٭٭٭

 

Змія у високій траві

Звивається тихим шелестом.

Себе на піввдиху злови

Та уявися деревом,

Поскручуй руки в гілки -

Наповниться соком стовбур,

В коріння вплетуться віки,

Обсяде пташиний гомін.

Почуєш усе, що мовчить,

В бурштин затвердіє живиця,

Пташиний гомін злетить -

І знову тобі насниться

Змія у високій траві

Звивається тихим шелестом -

Себе у траву відпусти -

Відчуй землю жовтим черевом.

 

 

 

٭٭٭

 

Годую з долоні пташку,

І вона перетворюється

На вовка.

Ми боїмося подивитися

Одне одному в очі.

Це загибель.

Він ласо їсть,

Облизуючи парким язиком

Мої захололі пальці.

І найбільше хочеться

Заховати їх

У тепло тої збитої гриви.

Рука - вже частина морди,

Вовк - частина мене.

Ми стаємо одним запахом.

Та відводимо жадібні погляди.

Знову давній інстинкт

Бере гору:

            Самозбереження.

 

 

 

 

 

٭٭٭

Мої вовки мене

Не зрадять.

І ми зриваємось

У ніч.

Вгризаємось у ніч

Зубами.

І розбігаємося в ніч.

Але вовки мене

Не зрадять,

Бо я -

На вістрі їхніх вух.

І скрапуємо вглиб

Туманом.

Усі ми,

Наче хата взруб, -

Міцні та вічні.

Так заклично

Зустрічний вітер

Віє нам.

І ми зливаємося

З ніччю -

Без сліду жодного,

Без плям.

Ми робимо, лиш так,

Як треба.

Як треба,

Вказує нам

Шлях.

І ми зливаємося

З небом.

Ніщо вже біль,

Ніщо вже страх.

І вітер на моїх плечах,

Як воїн під плащем, притих.

І лиш одне тут має Владу:

Мої вовки

Мене

Не зрадять -

Вовки не зраджують своїх.

 

 

٭٭٭

 

Я така чужа, як мої вовки.

Ти пам'ятаєш? Це вже було -

У житті минулому

                    Заснулому,

Як це каміння,

Яке мене пам'ятає,

Як і всі минулі життя

Мене пам'ятають.

Та краще вдавати

З себе каміння,

Аби ніхто нічого не питав,

Аби не проговоритися.

                      Краще злитися

У великий камінний берег,

Повз який протікає річка.

Каміння сіре, як хутро вовче.

                               Помовчимо

                                Про це,

                               Помовчимо,

Берімо приклад з каміння.

                                  Тс-с.

Давай підслухаємо

Їхні думки.

 

 

٭٭٭

 

Хіба це гріх,

Що плавляться клітини?

Хіба це гріх,

Що гола, як трава?..

Для вітру я -

Безгрішна, я невинна.

Він кличе,

Він кричить моє ім'я.

Несе мене

У той дзеркальний простір,

Де слова «гріх»,

                             як і гріха,

                                      нема.

Там любощі

Простоволосі й босі,

Лише густі,

                     як мох,

                                   думки й слова.

 

Несе мене

Від шибениць і вогнищ

До тих, хто є, -

Від тих, кого катма.

І трощать коні

Сморід звичних стойбищ;

Їх піт і м'язи -

Найміцніший сплав.

 

І що мені -

Гримаси хворих масок,

Які бояться вітру і дзеркал.

Ганчір'я обгортає їх каркаси,

А святість їх -

Історія гріха.

 

Я тут чужа -

Від цього дуже добре.

... Середньовіччя -

Скільки не гортай...

Я тут чужа -

Тому із вітром гола

Несусь туди,

Де я завжди своя.

 

 

 

 

 

٭٭٭

 

Мама сказала: "Тут рай" -

Я одразу ж відчула

Дихання змія.

                    Змило

Усе навкруги,

А нас - ні,

            Бо сюди

Гріх лише увійшов.

Золота луска

На правічних кедрах

                      Тремтить,

Бо так уже

Колись починалось.

 

 

 

٭٭٭

 

Діти, зачаті на цвинтарі,
Несуть забуття і смерть.
Діти, зачаті на цвинтарі,
Наповнені трупами вщерть.

Діти здіймаються сходами
З розпачу, страху, кісток.
Для них одна насолода -
Стиснути нервів моток.

Діти змінюють колір -
Змішують фарби у бруд.
Замість імені - номер,
Замість душі - струп.

Димом гірким в небо - крила -
Шрами свіжі й старі
На хижо згорблених спинах,
В очах - мовчазні гробарі.

Діти, зачаті на цвинтарі, -
Квіти корінням з могил,
Вони не бувають ситими,
Вони не бувають живі.

