Карабіни револьвери я сиджу у сквері п'ю дешеве пиво молодий щасливий коло мене спить на лавці величезний ланець у фонтані давно вже сухе дно а вгорі вже вмикають ліхтарі і мені зрозуміло що це все красиво


Куточками вуст ти смієшся до мене твоє лоно твердне щомиті як пляж після хвилі куточками душ ми торкнулись і стали щасливіші всіх на світі екскаватор копає вглиб серця ескалатор спускає нас у нас самих у вогнях літнього міста плавиться і тече непотрібний вантаж у ракетах мчать аргонавти поспішають врятувати нас від хвилі розпеченої маси і важелі напружені ти потрібна мені а я тобі принесу лише квіти з іншого поля принесу світло іншого сонця і горілі черевики занурю у крижану усмішку з куточків твоїх вуст принадних а я все несу і несу і ще нестиму глянь на блакить і жовтизну на зелень і червінь долонь зігрітих подихом я сиджу далеко на відстані і пишу листи кращі від снігу на Різдво кращі від лона ,що мріє про гостя коло котиться а квадрат грузне я з тобою як осінь голий і босий ти весна світла і мокра а холодний вітер і сонця окраєць це я приніс і кладу кохаю світлу смугу на смузі тій я вирушаю у ризи жовті одягаюсь і на краєчку вуст твоїх танок шалений починаю бій зі смертю то ж хай ця посмішка не гасне і диханням зігріте серце моє б'ється в твоїх грудях


Очолені дощем умиті квіти спочили від спеки і морозу а колоти перестали трояндові шипи і в руки простягли розквітлі перса мов важкі серця згорілі в полум'ї спокуси і голодні вовки наситились вже тілом сповна і вмираючи від отрути сповідались місяцю-хлібині і зі шкіри їх килимки мисливці поробили кохання троянди принесли в сад вишневий в саду тепер моя хатинa спить відчинене до зір вікно


З тобою дивуюсь вечора фіолетовості і грузну у неозорості уражений трунком допиваю останні краплі болю і молю щоб біль цей став ще гострішим , мов вістря в бік Христу, мов лезо ножа, вигострене для кривавих боїв, для ворога смертельного, для мученицької смерті , для найвищих подвигів і найглибших ран уражений молю


Я ще встигну якщо не застигну на холоді без порятунку і одежі принести тепло віддати його у холодні вікна щоб двері у котрі так довго дзвонили відчинилися


Я бачив ти мружилась щоб дивитись як я дивлюся і в голові гарцюють коні неосідлані а врешті-решт одне полум'я на двох в голодних містах росте на дахах горох на небо драбина крихкі щабелі і кожному відомо як боляче пaдати


Ти сплела моє серце як маленький вінок ти взяла до серця його притулила ти порушила розмірений крок вітер на грудях твоїх спочити раптом зостався і стих а зірки промінь грає на чолі вкотре яскравіше сонця зірка далека станеш ти зіркою знову подорож до тебе мушу я пройти лиш ти мені шлях вказати не відмовся


В річках вода яка кривава я хочу зрозуміти чому ніхто нікого не вбивав давно і пити так я прагну чому ж червона річка тече поміж кривавих берегів які навколо мене люди сполотнілі чому адже усі ми друзі чого ж так раптом перекосились і перестали відчинятись двері до наших домівок чому на дахах більше не видно ластівок щасливих вісток лиш антени стирчать простягаючи кістляві пазурі у прямовисне небо готове впасти й розчавити світ , але ж життя наше не може так ненависно скінчитись, хто буде говорити


Ти спершу на перехресті стань а глянь-но звідки всі дороги йдуть і кyди поклич мене у голубі світи і руку простягни щоб той місточок над болотом перескочити у важких акул солодкі сни цієї ночі з зірок посходили веселі духи вкололи серце красотою врізали місяця окраєць сиділи їли запивали моїм вином казали що були б щасливі всі, якби уранці не вставали, а голосами в небі поставали незримими дзвінками над хрестами над невеличкими річками пропливали б туманом у гарячих променях і пісках купались і володіли б ключами від мрій


Вже днів минуло більше як триста в голодних пазурах завмерло з переляку а трембіта грала краще і краще ти знайшла миловарню наварила мила і мила мене і відмила скроні стали білі скрині наповнились білим вбранням і з відчинених кранів побігла не кров а вода жива


В серці Антарктики острів з крижин їжа молюсків знайома з дитинства автомобілі грузнуть гарні і сильні коні осідлані наче спотворене щастя я йду до тебе по воді і гримить з небес отчий глас я пам'ятаю крижаний погляд сталевих очей блакитних у пустоті життя наче цвяхами ними прибитий ворушусь як хробак


Я з гір споруджую місто його заселяю горілими сірниками коли програє остання нота в футляр кладу душу у рупор кричить мені матрос я тру скроні від жаху брякне на палубу ліхтарик коли кажани почнуть полювати нашій крові нікуди буде переливатися і у водолазних костюмах навіть з'являться отвори завбільшки з душі


Тебе я задушу обіймами а полум'ям спалю щоб ти не знала більше болю щоб твій останній номер залишився останнім назавжди і у містах ніколи не знайдуть твоїх відбитків всі фото я знищу якраз коли позаду з'явиться гонитва і чорним пістолетом шлях свій прокладу в холодну землю затушу цю цигарету