Пульсуюча революція
кольорові революції зароджуються
у теплих пульсуючих серцях
що вистрибують із крихкої оболонки тіла
й мов непомітні жаринки розпалюються
у полум'я всенародних пожеж
ти ще носиш багряні стяги і листівки
ніби сектанти тицяєш у руки нажаханим перехожим
проголошуєш наче велике щастя із містечкових майданів
заклики до непокори і страйку
пишеш гарячі звіти до центральних прокурених штабів
й з радістю відчуваєш як усе сильніш і сильніш
повітря ніби м'яч наповнюється їдким смердючим газом
готовим кожної миті вибухнути черговою революцією
а потім одного дня прийдеш додому
тихо спакуєш у темний рюкзак найнеобхідніше
і вночі непомітно мов злодій зникнеш із свого міста
щоби разом із такими як ти одчайдухами
вибулькнути у найнебезпечніших ділянках
красивої і теплої мов жінка революції
твої родичі і знайомі які ніколи не довіряли проголошеним гучним маніфестам
з жахом і заздрістю у своїх затишних провінційних квартирах
липнутимуть наче мухи до масних голубих екранів
й розповідатимуть довго про тебе як про нового героя
тебе ще чекають відсирілі стіни міліцейських підвалів
рукоприкладство продажних слідчих
зрада вождів що першими мов щурі здрейфують
із тонучого корабля революції
тебе ще чекають нові вершини і нові болючі падіння
ти ще гартуєш мов сталь своє кволе тіло
ще носиш у серці ніби кульчик у трепетнім вусі
твою теплу пульсуючу революцію
Прокидаючись зі сну
ця осінь як бурхливе море
із його нескінченною кількістю потопаючих алкашів
що мов джини надовго застрягли на дні пляшки
ось - ось і я наче Рильський закутаюсь у жовтаве листя
вкриюсь снігами мов білим тілом коханої жінки
заляжу у якомусь саду посеред міста біля сивого дуба
й дивитимусь крізь пори дерев мов крізь вікна
як пропливають дні ніби повітряні кулі
кожного разу здригаючись коли розпашілі діти
горнутимуть сніг для снігової баби
о ця невідворотність часу
ці ешелони що звуться роками
вигорни мене
мов бабака філа збуди із цієї зимової сплячки
відігрій мов квітку коло грудей
ця нестримність чекання
прокидаючись зі сну мов із холодного снігу хочеться нестерпно курити
солодко наче повітря ковтати клуби густого диму
видихаючи теплі випари спокою і натхнення
розгорни мою душу щоб заговорила сотнями мов
наче дельфіни випромінюючи енергетику чогось
невідомого чи давно уже забутого
ця осінь вона як
бурхливе море із її безліччю загублених душ
Серце поета
сонце забилось у моє ранкове вікно
сонце як свідок мого ранкового гоління
сонце у моїй великій тарілці покраяне ножем і виделкою
несу на плечах своє сонце наче велике щастя
ховаюсь від нього під покрівлею автобусної зупинки
утікаю від щастя свого у переповненій маршрутці
а воно наче фанатик - терорист навздогонки переслідує мене
і мов снайпер бере на приціл на жовто - гарячому шклі
іду із сонцем на зустріч з тобою
ховаю його наче серце у грудній великій кишені
дарую тобі своє сонячне серце
бери у мене ще повно його і хватить на всіх
воно наче сонячний зайчик ударившись головою
об стіни великого міста
у радісних відбрисках відскакує на тисячі миль
мільйонами маленьких серценяток скаче по місту
наполегливо проситься у добрі руки
візьміть моє серце воно наче сонце
зігріє ваші змерзлі долоні
Старшокласниці
старшокласниці у коротких спідничках
палять і п'ють пиво
підходжу тихенько наче до необ'їжджених ще кобилиць
припалюю і довгим осіннім парком йдемо усі так втрьох
ні про що конкретно не розмовляючи
прислухаючись мов ховрах до шуму дерев і шурхотіння зів'ялого листя
дівчата кажу тоді може саабразім на троїх
ляжемо наче листя на лоно позолоченої осені
й дивитемемось як пробігають угорі ніби табун коней сиві хмари
дівчата кажу а ви любите Рильського
із його збиранням винограду молодості
листя падає прямо нам на голови
дівчата тихенько струшуючи його
з підозрою дивляться на мене наче на
втікача із кульпарківської
беру дівчат тоді попід руки і веду
мов щойнонароджених у темінь парку
дівчатам це подобається і попиваючи пиво й солодко посміхаючись
лягають голі мов діана із картинної галереї на опале листя
зливаючись із ним своїми позолоченими контурами
я докурюю останню цигарку
лягаю поруч дівчат
зариваючись наче снігом купою листя
і думаю як
добре бути молодим у теплі дні збирання винограду
Чернігів
у чернігові було найкраще
пахло тілом твоїм і десною
коли збурено входила
розгрібаючи плесо руками
у чернігові було найкраще
коли з дзвіниці високої
немов із вавілонської вежі роздивлялись
довкола себе
