Збирання ожини
Нікого на стежці, нікого й нічого, крім ожини,
Вона пообіруч, більше праворуч,
Ожинова алея збігає, петляє,
І десь там внизу кінчається морем. Ягоди,
Мов пучка мого великого пальця, вологі,
Лискучі, в гущавині пашать
Блакитно-темним соком. Прискає на пальці.
Я не вимагала такого кривавого побратимства: зрозуміло, я сподобаюсь їм.
Вони вмощуються в пляшці з-під молока, прилипаючи до стінок.
Вгорі пролітають граки чорними галасливими зграями -
Віхті спаленого паперу кружляють у небі.
Їхні голоси самотні, протестуючі-протестуючі.
Я вже не сподіваюсь побачити море.
Високі зелені луки сяють, наче підсвічені зісподу.
Підходжу до куща, такого перестиглого, аж мухи обліпили його,
Звісивши зеленаві черевця і крильця, як на китайській ширмі.
Медовий місяць ягід задурманив їх: вони вірять небесним знакам.
Поворот - і кущі, ягоди - все позаду.
Все, що попереду, - море.
З-поміж двох пагорбів раптовий вітер дихнув
На тебе примарною пральнею.
Ці пагорби занадто гарні, щоб пахнути сіллю.
Мене провадить овеча стежка. Останній погляд
Звертається до північної щоки горба, оранжевої скелі -
Вона вдивляється в ніщо, ніщо, крім великого простору
Олов'яно-білих відблисків, і дзвін, ніби сріблярі
Кують і кують неприступний метал.
Місяць і тис
Це - світло душі, холодне і планетарне.
Дерева душі чорні. Світло-блакитні.
Трави виклали свої жалі мені під ноги, наче я бог,
Лоскочуть підошви, нагадуючи про свою покірність.
Випари, духи заселили це місце,
Відгороджене од дому рядом надгробків.
Я просто не знаю, куди вже податись.
Місяць - не вихід. Це обличчя замкнуте,
Бліде, мов суглоб, і само не своє.
Він волочить море за собою, як темну жертву: він тихий,
З О-подібним отвором відчаю. Я живу тут.
Двічі в неділю дзвони тривожать небо -
Вісім дужих язиків запевняють про Воскресіння.
Пісно добамкують свої імена.
Тис пнеться вгору - він готичної форми.
Очі підводяться по ньому - і бачать місяць.
Місяць - то моя мати. Вона не така лагідна, як Марія.
Його блакитні шати витрушують дрібних кажанів і сов.
Так би хотіла повірити в ніжність -
Образ її, тремкий, у свічках,
Хилиться наді мною, над моїми - її очі.
Я довго падала. Хмари розквітають
Блакитно і містично на очах зірок.
У церкві святі теж заголубіють,
Їхні тендітні ноги попливуть над камінними лавами,
Місяць не бачить. Він темний і дикий.
А тисове послання - непроглядна пітьма і мовчання.
Прибуття скриньки з бджолами
Я замовила її, чисту дерев'яну скриньку,
Квадратну, як табуретка, попробуй, підійми.
Я подумала б, це - труна ліліпута
Чи маленької дитини,
Коли б не той гул всередині.
Скринька замкнена - це небезпечно.
Попереду ціла ніч,
А я ніяк не можу відірватись від неї.
Нема вікон, а замість входу -
Щілина заґратована.
Припадаю до неї.
Темно, темно.
Відчуття порухів африканських рук,
Збитих, сплющених.
По чорному гудуть.
Як хз випущу?
І саме гул привертає увагу найбільше,
Дикунське бурмотіння.
Якийсь римський плебс,
Ніщо поодинці, але, боже, гуртом!..
Тулюся вухом до шаленої скриньки.
Я не Цезар.
Я просто замовила скриньку з божевіллям.
Бджіл можна випустити.
Їх можна поморити голодом - маю право, я ж власник.
Як вони зголодніли!
Цікаво, чи минули б мене,
Коли б розбила замок і випустила їх, а сама деревом стала.
Біляві колонади,
Білосніжна сукня вишні.
Мабуть, знехтують мною,
У моєму місячнім вбранні, у траурнім серпанку.
Я ж не медоносна -
Для чого їм завертать до мене?
Завтра стану богинею і випущу бджіл на волю.
Бо скринька тимчасова.
Джерело: «Всесвіт».
