МОЛОДИЙ  БУЗОК

Пелюстки грому відкривалися
над грубими листками хмар.
Sturm, казав барометр,
на стіні в старій хаті.

"Чи ти скоро поїдеш геть ?"
дівчинка спитала прабабу.
"Так," відповіла прабаба.

Віконце розширялося в бузковім листі.

"А коли ти повернешся ?" дівчинка питала.
"Я не знаю," прабаба відповіла.

На стіні барометр казав Sturm.
Видно було крізь вікно зелений горб;
там була могила пса, покрита
свіжо-зірваним бузком.





*     *     *

Я хочу бути без червоних і без чорних.
Ніч без тіней, рух без вітру.
Хочу бачити коні, що не біжать шовком,
що не біжать ні блискавкою, ні блиском.

Я пишу хлорофілом, та не зеленим,
соком рослин, та не соком рож.
Думаю про світ без вух, без очей,
де звуки нечутні, де істоти невидні.
У сні я бачу нечутний грім -
грім форми урни.

Я хочу жити без червоних і без чорних.
Ніч без тіней, рух без вітру.




MALAGUEСA  DOLOROSA

Пише осінь червоним чорнилом
по чистім папері землі,
свистить старим пером.
Рік сохне, як перо,
і згорає роса на кірку,
на іржу сік.

Та вона, сумна, втікає восени :
відлітає вогкість із її повік, мов птиці;
і сохнуть жилки на яблуках її очей червоним писанням,
а коли вона відпочити лягає, дихаючи важко,
волосся її ловить траву пожежею.

Немов на сторінках давніх рукописів,
видно написи на її лиці,
і читає їх вголос осінній вітер
так само, як вимовляє азбуку дерев.




НЕВІДОМА  КРАЇНА

Я, чужинка, розумію тільки по-водяному, по-часовому;
бачу те, що вже бачила, що ніколи не бачила.
Те, що далеко, від мене далеко.

Ліс чіплявся до горбів бурим димом,
немов скоро мав бути розкиданий вітром;
бігли листки, як раки,
і кущі чистіли.

Коло потока лежав черепок з чорними узорами;
коло потока вони когось поховали -
земля пахнула, пахнули відбитки,
і між тінями дібров голос казав :
"Слава ! Слава на віки !"

За горами велике місто бліднуло,
куполи забіліли, як будяки,
а тоді мінарети, мов очерет між очеретом,
і війська тихо сходили, немов туман,
і всі білі зникали в біле небо,
і стежки просякали в землю,
мов писання в папір,
мов кості у камінь.
От тоді поясніли степи.

Втеча пилу і відкриті роти без крику :
вершники степу.
На горизонті вони гуляли, гриви маяли,
блиснули коні, мов чорне скло;
вони сліпили мене, іздалека навіть
- коні з боками бандури -
і раптом зникли за горизонт.

Як вікно, небо тремтить,
бо там бомбардування вже три дні минуло,
і коло потока знаходжу черепок з чорними узорами, свіжо розбитий,
і коло потока земля є свіжо скопана.
Черевики мої є мокрі;
стою між блисками води, між трісками гілок,
між криками тварин і стовбурів,
і голос під деревом тихо каже :
"Слава ! Слава на віки !"




*     *     *

Чорна спідниця потока зовсім протерта,
і протерте є полотно дерев -
трава є побита, мов льон,
мов коноплі, побиті стежки.

Потік на каміннях протертий;
жовті маки зникають,
немов на китайці старої подушки -
як корок, ломляться оленячі роги.




ЗРАДИ  НЕ  БУЛО

На схід я ще дивлюся,
а вже повернулися соняшники на захід -
так ніжно вони гнуться перед вітром сонця.

Як була я дитиною, я брала їх, маленьких;
гіркі пелюстки я щипала,
і лякала мурашки на карих дисках.
Я була дика, та вони також :
кучеряві листки мене кололи в пальці;
грайливо і справедливо ми мучили себе.

Мене цікавило, чи квіти божевільні, чи люди,
та тепер я знаю : немає божевілля.
Зради не було - не нас жалійте !




