми, білого безгоміння, коли люди, штовхають фургони аби вибратися зі снігу, вони не знають, що тунелю більше немає і вони загрузають у чорно-білому брані снігового гнізда, у  бездонній штольні снігового мурашника, у замурованій країні  снігової сліпоти

 

темні буйволи та рогаті черепахи ховаються на дні тунелю, вони вже нічого  не знають про сонце, вони народжені у   рипучих снігах, вони є темною кров'ю, вони є прикрасами  вовчої голови, яку замість нетривкої маски вдягають на  трикутні зимові свята діти мельника  з мертвого млину чи діти погонича чорних фургонів, вони співають у колі, стоячи попід  смарагдовим шишконосним деревом, вони співають  південними голосами смуглявих південних євнухів механічну пісню про строкатих порожнистих ляльок,  тих ляльок, які ще товчуться дощатим помостом  на дні  золотої ріки, в сльотавому оточенні місячного світла 

 

від темних  верховин  дує крижаний вітер, він трощить крижані диски людської плоті та круглі кладовища, він несе з собою  міріади крижин, міріади колючих скалок  зруйнованого цвинтаря, які ріжуть до крові штучні обличчя ляльок,  ляльок-царів та ляльок-відьмаків, які ріжуть навпіл соснові дошки  темного помосту  і дощ з твердих шишок падає  в країні білого маїсу,  дерев"яний дощ  падає в заплавах жовтих рік, він створює з нічого  скляні  кімнати, сповнені   хворого світла і хворого свята, він ховає   скляних червоношкірих мешканців  у твердій глині  замерзлого схилу ... 

 

 

28 .

 

студений пагорб вкривається сіллю та цукром, сіллю місяця та цукром східної зоряниці, колись там дув потужний сонячний вітер, який  доносив до пагорбу бронзовий прибій мертвих жуків та чорно-білий попіл присадибних рівнин, зараз там світяться гострі місяці і багатокутні зорі, кожна з яких нагадує озеро, крижане болото чи  непроникний притулок,  серед  якого сплять у бурштиновому намулі  рогаті діти чи козлоногі старці, зоряний іній  та місячний іній вкриває їхні повір"я, вриває їхні бронзові прикраси, їхній бронзовий посуд, їхнє бронзове царство, через  цей пагорб перед нами пройшов олень аби зникнути у воротах першого снігу по той бік солоного і солодкого пагорбу, ми йдемо слідом за ним і говоримо про темряву і глибину воріт першого снігу, коли ми заснемо у  білому потоці  першого снігу, нам насняться   глиняні мури студеного  пагорбу та глиняні мури бронзової країни ...

 

 

 

29. Paganos antemurales

 

вони повертаються від темних могил снігу, вони заходять до вагонів підземки на темних станціях у південних провінціях  міста-імперії, вони знають все про ті місця де ховається гучний та багряний час, вони повертаються від темних могил снігу, від тих дворів,  від того смарагдового скла потаємних осель, де знаходять ночівлю пастухи та маги, пастухи женуть рогату худобу до витоків місячної води, маги шукають джерела  сонячного меду,  джерела сонячної смерті  у бронзових деревах та лунких підземеллях південних провінцій, вночі та вдень їм чутно гуркіт великої дороги, дорога подібна до диких  потоків на заході і вони чують у своїх замурованих оселях, вони чують біля багаття, яке розпалюють просто серед двору, як гудить західна повінь і як фургони пробивають  свій старожитній шлях крізь дощові води та  глиняні острови велетенського паводку

 

вони повертаються від темних могил снігу, у вагонах вони грають на  гортанних барабанах, вони продають ліхтарі або ножиці або дрібні гачки аби винищувати слизьких мешканців західних вод, вони знають все про темні кургани кристалічного снігу, вони несуть диких птахів у червоних та синіх мішках за спиною, вони згадують у розмовах між собою колодязі, коней та зорі,  червоно-чорна прерія, стомлена пустеля, яка дала початок їхній крихкій але сильній расі, йде за ними неначе гірський олень, неначе дикий пес, неначе сліпий поводир для мертвих предків і лишає на сходах станцій дикий пісок та колюче гілля своїх володінь

 

їхні  тверді, вилицюваті обличчя подібні на  червоний глек, занурений у червоний пісок під чорними сонцями, на глиняний глек, занурений у чорне джерело під червоними місяцями, вони виходять на платформу, коли починається негода, вони повертаються до темних могил снігу, до темних могил місячного світла ... 

