* * *
в цьому переповненому світі
де для мене немає нічого
я сам відбуваюсь як диво
десь в найхолоднішій зоні совісті
спалахом світла яке не застало нічого
лиш це дивне відчуття
що спонукає миттєво вдивлятись
у вже погаслий простір і думати
що ж то було
молоко в тумані
накопичує запаси прісних вод
у акварельному безлюдді холодів
тоне ледь чутно видимий
передсмертний крик перемоги
обов'язки й зв'язки розмиті
абстракції лунають навіть
коли ступаєш на паркет
без вороття пройду по небу
і витру за собою слід...
цей світ куди нас послано помирати
так недоречно
ми встигаємо полюбити
* * *
що вздовж що впоперек
стоять в мені ці вулиці безлюдні
я прикриваюся автомобілем
важко бути людиною
серед біометалевих трансформерів
скупчені в отари
вони пожирають подихи
залишаючи після себе примусове дихання
даремно язик шукає нейтралітету
у війні кислоти і металу
руйнуючи зуби
вилизуючи щенят чужих слів
зализуючи свої рани
ми вмовляємо себе - це не наша війна
і не помічаємо що все менше
нас умовляють формули
і дедалі частіше завмирають в очах рисочки куди числа
впаковують наше життя
здається я знову воскрес на великдень
полaмавши тоненьку ниточку кардіографа
а тут перевіряють диво аналізами
і продовжують вчити як правильно жити
я ходив поза сутінки
щоб зрозуміти свій біль
я не знаю як розкласти себе на слова
і не обікрасти душу
я заново глибоко дихаю
це радість і страх в глибині
з усього лихого між світлом і тінню
бійся себе
бо тільки в собі серед вічно живого
ти будеш вмирати... вмирати...
вмирати...
* * *
нічого... більше нічого
одну соломину господи
тільки одну соломинку
пошли в моє життя
нічого...
заглянув у дзеркало
там було темно
де той хлопчик
з подивом світу в очах
мене нема
мене нема лиш навстіж світ
який глибокий світ
і ця пекуча пустота
мене нема
чия розлита то печаль
у небесній далині
моя
моя загублена душа
щось вже останнє вириває із грудей
господи як мені погано
боже який я щасливий
* * *
є ще молодша сестра смерті
вона підхоплює нас льодоходом
розтрісканих інфарктів
несе в невідомі засвітки
сама заблукавши згасає
в конвульсіях порятунку
залишивши нам штучне дихання
і синюшні слова
та ще щось велике й добре
але задушене ненародженим
а ти подовжуєш інерцію
кроки віддають щемом
нігті ростуть сподіванням
легкого доторку обличчя
тремтливим подихом відчуваєш
як продовжує довшати волосся
попереду губиться безкінечна мить
а десь там поверх білого простирадла
упала чорна тиша підземних небес
і тепер коли біля тебе
метушаться скарабеї в білому
ти кричиш -
візьміть мене живим
та в спину стріляють свої
як їм сказати
щоб не від мертвого почули -
любов завжди молодша смерті
* * *
зустрілась мені вість
як пробиралась венами панібудьласка,
а навздогін помилування спішило
спізнилися всі троє - мені однаково
операційний день чи катастрофа
я перестав гратися у ваші ігри -
щойно покинувши пейзаж
повертатися до натюрморту
самогубство -
це лиш фатальне перебільшення самозахисту
бо наказ бруньці рости
приходить від зрубаної гілки
зустрілась мені вість -
повісилась зозулька під віконцем
уже на першому ку-ку
* * *
чоловіки народжують жінок в себе
через муки вростання чужого
між головою і серцем
щось стоїть на виході душі
хто пробував перекусити пуповину
перегризав собі горло
горобина ніч
вивихнутий простір
утворює засідки перехресть
що накидаються на зсудомлені руки
передчуттям видимого
але ще не болючого відчуття
страху неусвідомленої вини
звукові бляшанки репаються
сухим електролітом
нашорушуючи рисочки повітря
якими гостроосі краплі
злетяться хлебтати занімілу
на видиху пилюку
вдихаючи слабозелений колір надії
вицвілого прапора пустелі
ніч помирала в інфарктах
якась червона маячня
шпиняла в очі дороговказами
у згубі десь ревів маяк
немов біловані сирени
надію що відмучилася звечора
світанок дере на бинти
* * *
відбувається відстороненість
в якомусь сюрреалістичному плині
ніби задушений поспіх
хтось волочив за ноги у траву
крізь розчахнуті наскрізь ребра
погляд проходячи повз власне я
викривляється в гримасі
чиє обличчя він намагається пригадати в мені
з тих що теж проходили повз
а може це й було моє я
що викривляло когось
я справді намагаюсь пристойно
із себе виходити в світ
та що не надінеш -
рукави на виріст
комір на зашморг
провести б розкопки на території душі -
чи справді нам подарували
цей крадений вогонь
підпаливши наші голови
а серце мов дитина
хоче втекти гуляючи по небу
і я за ним немов ланцюг
якого загубив звільнений собака
я бачу там фрески очей
але не знаю чи плачуть вони
я знаходжу вишні губ
але не знаю чи мають вони
смак поцілунків
я торкаюсь грудей
і відчуваю сховану в молоці
ласкавість рук
що махають мені - прощай
а серце...
господи де мені знайти серце
я встигаю сказати люблю тебе
люблю
і чую як даленіє за нею мій голос
як повертається луна і знову
і знову повторюється моя доля --
отак я лежу у високій траві
дивлюсь на небо і закохуюсь
в кожну хмаринку
в кривизні мовних дзеркал
це не вівісекція екзистенції прибульця
люди добрі це моє життя
це як би собака писав про собаку
він не може не вити
не смердіти псиною
бо й душу він може знайти
лише там де ви
викидаєте сміття
Джерело: Микола Біденко. Ліки зі смерті. - Львів: Кальварія, 2009.
