* * *
Завжди я боявся
цієї хвилини -
повороту до любови
з перспективи.
Я бачу ці очі -
і інші.
Я торкаю ці губи -
і інші.
Я володію цим серцем -
як і іншими.
Я знаю точно,
що сказати.
Невинність покинула
мене.
Пісня.
Пісня раптом
покинула мене.
("Сучасність", ч. 4, 1963)
* * *
Самотня лавка
в спустошеному парку.
Темні дерева
під темнішим небом.
На холодній траві
твоє тепле тіло.
Скритий місяць
аж до затьмарення
твоїм волоссям.
("Сучасність", ч. 4, 1963)
* * *
День і ніч стрічаються
в сутінках німих.
Іскри, м'які й еротичні,
тліють в тінях.
На тротуарі моєї душі
проходить твоя постать.
День і ніч стрічаються
в сутінках німих.
("Сучасність", ч. 4, 1963)
* * *
Я любив тебе в сумних вулицях,
де кроки падали млявим ритмом,
а чорний морок сіяв іскри золоті,
де синяві пристрасті розквітали у провулках,
а лагідний спокій, як дощ над ранок,
наповнював наші ненатлі серця
неозорою весною далеких фіялок.
("Сучасність", ч. 10, 1963)
Суньголов додому
Первинно п'яне чадо,
чадровий невід водиш,
незайману гробницю
різких і мрячних чварів
із мого твориш червня,
бо сім'я заперечень
між нас вмирає в чвані
зеленим ваготінням
непринятої брані,
що інок з'їв почварний.
Блаженність тварі блідне
тверезістю в долоні,
та зір, взамін, зім'ється -
ворожу вірність змлоїть
моя наремна невидь.
В сонця її німіння
язик твій тьмочисленний
словам таврує захід
під хресним ложем жалля,
де невідник голіє,
хоча моління чадні,
багатоокі жебри
уділені вагою
іржавих виднокругів,
додому суньголов зійдуть.
("Нові поезії", ч. 7, 1965)
Солоні сни
Я в синь засну і сину напишу,
Що сон - це віщий дар і кін усіх
Тривань і стовп на древнє луб'я.
Гірчить вогонь кохання, ніч тирчить
У провині. Вина моя, твоя,
Не наша. Лубом нерухоміть легше.
Лоюватіє моя лузга.
Скажи, що ти її згірчиш,
І я прокинусь на беркій землі.
І хоч знайду я шість суходолів
І обпливу тридев'ять ще морів,
Ти глянь, ти мов, і все у плин втече.
Ні, не втечу, не попливу. Полину,
Щоб у землі стовпом сам висихав,
Горів. Ти тільки хмизу докидай, і
З очей поллє полуда, Божий сину,
І я між зерна стану в сконі,
Огірчений людиною віків.
("Нові поезії", ч. 9, 1967)
У великім роті неба
Стоїмо наче чіп, неготові
Рушити з судном. Подерті вітрила,
Компас зрадний, і ми не могли просити.
Сніг блистить мов зір, що тоне в морі.
Хвилі твердшають, і ми не просимо.
Влітку грушні душі ми збирали.
А тут сільний вітер чумакує,
І не думаєм ми знов просити.
("Нові поезії", ч. 9, 1967)
Благословіння
(За американським узором)
пані дозвольте вам
чудо показати
на вашім столі
дві чашки біліють
у тіні помаранч
хіба ви не знали про них
чи не тому
ви розбудили мене
з соматичного
сонмища сну
на ваших плечах
світло осіло пані
мов янгол круглий
та убленний
наших ранків
наші справи тимчасові
пані та цього ранку
ми споживемо
булку й молоко
тут над літеплим морем
а тоді коли звірине
ваше серце зволить
ми вийдемо назустріч
обрисам формальним
глутної днини.
(Антологія "Координати", Том другий, Нью-Йорк, 1969)
Уява мертва уяви - (Фраґменти)
ойкумена де богує метамова
чи то
моє мертве море
а: ти дзвониш
о четвертій
моя річ про спокій
про потребу ждати
ллється в слухавку
пожежники стукають
о п'ятій
мої чіпкі слова про те
що нічого не знаю про твою смерть
кануть у калюжах на підлозі
б: чому шпигаєш
мені язик олівцем
чому пхаєш мені
слухавку в горло
в усіх рурах
піниться тлінь
в усіх жилах
фабрикуються слова
пера топляться
на жовтавому папері
в: о шостій
прибиральниця витирає підлогу
виливає рідину
з телефона
випорожнює смітник
під письмовим столом
о сьомій
я голюся
виходячи з ванної
узнаю де мова мертва моя
4: мій голос голова
у стомлених бур'янах
та моя нога ногою
трава сохне
сила межіє
ступа в годинникову стежку
де летаргічний янгол
гика на діпісток
що плачуть і гибіють
у стрімголовних еміґраціях
г: так ти узнав
чом Лао-це
стрибнув на чорного вола
та й виїхав за мур
зливний дощ уночі
серце винне
ранок задощений
в серцевинних
пивних певних водах
манастирського басейну
("Нові поезії", ч. 11, 1969)
Брат іде на південь полювати
1.
Я вирізую патик.
Я ще думаю про нього.
2.
Озеро висихає по берегах.
Слона вбиває мала стріла.
3.
Хижина валиться.
Завтра тра сіль купувати.
4.