 

 

30.   

у глибокій і темній воді, у нетрях повені, яка забирає з собою строкаті нутрощі  хуторів та містечок, невагомий вміст глиняних твердинь, раптово прочиняються сталеві ворота плавильної печі, то сходить місяць, у червоному горнилі місячних пісків народжується ніч і народжується повітряне сичання, безпритульний свист сліпого снігу, іще не страшний, неначе  мідний подзвін озерного посуду чи озерної зброї напередодні зливи, немов початок сонячної повені в осінніх дзеркалах, коли чорнішають та гаснуть вже нетривкі  очеретяні мури, коли перетворюються на солодку їжу озерних глибин високі стропила сільського храму   і свист летючих снігів стає все чутнішим, коли ми крізь розпечені ворота  піщаного місяця проходимо до тих дворищ у передмісті, де все ще ховається приголомшливо біле вапняне літо, неначе утроба буйволів

 

ми зупиняємось на березі повені, сніг вдивляється в нас, сніг кличе нас до себе, до млинів та пасовиськ чорного передзимового повітря, на стінах очеретяних міст,  на спинах очеретяних братів лишаються трикутні знаки білого літа і повінь заповнює садибу, заповнює тераси та кухні старої садиби, ми відносимо на горище металеві скрині  з нехитрим скарбом, скарбом померлих господарів цієї садиби, угорців чи німців, перелітні птахи гомонять над нами в очікування поштових поїздів з  червоного півдня, але сніг, потаємним свистом золотооких змовників  кличе нас до себе, у  темний бран студеного повітря, перелітні птахи сідають нам на плечі і  ми бачимо свої смугляві обличчя та строкаті корони травоїдних птахів у холодному дзеркалі повені, що прибуває...

 

 

31.

 

діти ховаються під землею в очікуванні листопаду, двері до їхньої  крейдяної кімнати  нагадують  чорну дошку, потойбіч якої таїться місячне джерело безпритульних снів, діти мандрують мулким сподом потаємної води, вони викрадають вугілля зі старожитньої   груби аби відігрівати під час  сліпої зоряної мжи  дуби та болота по той бік кургану, у неситій країні перших неситих снігів, які харчуються птахами та  місячним світлом, вони прокидаються та засинають, боячись того, що іній та листя  старого кургану поховають їх на дні потаємних вод, у крижаному болоті, у закляклих протоках, в очеретяних пустелях

 

коли вони засинають  посеред своєї крейдяної кімнати, то зникає курган, бики та дикі гуси відвозять його на червоних плотах  до підземного краю, де поховано серед іржавих  паротягів та  чорних машин і червоно-чорне літо і початок сльотавої осені,  у глибині безпритульних снів діти знаходять піщані могили та крижані могили червоноголових мирян, птахів та летючих мишей прадавнього літа, кришталева вода, дощова вода перших осінніх календ тече понад ними, неначе вони сплять не у крейдяній господі, а на вологому дні   місячного колодязя посеред очеретяних пустищ

 

на  світанні курган повертається з країни мертвих, курган заквітчано первісною незайманою памороззю, хтось із дітей згадує, як  вони влітку, викрадали не жар з чужої груби, а срібні та блакитні сливи з чужих садів,  зі срібних та блакитних садів потойбіч  кургану, вони перетинали курган, вони губили сливи  в дорозі  і срібні сливи котилися вниз неначе відрубані голови і  сині сливи котилися вниз  неначе  малі круглобокі звіри, зараз   на схилі видно вугільні та блакитні сліди білоголових мирян  пізньої осені, яких вже ковтнули повітряні ями неситих снігів, перших снігів, хижих снігів

