* * *
Мені в дитинстві з деревця крутого
Нетлінний тато вистругав дорогу.
Вона давно пропала десь, одначе
Була то мудра забавка дитяча.
Гойдалася колиска піді мною,
Гойдався я з дорогою крутою.
Тулив її до рота від нестями
І все глодав молочними зубами.
Була тоді одна з дитячих мук -
Мені дорогу виривали з рук.
Ховали поза спину чи в рядно,
А я не міг без неї все одно.
Щоб не згоріла - заглядав у піч,
Второпати не міг у чому річ.
Аж потім повертали, щоб замовк,
Коли об землю головою товк.
* * *
Вчора,
сьогодні,
завтра,
позавтра...
Дні так тісно стиснулись докупи,
мов би у стовбурі кільця.
Все злипаються і злипаються
в чиєсь коротке життя або довше.
Я не можу заснути.
Лежать на дорозі дні, мов кити,
тримаються за животи,
тримаються за голови.
Дні без вікон і без дверей,
порожні, як бубни, і повні людей.
Дні - самоцвіти,
дні - комети,
дні пофарбовані, як штахети.
Я не можу заснути ніде -
піді мною життя тверде.
І раптом літнє-літнє мовчання дощу,
то пішла вона,
добра, як місячна ніч...
Мамо,
покотилося каміння з твоїх очей,
покотилися дні,
мамо.
* * *
... А коли відлетів орел,
Шевченко піднявся з-за обрію,
скликав мертвих,
живих,
ненароджених,
вийняв розриту печінку,
поклав на долоню
і показав.
Мертвим
роти заціпило,
живі
сокирами потилиці чухали,
а ненароджені
перешептались і врешті ойкнули.
Потім зійшлися докупи,
в один народ,
і сперечались:
кому з них бути мертвим,
кому живим,
а кому ненародженим.
* * *
Когось нема, когось бракує зараз,
немов мене і ніби ще когось
отут, на цій землі, у цій кімнаті,
в цьому залі
когось нема, немов би всіх нема.
Блакитний день і місто біля нього,
надходить час і вислизає з рук.
Я завтра прийду знов до всіх і до нікого,
когось нема, когось завжди нема.
І ти не сам, і я не сам,
ми не самітні,
та чи не зайві ми, якщо когось нема?
Нікуди він не йшов, ніколи не приходив,
неправда, ми не всі,
ми ще не всі йдемо.
Світає серце, а поблизу квіти,
і річка недалеко, і гніздо.
Збігаємось, намацуємо, кличем
того, кого нема, щоб вистачало всіх.
* * *
Я сам собі приснився навесні,
та й ви собі присніться в супокої,
хто - восени,
хто - влітку,
хто - зимою,
і спімо чи веселі, чи сумні.
Самі собі приснімося без лиця:
дорогами,
дверима,
водопадом,
чи тишею, чи просто - виноградом,
і спімо від початку до кінця.
Цей сон у сні - ніякий забобон,
і ми, немов не сполох, та без ляку,
приснімося краще дзвонами ніж маком,
щоб ліжко стрепенулось...
сон - є сон.
* * *
Ми не голодні анітрохи,
В музеях наших животів,
Немов капронові панчохи,
Лежать кишки усіх сортів.
Ми так привикли до корита,
Ми так вилизуємо дно,
Що проковтнули б з апетитом
Яке завгодно знамено.
Ми повмираєм самотужки
Без похоронної краси,
Хай наші душі, наче юшку,
Розхлебтують бездомні пси.
* * *
Знайдуть мене з янтарними очима
Не витязем на карому коні -
Лежатиму навпомацки плечима
До неба, а душею до стерні.
Знайдуть мене із вірою в насіння,
Що рахувала мати на столі.
На щедрій ниві ялове каміння
Прилипло животами до стерні.
Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся,
І не ридаю, не тремчу, не сплю -
Вслухаюся в пророцтво землетрусу,
Зануривши обличчя у ріллю.
Ярослав Павуляк (30 квітня 1948 - 25 листопада 2010) - український поет-дисидент.
