Сварка

 

Слово, яке я вимовив у гніві,

важить не більше, ніж зерня петрушки,

та крізь нього йде дорога,

що веде до мого гробу,

до ділянки купленої-і-заплаченої,

на горбі, засіяному сіллю, в Труро,

де карликуваті сосни

збігають на затоку.

В півдороги я достатньо мертвий,

віддалений від власної природи

й від спроможности триматись цупко за життя.

Якби я міг заплакати, то плакав би,

та я вже застарий, щоб бути

дитиною,

Liebchen,

з ким мені сваритися,

як не в любовному сичанні,

у жорсткім безладнім запалі?

 

 

Відчиняйте брами

 

По тому місті, де згоряє хмара,

Я волочу в мішку життя марноване,

Повзу нагий і чорною спокусою

Своєї крови гордої бичованої.

 

Навпроти цих дверей могутніх,

Де символ юности моєї виритий,

Підношу кість своєї смерти -

Вдаряю раз, і вже не битиму.

 

Завіси стогнуть, наплив форм

Стрясає викручене з мене ймення.

Стою на чорному порозі й бачу

Початок і кінець в обіймах.

 

 

Рогата гусениця: літня замріяність

 

Тут, у країні гусениць,

я навчилася виживати,

прикидаючись драконом.

Ви б побачили мій погляд,

повільний, жорстокий, здивований,

коли підношу круглу голову

й дивлюся люто на напасника.

Та ніхто не здогадується,

Яка я насправді ніжна,

в більшості випадків задоволена,

коли зникаю,

розчиняючися у пейзажі.

Гладенька, жирна й довга,

з сімома білими смугами

з кожного боку

і з гострим ріжком замість хвоста.

Я лежу, простягнувшись, на листочку,

Блідо-зелена на зеленім ложі,

й жую, жую.

 

 

Рогата гусениця: осінній лямент

 

Від того ранку, коли я виповзла

на світ голою негарною істотою

й усвідомила, що світ недобрий,

моєю найдорожчою мрією було, що все це

тільки випробування, що я змінюся.

У своїй уяві я перебула вже

прикру зиму під землею,

розпростерла шовкові крила

і піднялася вгору, вільна, мов пухка хмарина,

щоб летіти над паруючим полем,

сідати, де захочу,

і занурюватися в глибоку квіти.

 

Та це не так: можливо, є нектар

в тих чашечках, та не для мене.

Цілий день, цілу ніч я ношу на спині

два ряди білих коконів,

вміщених у моє тіло,

так акуратно складених,

що виглядають, наче яйця у коробці.

Я вже наполовину з'їдена.

 

Якщо я зможу ще зібрати досить сил,

спробую заритися під камінь

і виткати собі торбину,

щоб у ній проспати холод;

хоч, коли сонце знов поцілує землю,

я знаю, що мене не буде.

Натомість, із моєї лялечки

вирвуться роєм, як злодії з гробу,

паразитні мухи, залишаючи

позаду мою порожню шкаралущу.

 

Пане, ви з ножицями у руках,

що бовванієте наді мною

й кидаєте тінь, я вітаю вас,

без уваги, чи ви прийшли як ангел

смерти чи то милосердя. Та скажіть мені,

заки перетнете мене навпіл:

хто може збагнути шляхи

Великої Гусениці в Небі?