 

діти зачиняють за собою двері, вони ховаються у  незрячих присмерках крейдяної кімнати, чорний півень, чорна риба та чорний вертунець, яких намальовано на  твердій дошці оживають проти ночі і б"ють крилами, ламаючи скляний посуд, їм довго летіти понад курганом  у темних падубах старого мосту, у жовтому корінні  залізниць, їм довго рахувати червоні намиста та  озерні квіти, що пливуть за  водою, полишаючи крейдяну кімнату ... 

 

32.

 

будівничі глибоких ям, будівничі цегляних мурів йдуть вранці  на роботу  дощатим мостом понад глибокою водою і мені невідомо про що думають вони, коли сонце або сніг, злі та пекучі неначе дикий спирт обпалюють їм  обличчя, оголяючи сніжно-білі кістки  твердих черепів, інколи, хтось з них зупиняється на мосту і дивиться у воду, він бачить початок замулених гекатомб річкового дна, він бачить спини хижих риб, він  бачить сонце у глибокій та завжди студеній воді, влітку та взимку він думає, що було б добре ховатися від чорної спеки та червоного холоду  на дні  мовчазного потоку,  вони будують ями та мури, вони знаходять, поневічені часом та піском кістки рогатих тварин, вони знаходять мертвий посуд та непридатну зброю, коли починається  піщана буря, вони стають частиною тривкого падубу, майже корінням тривкого падубу, червоними ручаями та мідним дикоцівтом в країні тривкого падубу і  кочовий невблаганний пісок б"є їх по твердим спинам неначе міріади злих батогів, після роботи, коли вони сплять серед місячного снігу свохї осель вони згадують безпритульні піски, міст над потоком і рятівний падуб, вони думають про те  як добре жити під водою ...  

 

 

33 .    

 

спочатку ми чуємо голоси  дітей, смуглявих та мідношкірих дітей, які стрибають до негучної смарагдової води з гостроносих мостів чи з довгого гілля прибережних верб, червоні та чорні птахи залишають темну країну на дні  і зникають у  блакитному сонці, смугляві та голомозі діти бачать птахів, червоно-чорні птахи бачать дітей і відчувають їхній рух крізь повітря та воду до  вогняних міст, птахи б"ють пружними крилами понад скляною могилою, птахи трощать скляні двері та  скляний посуд студеного кладовища і на гостроносих помостах йде барвистий сніг розтовчених посудин

 

можливо існують темні душові кімнати, сповнені вщерть їдкими запахами пружної плоті,  їдкими запахами гарячої води  та древньої цвілі, яку залишили повінь та дощ, крізь заґратовані вікна погорі хтось бачить  повільні оберти   смерекових гвинтів, там працює вентилятор або розкладається замурований вертоліт у незлічених пастках студеної вершини, потойбіч старого муру, у великій кімнаті  ховається сніг, ховаються колючі кургани гнаного снігу, ховаються гнізда хижих птиць, там догниває  смерекова парость, яку залишили повінь та дощ 

 

хтось танцює  на розтовченому склі, темні люди у хутряних ковпаках, люди, що зійшли з темного пагорбу, червоно-чорні птахи сідають їм на плечі та на спини, коли темні люди з темного пагорбу лягають відпочити у битому склі снігового кладовища, порожні  укриття на колесах пройдуть над нами, несучи могутню ярість далеких  просторів, темні люди та птахи  уходять під землю, вони вишукують глибокі місячні вікна у  цвинтарній землі, допоки сталевий та електричний ураган проносить над нами рештки поламаних склепінь, трупи вовків та риб, коріння дубу та дошки старого млина, крізь сон та темряву ми чуємо не смуглявих та голомозих підлітків, ми бачимо темне  братство темного пагорбу, темний гурт темних людей, які зникають у смарагдовій заграві  місячних  дерев ...   

