*     *     *

Білять зір, будівлі, повітря.
Вікна, що продукують
Хмарини й жінок
З гусячими стегнами.
Сусідка на бальконі тримає конячу голову
Замість килима
Й питає Всевишнього :
Я кожного вечора майструю Тобі виступці
З яблуневого цвіту.
Чи Ти волів би,
Щоб я не літала на яблуці ?



*     *     *

Ти сам. Ці двері останні і перші.
Там за шатрами зміна династій,
Зміна стебла, і зміна пам'яті.
Тут нема проміжного.
Хльоскають крила і ломлять хребти наймолодшим.
Царство самотности - охровий вихор
З блідою скойкою милосердя.
Ти сам, - решта відлуння пустелі.



*     *     *

Берег, тугіший від шкірки помаранчі.
Натовп без долі й призначення.
Ім'я з малої, ім'я з великої літери.
Із покоління в покоління
Передають, замість серця,
Ґудзики від старої камізельки,
Примовляючи :
Лише ми вільні від забобонів !



*     *     *

Голос з зеленою ніжкою.
Світло з трикутним копитцем.
За щокою водограю
Жокеї і тінь від ворожки, -
Півроку іде краєвид
До струмка в гості.



*     *     *

Весь світ на тоненькій нитці.
Перехресні відповіді без зворотної адреси.
Маґнолія, що нагадує про імперськість
Загинулих культур.
Піщані сувої по зруйнованих караван-сараях.
І все тягнеться бодай паростком до безсмертя.



Авґури

Літають голуби й видовжують імлу
В драконів проливних, що, бульбашками гриви,
У шиби ляскотять, щоб у душі заграва
З-під попелу, уся в мачинах, підвелась.

Був дощ. Кінець був світу. - І парує знов земля.
Літають голуби. Загортується гусінь
У лялечку. В листку вже мерехти фуґасні. -
У груди звідтіля краєчок прохиливсь.

Літають голуби. Геть відшумів потоп.
Будують з променів, мов з чайних ложок, клітку, -
Так щільно попід серце зводять срібну кладку,

Бракує віддиху. Униз протупотів
Ходою немовлячою цей світ і - зник,
А звідти над базаром - тиші борозна.

Літають голуби. Невже я тільки сню ?



На  тему  ранньої  весни

Від прикладання пальців глухне віск
І плями на березі точать присмерк,
Аж на устах проталин талий присмак, -
Зима на потічки перевелась.

Найменше джерельце імперську власть
Ховає під корою, ходить в бруньках,
По ринвах гребінцем тихенько бринька.
Весь краєвид під жолоби заліз,

Лиш селезінку чути в водостоках,
І обережно інший світ простукує
На масть, на чуйність, серце; ловить тон

І трудиться, щоб заки ще осмеркне
(В нові світи - нова хода і мірка !),
З топчійкою в кулястість увійти.



Зміна  вартостей

Як порожньо. В умах самий метлюг.
За мостом геть - потоки метеорні.
На згарищах в онучах і тіярі
Гуляє без господаря мітла :

Згортає в рівчаки усе, що тлін,
Щоб на містах погаслих листокрутки
Могли липучці зміст речей відкрити,
Лілійник взявши за рухоме тло;

Щоб лубоїди, впрягшися в зорю,
Потрапили обліг переорать
Душі, аби, притоптана, не спала;

Щоб лиска, що на плесо запливла, -
Нову світобудову з-під крила.
Щоб з-під поли, крізь луб, життя скипіло.






Дещо  з  етнографії

Тут ще мерці на дощ видющим сняться.
Тут ще добро на поводі ведуть.
Босоніж юні відьми по воді, -
І навіть хвиля від ходи не мнеться.

Тут на схід сонця котить колісниця
(З-під квочки щойно, всі колеса - риби) :
Повітря на чаїне пір'я дробить, -
Й старці пильнують, щоб її торкнутись,

Бо притьмом понесе в світи несвітні,
Де всі оселі з чебрецю і манни,
Де замість ніг - продовженням - світанок

Без жодних саден, опухів, затінень.
Де крізь безусту плоть, що квола й змінна,
Вже проступа молочним колом сутність.



Ями  буття

Сьогодні тьма заполонила нагло душу.
Як важко розсуваються назовні стіни.
Над джерелом вже свічка догоря остання.
Єдиний крок - і у минулому прийдешнє.

Свідомість зябра ледь ворушить. Тихий дощик
Не захитає присмерком меча гостинність.
Сьогодні небуття долонями густими
Прорвалося в нутро, і вже дедалі дужче

У зашморгу на дні принишклий дух :
"Ти що тут коїш, ти, не втілений ніде,
У шию всіх вас, що вдяглись в губате світло

І видмухнули з тліну існування сіті,
Відступники !" - Та не підвладний пітьмі дух, -
Мить - і світанками лящить його хода.

1975 р.

Джерело: Віртуальна антологія поезії Нью-Йоркської групи.