 

 

 

 

٭٭٭

 

Я кістками за віщі сни плачу -

Не беру нічого задарма.

Я не знаю і знаю. Мовчу - не кричу,

Бо кричати, однаково, марно.

 

М'ясорубку проходжу (і не одну),

Коли ріжуться знову антени.

І здається, що все - на утиль здають,

Мимохіть вмикаю сирени.

 

Так немовби в акваріумі хом'ячок

В перетертих шматках газети.

На горошинках репнув скафандр-стручок,

І горошинки стали планетами.  

 

 

 

 

 

Замовляльно-примітивно-дієслівний

 

Сито котиться -

Світом сіється,

             Висівається,

             Не зупиниться.

Не зупиниться,

Не закінчиться

Те, що з сита того

Висівається.

Звуки сита того

Залишаються,

Звуком сито те

Залишається,

Звуком сита того

Все вгортається,

І з тих звуків

Усе починається,

З того руху

Все починається -

Замовляннями

Залишається,

Замовляннями

Розгортається,

Замовляннями

Обвивається,

Проростає,

Не зупиняється.

Просівається,

Висівається.

Сито котиться.

Сито грається.

 

 

 

 

٭٭٭

 

У моїх венах тече чай

Кольору води

В тектонічних озерах.

Змішаний з чорним гірким шоколадом

Не визнає

                ні лимону,

                               ні молока,

                                             ні цукру,

А тільки запах ялиці, мурах

І трави, що вгортається вечором,

Видивляючись в межі галактики -

Такі темні, густі та незвідані,

Як і чай, що тече в моїх венах.

 

 

 

Мій чоловік любить ножі

 

Я один із ножів

Твоєї колекції.

Ти в їхній сталі

Бачиш своє відображення,

Як у моїх очах.

Перебираєш ножі,

Гладиш, милуєшся ними.

Їхні форми такі досконалі.

У холодних клинках застиг вогонь,

Як у базальті - Вічність.

До ножів ревнувати?..

Смішно...

Вони ж лише мої клони,

А я колекційний,

Ручної роботи.

 

 

 

 

٭٭٭

 

Розмовлятимемо у темряві,

Аби не видно було,

Як міниться

Вираз

Мого обличчя.

Я буду брехати,

І нам буде солодко.

Так правдиво

Пахне

Полин

У веранді.

 

 

 

 

 

٭٭٭

 

Коли тебе я побачила

                                  вчора,

То згадала свій давній сон

І збагнула, що ти - воїн.

І збагнула, що ти - в тон

Тій палітрі, де лиш чорне -

Чорнозем та запечена кров,

Де обсмалені, голі крони,

Де свобода - вічний полон.

Я збагнула від вчора - на зовсім:

Те, що зараз, - це просто привал,

І, що ти - це чекання горну,

Просто зараз приліг -

                                     на кулак...

 

 

 

 

٭٭٭

 

Стискаю зуби,

Щоби не викрикнути

Забороненого,

Бо воно зруйнує мене

І все довкола.

А язик підступно,

Немов змія,

Звивається

Від ультрапульсації звуків.

Сирена у мозку -

Ознака пожежі,

                          хвороби,

                                          злочину.

Що ж,

           краще бути ночвами,

В які стікає вода, -

Наповнюватись,

                            вихлюпувати,

Аби не засмерділось,

                                    аби не зогнити.

Піді мною - трава,

Наді мною - сонце,

А навколо сміються діти,

Їм підхлюпую:

«... куди вас подіти?..

покласти в корабушку,

мите шкряботіти...»

А вони не мають нігтів,

А вони крила мають

І до сонця летять,

Як промінчики,

                            краєм

                              неба

(Там таких треба -

Там такі звичаї).

Залишають ріллю відчаю

Ті, у кого

                прорізались пальці кігтями,

У німій - від крику - траві:

Вони з нею на «Ви»

(З великої літери).

Їй однаково,

Бо їй

        боляче -

Нескінченно-титрово.

У неї в мозку -

                            сирена,

Вона - ультра-,

                           інфравідчай.

З неба падають крила

У свіжу ріллю -

Там такі звичаї.             

 

 

 

 

٭٭٭

 

Я на ніч зашиваю собі рот,

Щоби не викрикнути ім'я,

Яке мені не належить.

Хочеться злизувати з нього вологу,

Як росу з каменя,

Але вночі у мене зашитий рот,

І я його стогну.

Стогну ім'я, як склодув,

Доки воно не стає кулею -

Я смокчу її,

Поступово до ранку

Ним наповнюючись.

Я вже викроїла гамівну сорочку,

Але поки

Вистачає

Зашивати

На ніч

Рот.

 

 

 

Поезії узято з книжки Інґи Кейван «Тремтіння сфер» (2009)