Оливовий сад

 

Він підіймався вгору між олив

невидний, сірий, він у сірім листі

чоло, припале пилом, похилив,

занурив у долоні попелисті.

 

По всьому це. Кінець. Я мушу йти,

сліпма торкати куряву негожу,

велиш казати, що існуєш Ти,

а я Тебе надибати не можу.

 

Надибати не можу. Ні в собі,

ні в камені не можу, ні в юрбі.

Не можу. Я самотній, далебі.

 

В людському сумі я осамотів,

його Тобою втишити хотів,

та це не Ти. О стид напоготів...

 

Відтак розкажуть: янгол прилетів.

 

Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла,

шелеснула оливинами, учні

неподалік поснули невідлучні.

Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла.

 

Звичайна ніч, нітрохи не відмінні

від неї сотні інших, онде пси

дрімотні в незворушному камінні.

Ах, ця скорботна, що чекає нині

повернення ранкової роси.

 

Бо вже ні янгол, ні великі ночі

до цих молінь не вернуться, бо вже

самозагублених ніхто не вбереже,

бо їм чужі напучування отчі

і материне лоно їм чуже.

 

 

 

 

Карусель

Jardin du Luxembourg

 

Кружляє дах, і тінь його кружля,

Сповільнено кружляє кружина,

Йде колами країна мандрівна,

Строкаті коні мчать нізвідкіля.

І поміж них - лошиця запряжна,

Така ж баска, гаряча й норовлива,

За ними палахтить левина грива,

І часом видно білого слона.

 

А онде олень, він достоту мчить,

Неначе в лісі, хоч сідло на ньому

Й мале дівчатко, вбране у блакить.

 

Вхопилося за гриву, ще не звикло

Малятко, на якому білина,

Що лев реве і люто шкірить ікло.

 

І часом видно білого слона.

 

Летять на конях колами дівчата,

І задорослі погляди чаїні

Десь поза колом, десь у далечіні,

Там, де потойбіч тайна непочата,-

 

І часом видно білого слона.

 

І все летить і гасне потаймиру,

І крутиться подібно до мари.

Ці барви, вогняну, зелену, сіру,

І профіль цей ще видно до пори.

І усмішка, народжена допіру,

Сліпуча і змарнована для виру

Сліпої та задиханої гри.