або тихо заходили наче в погріб
у потаємні печери Антонія
ще й досі перед очима цей
княжий чернігів мов суцільний
гербарій церков кам'яниць
мурів і склепів із кістками
невідомих героїв і мучеників
у чернігові було найкраще
бо була тоді ти
ніби квітка з - за деснянського лугу
що святйванської ночі зійшла
мені до рук
Місто пливе наді мною
місто пливе наді мною
пачками синіх хмар із заводських димарень
відштовхуючись наче веслами берега
похмурих риштовань залізобетону і пластику
місто дихає товстелезними
мов гаванські сигари трубами
виходячи кожним недоладним словом
ніби перед образом дівчини на першому побаченні
й розтікаючись венами каналізацій доносить
у кожну домівку мов у спустошене пригноблене серце
кров із теплоцентралей напоюючи спраглі
ребра батарей млосним роз'їдженми теплом
під решетом котрих можна кохатись і можна не кохатись
гріти потовчені відморожені спини
ловити чорні клубуки хмар заманюючи
котрусь необачно відсталу від гурту
у маленький чотирикутник кватирки
підливати квіти що ростуть попід вікнами
звільняючись поволі від їдкого жовтого раба природи
уставати і просто йти виплигнувши крізь розпанахані вітрила вікон
небоячись відморозити крихкі волокна легень
вийти назовні ніби пара із труб енергоцентралей
ніби тепла затишна хмарка із товстелезної гаванської сигари
Ніч
вечір догорав як сигарета розкиданими
пасмами жовто - гарячого
вечір струшував попіл на враз поночілі будинки
що в сутіні радше скидались на заблуканих привидів
вечір невпинно скочувався у бездонну прірву ночі
я ступив на поріг нічного міста
я ходив змертвілими вулицями
я гладив засмучених стомлених левів
застиглих мов враз обірвана музика
попід стінами старомодних будівель
ніч увійшла в мої груди тихо і непомітно
мов злодійка з бандитського передмістя
і ось пливу безшумними рукавами вулиць
зупиняюсь наче міські трамваї
перед жовтими вартовими стовпами
залицяючись до юних діан із одірваними руками
ніч наче дівка на тихих вулицях
лізе рука за чорну полу хапається за тремтячі груди
я біжу по трамвайних рейках
добігаю до свого дому
скачу у ліжко наче в глибоку нірку
в ніч як довгий довгий тунель
ніч як світло в кінці тунелю
як ранок що наближається швидко
як тихий сон із претензією на реальність
Спальні райони мого міста
спальні райони мого міста це спальні мішки
до котрих повертаємось пізно увечері
наче птахи до своїх гнізд на дахах багатоповерхівок
ми плаваємо у цьому морі морі загнузданих мрій
поспішаємо зробити ще одне коло ніби білка у колесі
у круговерті із котрого насправді тільки один вихід
це небо мов нечітке відображення
що відзекалюється у мутних водах вуличних калабань
гливкі роз'їджені часом і сіллю дороги до брудних
мов смітники перед домом під'їздів
я кидаю в етер пару сигаретного диму
вихоплюю наче меч з глибоких піхов
пару добірних слів
сиджу довго ніби із кимось знайомим
перед квадратом монітора як перед дзеркалом
набираючи пальцями наче на фортепіано
букви що парують мов свіжий хліб
розрізуючись на ламкі шматочки складів і речень
ти насправді не мусиш знати що я
це лише крихка оболонка що існує в парадигмах віртуального світу
що я це лише нечітке відображення учорашнього що
утікає мов сполоханий заєць білим засніженим полем
ти направду як чиста квітка пересаджена мною
у підвіконний глек пам'яті
як непрочитана книжка що лежить на моєму робочому столі
Усе насправді вода
усе насправді витікає мов вода
із незамулених кранів нашої свідомості
усе тече як тепла прозора річка
що немає початку і немає свого кінця
і ми ходимо берегами ніби колами круговерті
блукаєм по лісі серед таємних пагорбів
тягнемось наче сосни до високого неба
усе насправді тиха трава що пасеться
під нашими пальцями
ти також трава що виростає на курганах
і в'ється кучерявими пасмами до пісків сивого моря
я також пісок що сиплеться крізь твої маленькі долоні
я маленька крапелька що не робить шторму в морі
ми обоє насправді зовсім діти що заблукали
серед безкрайого степу
все тече й не підвладне часові
хоча він мов маленька тінь ще ховається
у підніжжях пірамід наче гір
ми пробуєм плисти у цій каламутній воді
удаємо із себе керманичів великих торгових суден
гордо здіймаючи свої прапори на високих щоглах
хоча насправді пливимо униз течією
що мов тріску несе наші тіла бурхливими гірськими потоками
ми насправді тонкі стебельця у країні незграбних велетнів
прозорі ламкі сніжинки що падають на гаряче лоно пісків
ми дві маленькі мушлі змитих у море з гливкого піщаного берега