Звук тріснутої слонової кости.
Гнів голодної людини.
5.
Хто там на березі ?
Рак схопив мене за палець.
6.
Ми вогонь, що випалює землю.
Слоненя стоїть беззахисне на рівнині.
("Нові поезії", ч. 12-13, 1970-1971)
Бо мотуззя увірвалось
це ті люди
що увірвали мені мотуззя
Отож
це місце стало для мене отаким
із-за того
бо мотуззя мені увірвалось
Отож
це місце не таке
як воно було для мене
із-за того
це місце наче відкрите
бо мотуззя мені увірвали
Отож
це місце неприємне мені
із-за того
що мотуззя мені увірвалось
("Нові поезії", ч. 12-13, 1970-1971)
Орат вертається з півдня
Головач : Брами рік зачинені
Громада : Зачинені брами рік
Головач : Духи мерлих пурхають
мов громаддя комах у навечір'я
Громада : Що танцюють у навечір'я
Головач : Громаддя комах що танцюють у навечір'я
коли ніч поночіла
коли сонце зайшло
коли сонце поночіло
танець комах - вихор мертволистя
коли бур'я заричала
Громада : Коли бур'я ричить
Головач : Ждемо того, що прийде
Громада : Того що прийде
Головач : Того що скаже : ви - ходіть; ви - ідіть геть.
Громада : Що скаже : ходіть; ідіть.
Головач : І він прийде до своїх дітей
Громада : До своїх дітей
Усі разом : І тут кінець
("Нові поезії", ч. 12-13, 1970-1971)
Босі в голові
чорніші чорної землі
ми човнуємо удень через пороги
цієї холодної річки
уночі ми ринемо в пороги сну
мої зуби тонуть
у тіні твоїх плечей
мої пальці тонуть
у тіні твоїх стегон
мені сниться ти кажеш
я хочу любити
я ніколи не могла любити
мені сниться я кажу
я увесь розкладений у тілі твоєї жертви
твої стегна виринають
з тіні моїх пальців
твої плечі виринають
з тіні моїх зубів
і я бачу як ти
пропливши вранці вгору
лежиш відкрита дневі
("Сучасність", ч. 5, 1973)
Озброєна любов
ти дуже проста
і вірш мій про тебе
мусить бути простий
коли ми наближаємось
до отвору вулькану
узбіччя якого
поросле короткою травою
ти шепчеш мені на вухо
що знала дівчину
яка боялась
що коли хірурги
розріжуть їй черево
звідти випурхнуть рої бджіл
і вона опиниться порожня
це ніби просто
це було б дуже просто
якби не те
що ти маєш себе на увазі
і що в моїм вогкім кулаці
холодніє стерилізований скальпель
("Сучасність", ч. 5, 1973)
Падіння світла
Марті
Ma pensйe se pense. - Mallarmй
за мною променіє
завтра
мов сьогодні
око оглядає
думка думає себе
беззмінно змінна
удосвіта крізь двері
дерева спершу голі
тоді брунькують
насіння коріниться
проростає гине
овоч падає
гниє
ліжник збивається
і стіна поруч ліжка прохолодна
коли торкаюсь мокрим плечем
нагору й наниз
наниз те що падає
нагору те що росте
але повільніше
повільніше
поля порожніють
пізнє листя темніє
розчісуєш косу
і вікно що дзеркалить тебе
теж за мною
насіння коріниться
проростає
несеться нагору й наниз
туди й назад
туди те що вмирає
назад те що народжується
нагору те що падає
наниз те що росте
нагору й наниз туди й назад
у відбитому світі все що доходить
спускається несеться
рука що підношу до сяйва
повниться
що ж я даю
тобі
крім того що світло
дає
але швидше швидше
ніж світло
чи повільніше
("Сучасність", ч. 9, 1973)
* * *
Що робити коли знати що не робити
написати на воді роман із заголовком
що робити коли не знати що робити
намалювати на повітрі картину з назвою
що не робити коли знати що робити
вирізьбити з вогню скульптуру з назвою
що робити коли не знати що робити
зліпити з глини людину з іменням
що робити коли знати що не робити
("Сучасність", ч. 4, 1974)
Лі По пише листа своїй доньці
Корінь виснажують віти.
Плужник
фанфари вітру з північного заходу
вітру що реклямує погоду
Лі По пішов
пішов до зеленої гори
за північним валом вишгороду
шукавши дружбу
шукавши рукав старої любови
писавши листа дітям пропавши
чи дітям дітей
і нам писавши
персиковий квіт
тече за водою
отакий нам дано текст
писав ? при якому світлі :
каганця місяця сонця ?
скажімо що світло змінилось
може й на краще
чистий текст навскіс
чаркам і столам і словам
черпав вино і воду і вогонь
вогонь місяця сонця Венери ?
чекав ? у яку годину ?
скажімо що незмінний час став
постійний як постійна зміна
по тугій шкалі
до рожевости цикад
вода від них лишається темніша
ніж уява що снить
про дітей пропавши
коханок пропавши
друзів пропавши
скажімо тільки що його часові
немає кінця
як і для нас нема кінця
найпростіших речей
він навчився насамкінець
і ми живемо в повільні дні
шукавши любов
та не любов не лишень любов
не карітас
чи тільки карітас
("Сучасність", ч. 4, 1974)
Джерело: Віртуальна антологія поезії Нью-Йоркської групи Романа Бабовала