  

 

 

34. Київ. Замкова гора

 

на першій сходинці сидять червоношкірі гончарі, що прийшли з глибин місячного джерела, в їхніх білих та чорних глеках спить мертва риба і блакитні птахи висиджують бистроногих рептилій, в їхньому жорсткому волоссі полишалися  солома та рештки чорних мальв, коли вони пливли на поверхню з глибокого споду місячного джерела, вони бачать як ячмінне насіння західного урагану заповнює вулицю, переповнює їхні сновидіння, їхні млини та майстерні на окраїнах  старого колодязя, на горішній сходинці  відпочивають лелеки, вони пролетіли крізь полонини померлих, крізь перелісся хижого сонця, вони стоять на спинах черепах та ящірок, що будують лабіринти у глибині схилу, західний ураган йде понад ними, залишаючи солому і чорні мальви місячного моря на крилах і на головах, хтось кличе їх знизу, гончар або священик, якому вода та пісок імлавого вечора вже доходить до колін ...

 

 

 

 

 

 

 

35.     

 

снодійний мак на острові  сповнено хутряним набатом, з кожним новим ударом  хутряного дзвону , з кожним новим сном у піраміді  чорних птахів ми наближаємося до вершини, переходячи барвисті протоки, ми знаємо, що осінь була сухою та піщаною немов піраміда чорних птахів, але мандруючи до вершини ми знаходимо сніг там, де його не повинно бути, ми знаходимо сніг на дні проток, ми підіймаємо дзвінкі відра, сповнені  місячного снігу замість  сонячної води з темних колодязів, ми входимо до господ, де жили смаглочолі та золотоокі люди, але замість людей, звіробоїв та волхвів, ми  бачимо сніг, колючий та крейдяний сніг, він стає ураганом і стає смертю, коли ми долаємо схил і лише тоді снодійний мак ховає нас у своїй червоній та хутряній країні ...

 

 

36.  

 

вони довго йшли темним схилом, вони знаходили путь по зорях, вони довго йшли по дну закляклого ручая і ламали руками до крові  гостру та  місячну кригу його, у хатинці  станційного наглядача запалили світло, там панувало безсоння або очікування поїзду,  з місячного озера виходили олені, ящірки та  слизькі люди-риби і дивилися на  ходу безпритульних  єретиків крізь стужу та темряву, в одній з кімнат розквіт полин, в іншій кімнаті розквіт мак, червоний і безгомінний неначе колонія вигнанців з глибин місячного джерела, яке було більшим за місячне озеро, вони відпочивали  серед  полину і робили  для себе нетривкі ковпаки з полину аби не чути холоду, який обпікав сині та чорні голови безпритульних єретиків неначе блакитні зуби тисячі ігуан

 

червоний та безгомінний мак був схожім на праліс, вони губилися в ньому з головою, неначе птахи або діти,  неначе холодночолі мешканці крейдяної землі, люди-лампи, подібні до диких смарагдових яблук мешкали на пласкій глиняній стелі , вони згасали, коли повз будинок станційного наглядача проходив поїзд, вони засинали, вони перетворювалися на розгнівану темряву, вони перетворювалися на струмінь білого  піску, що падав зі стелі і серед гучного потопу  темряви та електричного руху, їхній сон був тривким немовби  цитадель  язичників, хіба що чайний гриб у скляній домовині серед столу вважав їх посланцями, посланцями глибини і холоду, де не має ворожіння       

 

у третій кімнаті, де влітку панувала червона посуха, а восени зростало мілке чорноводдя вони розпалювали вогнище, вони гріли понад вогнем свої зашкарублі руки, на їхніх руках були неглибокі криваві рани, які залишали місяць лід та твердий ручай, падав сніг, повсюдний візантійський сніг, станційний наглядач йшов до них крізь темний полин і темний мак, станційний наглядач ніс звістку про смерть людей-ламп та людей-риб у прозорих скринях похолодання, він теж хотів погріти свої жовті долоні понад вогнищем...