***
Цвіте різдвяник. А Різдва нема.
Тебе нема - і я сивію стиха.
А інші прийдуть, нанесуть снігів.
І тільки в тебе очі благовісні.
У цім саду і зграйнім, і страшнім
Нам випало любити до страждання
Вечірній чар одмерлих кольорів
І звуки відбування прижиттєві.
У відбуванні стільки відбувань!
І вже межею - білий цвіт магнолій,
І вже відлунням тихої любові
Упала перша крапля дощова...
Мотив
ти ідеш по цвітінню акацій
і травневої ночі не чути
теплі руки пожежею гріють удалині
ти ідеш за цвітінням акацій
і відлунюєш ніччю травнево
здобулася на голос пожежа і стала свіча
а вітри упадуть і лише солов'ї невтишимі
білі пальці із темряви линуть і линуть до повні
і цвітіння акацій легенько іде по тобі
Вечір В. Сильвестрова
Вертання
надсадна крапля опромінить ніч
і сірка розтечеться над містами
янтарний блиск облич і потойбіч
в очах у тебе тепла мить вертання
коли в падінні забринять сади
коли пахне жасмином миродайно
коли по нас тужливу заведуть
а ми суцвіттям рук одвернем камінь
і злинемо у тихі вечори
в очах у тебе тепла мить вертання
і чистий плач і перший пагін світу
без нас не зазоріє на землі
29-30.01.09.
***
Прості слова у молодих очах.
Прості слова промінніш од нарцисів.
...В садку хлоп'ята бавляться в війну,
Голодні птахи - в шиби - аж до крові,
І прорости омели на зорі,
І бите скло - очей тобі не ранять...
Чому ж тоді такі прості слова
Вертаються очима молодими?
...Ти будував і біль, і вік, і гріх,
Ти марив андрогіном і камінням,
Тобі яріла з фуг і пасакалій
Холодна і ясна зоря світів.
Лягає попіл од пожеж і веж.
Не треба сліз, ні стовпчиків, ні згадки...
Всміхнись і ти очима весняними
Простим словам у молодих очах.
***
Ти знову повертаєшся в цей сад,
Немов на перше коло, мов додому, -
І знов мене засвітить незникомо
Криштальний голос, ніби листопад.
По водах, що спивають золотінь,
По водах, що спливають золотінню,
Криштальний голос, ніби листопад,
Холодну тишу співом животворить.
І вже палають пізні жирандолі.
І будуть сурми угризатись болем.
І стане День.
Але ще рано-рано,
Ще зацвітаю я і засвітаю
Од листопаду голосу твого.
Надосінній благовіст
***
Ти ідеш по могилах -
І сад зацвіта голосами
Тільки мов золотих
Не відчути не вчути німим
Буде камінь могильний і хрест біля року причастя
І усе тільки шлях до холодного схрону листків
Ти пройдеш по могилах
І скрізь порожнеча блазенств і страхів
Тільки знову і знову в очах
Ця ніби фреска із інших часів
Ця ніби повінь
Сонячні люди
Ідуть по воді
По бурштиновій...
***
Ти відпускаєш сонце навзахід
І внезабарі - пугачі - сонцями
І внезабарі - голоси - снігами
Але межа тебе іще триває
Прийми цей чистий раю відгомін
І засвіти од нього проминання
То й промінь упаде коли глибінь.
***
Урветься стежка
В нетрях винограду
І ти ступнеш у пагін злотогранний
У сонці надосіннім благовісту
Тобі дивитись у дніпрові очі
Обвивши вколо серця синь вітрів
Аж доки кров кінцем не зацукрить...
Озернення
Я виходжу у Літо -
і Поле мене забуває,
розХвилить раптово
темнаво,
світло
і волошково -
найглибше.
Я виходжу в літа -
і літа на добре злітають.
Залишається Хвиля по теплій
високій зорі.
Озирнешся і глянеш -
збігає за хмарою хмара.
Ти вростаєш у Поле -
і Смерк такий молодий!
Розговієшся Голосом,
розвеселишся Голосом сяйно -
і не вистигнеш о неперелітній порі...
Озирнешся й Озернишся -
ген по гладіні Озерній
заКолоситься Світлом -
на тиху ясну незабудь,
скоропадним Вогнем у глибінь
Блакитняву
повернеш -
і під Небом Новим надвечори зацвітеш.
А під Небом Новим сопілкує Хлопчина
з Очима мов Бог -
Сопілковими.
Проминально-щемливі плачі
призахідного Саду...
Із надсади заплачеш - і Тиша,
й незгасний цілунок -
Очима мов Бог -
Сопілковими -
і позаду, і знову, і прісно -
Загублюся в сюрчанні коників -
Та й шукайте мене за піснею!
***
Стрепенеться - і тихо
над Храмом прадавнім лише -
слід золотого Дощу
Ти зацвітаєш до сутіні
в пізнім саду
Росяно-росяно
...що й водограй відструмів...