ПРОПАҐАНДА

Мої предки вже є вбиті :
я саме почула новину по радіо,
і дивуюся, що я існую.

Та тепер я пригадую,
що мої нащадки були давно вбиті,
що новина про них вже є казка -
і довше не дивуюся.




БЕРЕГ

Проїжджають хвилі, мов нічні поїзди,
і місяць тиняється без діла,
як п'яний моряк, як останній самітний пасажир.

Поволі котяться клунки темряви,
котяться хвилі колесами,
і в приймальню вітру збираються тіні
під заіржавілим годинником місяця,
і чують тіні чекаючими пасажирами,
як місяць залізом дзвонить,
як по сталі хвилі дзвонять.

Нічними поїздами гуде прибій і відбій.
Приїжджає світанок,
немов фара біла - сліпить світанок,
і від'їжджають тіні в далеку подорож,
несучи клунки ночі.




ДЕРЕВО

Воно є сито для мілкої муки сонця.

Воно є сіть,
через яку втікає планктон пташок.

Воно є губка, яка в мілині долини
живиться тінями.

СПАДЩИНА

Я маю від прабаби
дерев'яну ложку :
лише трохи стерту
на однім боці.

Від неї маю брошку
із слоневої кістки :
трьох білих коней
під білим деревом.

Від неї грім
у літнім пополудні
страх і дивування
в кущах аґрусу.

Від неї маю кару
моєї баби :
ніжнішу, як кара
її власної баби.

Від неї маю смерть,
від неї могилу,
і карбований вірш
під кривою березою :

"Листя має
свій час падати,
і квіти марніти
під південним вітром,

а лише ти,
одна зі всіх,
маєш усі пори
на свою смерть."





ЗАБУТИ  ЗЕЛЕНІТИ

Я не вважала; весна прийшла,
а я забула зеленіти.

Звичайно я чекаю на весну,
чешу волосся, щоб трава росла;
я перша людина, що йде до парку,
перша, що носить жовту суконку.
Я купую тюльпани, слухаю грому,
молюся до калюж, плачу по пролісках,
паду на коліна перед гніздами.
Кожної весни я така нерозумна,
а цього року -
я не знала, що весна прийшла,
і я забула зеленіти.




ЧОРНА  ТОПОЛЯ

На горбі хата й чорна тополя.
Розбиті вікна ширшають ніччю,
гілля тополі тоншає ніччю.
Нам здається, що горб ховає тисячу могил,
що хата ховає тисячу поглядів,
що тополя ховає тисячу повішених духів,
що ніч ховає тисячу століть.
О ! Ми так боїмося, минаючи той горб,
і зовемо дах таємничим,
і зовемо коріння проклятим.
Але не забудьмо тієї хати.
Забудьмо незабутих, вбиймо мертвих,
не біймося ні білих королев,
ні кричачих героїв, ні кривавих королів,
бо на горбі хата й чорна тополя -
там для нас досить жаху,
там для нас досить часу.




МІЖ  СТОЛІТТЯМИ

Я молодша молока,
старша від каменя.
Я мудріша від гриба,
дурніша від води.
Сімсот казок я знаю,
і сімсот ще не чула.
Я напівнародилася,
і теж напівумерла.
Я Цезаря знала добре,
познайомлюся з Цезарем завтра.
Я вільна від часу,
я - полонена години.
Говоріть до мене вчора,
говоріть про мене сьогодні.
Я напевно не існую,
бо думаю забагато.





ГОЛКА

Жінка хотіла затягнути нитку в голку,
і не могла - чомусь руки тремтіли.
Раптом вона відчула спрагу, і
випила склянку води; тоді
знову старалася затягнуги нитку в голку,
і не могла.
Її вікно було відкрите;
літня ніч була гаряча.
Скоро жінка заснула; впала голка,
і танцювала ще хвилинку на підлозі.
Надворі падали зелені листки із дерев,
і з листками птахи.

Неначе останній день світу,
неначе Страшний Суд.