***
Все довго-довго буде вигасать
і тільки вже коли по чорнобривцях
твій лик мені -
до білості -
проститься
і западе Яса
війне на ці пошерхлі вечори
війне на це померкле айстровиння
тремтінням
білих-білих сопілок
з залісся снів де морем дихать вільно
де море диха вільно...
І ти збагнеш твій жереб - даленіть
і знати що ніколи не причалиш
є тільки море
снами - береги
спливає твій високий Лоенгрін
одним-один
лебедик не кричить і далі
- далі
- Граалем
***
Ще зелено. Але упав туман.
І ти пропав. Пір'їни білих пав
Відносять і відносять над мостами.
А мріялось - кохати до нестями.
А мріялося - співу. Ти пропав.
Довічне слово розмива моква.
Чи ми були? Чи пір'я білих пав
Відносить нас над мертвими містами?
Туман упав.
***
Ти відлинеш у тишу - і світочі смерку запалиш.
Пізнім сонцем латаття забудуся, збудуся сном.
Метеління й леління хмарин. Порожнеча причалів.
Мертві води печалі обернуться темним вином.
Буде питися боляче з Чаші. Ти світич відпалиш.
Буде питись прощально, кінцево і ще, і іще,
Аж допоки не вип'єш останню краплину начала,
Не розійдуться кола, і не затерпне дощем...
Поль Верлен. Il pleure dans mon coeur...
***
Тихенько над містом дощить.
Артюр Рембо
Плачі мені зайшлись
У серці, й плеще містом.
Знемога в серце - плись! -
І чом плачі зайшлись?
О пошум-шум дощу!
В нім крівлі і земля!
На серці сум не вщух
У виспівах дощу.
Плачі ті без причин
У серці спересердя.
Чи зрадив хтось, а чи?..
Скорбота без причин.
Таки найтяжча жалість
Не знати звідкіля -
Не любість і не зазлість -
Така на серці жалість!
***
Тихий мій друг повертає до себе у місті далекім.
Марно шукатиму очі на вуличках древніх і марно
Листопадатиму вперше, щоб літо скінчилося швидше.
Стиха заходить остуда на всю золотінь вечорову,
Стиха слова несказанні упали у слово посліпле,
Стиха іти в порожнечу, і стиха, і ясно всміхатись -
Тихий мій друг повернувся до себе у місті далекім.
Червневе
Ластів'ята літати вчаться,
І стихати вчаться світи.
О щемливе і просте щастя -
При високих вікнах цвісти!
Все - поволі, за колом - коло
У неперелюбному сні.
Тільки голос, твій чистий голос -
Наче блискавка вдалині.
***
Пізні поля Єлисейські.
Світло зелене-зелене.
Коли?
Гілки гомонять водою.
Вода гомонить гілками.
Хто?
Тільки із ночі - сонце.
Тільки зі світу - вечір.
Як?
Зерно в пітьмі проростає.
І чисті сльози нізвідки.
І я раптово живий!
Святкова зала
За мотивами поезії Гюстава Кана(1859-1936)
«Le hall de fкte...»
Святкова зала у лілеях осяйних -
Хай музика лунає світозарна -
Нечутно засина, і плин старих канцон
В'ялить її, дарма що гостей рясно.
Чи ж ми снимо у глибині віків?
Розкущується жар ясним суцвіттям.
Так тиховійно линуть маскаради,
Що їх веде весна! Та бронзовіло
Холодна зброя врізалася раптом
У жар суцвіть на мертвих килимах.
Чи й ми спимо в свічаді давніх літ?
Чому ж не полуднево, чом вечірньо?
Чаклунством осмутніло світле свято.
Біляві коси обернулись черню -
І чарівниця плаче за коханим,
І юності не верне ворожбит.
О жаль за Днем і присмерком летким!
Згадай молочні ночі над рікою...
Святкові світичі тремтливі та жалобні,
Та музика прощально вибухає,
А в серці ворожбита жаль за Днем.
***
бузку надвечірній трунок
і час вертати вертати
бджоли яблуні Небо
позацвітали слізьми
чиясь лебедина Пісня
буде блукати блукати
та й загубиться Смерком
Біло майне крильми
в'язатимуть сітку Тіні
впіймати і не впіймати
та й обернуться Світлом
де прорипіло Дверми
за піснею легко й летко
до Хати Білої Хати
Синню поле востаннє
лагідно обійми
Дмитро Чистяк - молодий поет, народжений 1987 року в Києві. Студент Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Автор перекладів із бельгійської, канадської, польської, французької та швейцарської літератур, історіографічних і літературознавчих розвідок. Автор збірки поезій і перекладів «Перші проталини», перекладав п'єси Моріса Метерлінка. Переможець Міжнародного франкомовного конкурсу перекладачів творів Е. Нелліґана (2006). Отримав 2008 року I премію на Міжнародному конкурсі франкомовних молодих письменників (Prix Interregional des Jeunes Auteurs) за новелу "Limite" ("Межа").
Джерело: "Літфорум".