ЯКАСЬ  КАСИДА


I

Я повернулася до гір,
ніколи їх не залишаючи;
я залишила гори,
ніколи до них не повернувшися.
Гори - рожевий мур,
скелі - рожеві ворота.
В моїм місті тільки орли будували храми,
тільки ріки будували дороги,
тільки громовиці будували вежі.
Під кожний захід сонця,
моє місто згоряло, немов Троя,
та не згоріло -
бо моє місто є занове для прокльонів,
бо моя сім'я є занова для трагедії.
Моя мати - це камінь,
мій батько - це лишай,
моя спадщина - це землетрус.
Самітна, я сиджу під рожевим муром
і ні думаю, ні шаную, ні молю,
бо, народившися, не існую.

Раптом - хто це ?
Чужинець, чужіший від мене,
мандруючи через моє місто.
Він є темний дикун з чорними очима,
несучий золотий ніж
і, на руках, золоті наручники.
Перед його чорним поглядом,
храми перетворюються на гнізда,
і дороги на водоспади,
і вежі на бурі -
і гори й скелі згоріли,
не пожежею Трої
лише заходом сонця.
Та я, перед його чорним поглядом,
я, камінь, перетворилася на камінь,
і чула в собі химерний біль каменів,
які не знають, що вони камінні,
які не знають, що себе болять.
До темного дикуна я простягла руку
і спитала його : "Хто ви ?
Ви мій батько, мій син, мій бог."

Але дикун, налякавшися,
утік геть з чорним блиском очей,
із дзеленканням золотих наручників.
Після того, я теж утікла з міста,
подорожжю, повільнішою від лишаю,
жалем, повільнішим від каменя -
я залишила моє місто,
я повернулася, залишаючи його,
повернулася до нього назавжди.



II

Щось під піском блищить,
я чую, як воно блищить,
немов жарина карбована,
немов полум'яна печатка,
немов картуш з литого золота -
щось блищить,
щось під піском блищить.

Я вигрібаю сірий пісок,
і лише пісок блищить;
я вигрібаю більше піску,
і лише моя тінь чорно світить.
Я вигрібаю і, раптом -
що це під моїми руками ?
Глиняна миска з червоними взорами !
Я її пізнаю : це моя миска;
і ніж, я його пізнаю теж,
хоч земля його погризла немов пес;
й інші речі, бліді від пилу,
я їх пізнаю, всіх.

Та, що це таке довге посеред них :
ця голова розбита, немов дзбан,
ця рука трохи піднесена
з чорними кривими наручниками -
це я в піску блищу,
це я в полум'янім пилу.
І, тримаючи ніж,
я дивлюся в далеку віддаль.
Ось там далеко, предалеко,
я бачу рожеві гори.



III

Десь вітер віє,
я не знаю де -
якщо б я знала, я пішла б туди,
до того горба, до тієї долини,
до тієї рівнини, де той вітер віє,
той хамсин, який тече,
як ріка висушена,
який тече, хоч висушений,
хоч давно висушений.
Десь далеко, в незнанім місці,
той хамсин відносить сірий пісок,
і мене немає там, щоб бачити,
як вітер відносить пісок.
Якщо б я була там,
я бачила б, як пісок лопоче,
висить, несеться, немов тонкий серпанок,
немов сизий серпанок, під яким
пустиня тремтить, немов дівчина.

Та якщо б я сама була тим хамсином,
якщо б я сама віяла по горбі,
по долині, по рівнині,
я б відвіялаl сизий пісок,
відвіяла б блискуче каміння,
відвіяла б темну рінь.
І поволі, із піску, із каміння, із ріні
піднялися б рожеві пальці,
поволі піднялися б руки, і стегна,
й груди, і лице, і ціле тіло :
жіноча постать з рожевого мармуру,
місцями чорна, але не знищена.
Нарешті вона б лежала голою
під серпанком вітру :
її тіло тепле, але спокійне,
її ніздрі крихкіші від скойок,
її пусті очі задивлені
в далеку віддаль неба.

І я б вічно відкривала її
з-під швидкого сизого піску,
і вічно дивиляся б
на її рожеву красу.

Поезії з книжок «Трагедія джмелів» (1960) та «Леґенди і сни» (1964).

Джерело: Віртуальна антологія поезії Нью-Йоркської групи.