Щастя
Затисши пальцями ноги безмежжя вечір,
Ти з головою в сніг поринеш - угадай, чиї біліші кості? -
Чи того що розтав узавтра, чи того, кому на плечі
Кладуть коліна в божевільно-таємничій млості?
Ні, сонце хай не сходить й заметіль не дмуха -
Хай куряви не буде вік і відпочинку,
Але, вкладаючись в землі перину люту, зайцем нагостривши вуха
Лиш краще чуєш те, що відчуваєш усім іншим тілом взимку!
Що день біліший дзеркала, хоч дальший від вокзалу,
З якого утекти хотів ти від усіх навіки.
Що швидко смеркне лиш тоді, коли паплюжать щастя жала
Засніжені й згасаючі в останній з хуртовин повіки.
Французький цілунок
Ти можеш бути лагідна, як лань.
Чи мов косуля злякана тікати світом-лісом.
Достоту чистою або гидка, як твань.
Запам'ятай: відповідай завжди на лист френч кіссом.
Я знаю, від природи рот
Є створений, щоб дихати - це зябри
Людини, що тіка від шалу моря світового в грот
Самотності, щоб там трястися від нещастя жабою.
Але тобі? Тепер? Тихіш!
Чи чуєш? Лагідніші, ніж моє торкання, звуки
Ти більше не зустрінеш в жаднім роті, в жодній з ніш,
Яка неначе наречений знов бере, аби нести-впускать мостом, на руки.
Чуйніш від серця, швидше кулі діє плоть.
Вона сьогодні - тиха, завтра мов цунамі - і поплач над урнами!
Все те, крім почуттів, що рухаючи м'язами так і не вдалося побороть,
Є це життя - пливуча, але в формі дощок, що розкида буря, шхуна.
Наразі: згадую твій поетичний дзьоб.
Я думаю - повітря б ним хапати!
Ти вже втомилася, однак, ти знов сама, ти - щоб
Купати ним мене або вбивати.
Лапатий сніг невдовзі вітами впаде.
І мов цілунки спогад затремтить на весну довгий
І разом з тим - миттєвий, наче тихе місце, де
В чеканні ми застигли, що об побут розіб'ється, човна.
Чаклунка з Конго
Приємні клопоти - сторіччя через край!
Витворюють культури чудну миску.
Й мистецтвом враз стає пополовілий гай,
І лебідь, що пливе, й паяц із автентичним серед вулиць і банальним свистом,
Природний зсув гори, і людолам торнад,
І слів не сказаних, але почутих у етері радість,
І чорна, мов асфальт співочих автострад,
Чаклунки з Конго - президента США принадність.
Сторіччя - через край, культура із смоли,
І небеса на всіх, що іноді страшніші пекла,
Змарнована краса, прадавні куполи,
І муза, що сміється над усе, Евтерпа.
Пес у крижинах
Він спав, бентежний день. Й щоб потривожить сон
Я мав його щоки торкнутись ліктем,
Руками з попелу - спітнілих, наче світ, долонь,
Зіницею провести, що втікають в ночі, рештки світла.
І дорогі літа, коштовних митей віск
Стікали поруч, над хрестом життя, немов соки з берези.
І шовк шляхів курних, багряні перли сліз
Сягали серцевини пам'яті й так усе й ковзали, лезом.
І тихий шал життя - у сні стаєш німим.
І язиком своїм все рухаєш - протезом.
Й лиш десь на дні буття розмеле зерна млин,
Де борошно - ті спогади, що йдуть, іще навік не щезли.
Що - цвіт серед зими. Бентежний скніє день.
Насправді - це душа: слова, серця бентежать.
І повний пліт кісток. І плід, який пливе
За обрій. І неначе скресла крига оточила в водах, мов собаку, нежить.
Хрест із осики
Сумні слова. І ще сумніші відтепера ночі.
На шиї - перли із кривавого багрянцю та з осики хрест.
Чужого лиха наче сну - своєї долі мов припливів безперервних повна
Марія. Карі очі і безумний жест.
Який віщує, що навзавтра дощ в державі цій ущухне.
Лише не вщухнуть ряднинки тотального села.
Не вщухне шелест м'язів об худі кістки - нечутний,
Не вщухне це горіння духу крізь віки, їх мла.
Не зникне, в безвість не впаде бажання з'їсти на сніданок смаженої риби.
Із тіста голову зліпи, щоб усміхатися тепер утрьох!
Зліпи, крім двох своїх дітей ще щось, й - мерщій ставати диба.
Всесвітня, незнайома нам пливба, шалений, хоч і досі прохолодний льох.
Де весла - руки, сперті об арктичну білизну цих стін лікарні.
Де весни - віщі і іще ніким не чуті сни.
Де погляди безумних - гарні
Як етикетка щойно викинутої у смітник пляшчини від "Десни".
Театральний карлик
Ти ще не вмер, але твої завмерлі риси,
Неначе маски марля напівсон життя лоскочуть.
І епідемія - не в шерсті у слона чи в криси,
А те, що видалося в небо кадиком - роздерте власним криком горло.
Ти ще в собі й поза тобою стало місця,
Якщо узагалі тут місце є, яке тобою стало.
Що тимчасовіші пересуваєш крісла -
Частіше і палкіш горять кресала
У холі, за лаштунками театру, де ти уже не holy.
В житті, у час, коли немає місця холідею -
В країні, де думки, і королі, й бажання - голі,
Назавше де приречений на самоту - із нею.
Де друга тінь, неначе театральний карлик,
Глумиться над творцем того, ким є він.
З серйозним виглядом де кожен посміхається крізь марлю.
Де чоловік - на чверть Адамовий, в усьому іншому де напряму нащадок Євин.
Але коли рукою до грудей торкнешся,
Там віднаходиш сталь меча від Жанни й стільки замість лірики самої прози,
Що хочеться втікати не довкола власних стін, не від Ахілла - Гекторові,
А - в небо від землі подалі в пошуках єдиної на білий світ залози.
300 спартанців
Не тисячі ворон - проте спартанські сотні,
Немов палац зимовий матросня у шалу,
Вриваються у землю гарпуном із плоті,
І приворотні розкидають стріли криків нелюдські - мов жала.
Вони розкажуть не казки про Миколая.
І не телесиків нестимуть листопадом холеричні крила.
Ридають ридма ярославною - крім літа, і зима є.
І у родових муках крик - крижину пробива їх меч щосили.
Повідають - точніше, вже сказали,
Що є у світі й більша ще любов, ніж та пісенна - Боба Марлі.
І їхні браття - перед самим поїздом на пристані вокзалу -
Очима поїдом їдять двоногих трупів в марлях.
Їм, людям, на відміну від ворон, ніколи не ридать оцю розлуку з літом,
А без жердини неба, мов крізь гать, плестись життя болотом.
Хіба - зупиниться дівча мале й, оглянувши ворон, заллється світлом -
В вокзальній колбі сміх протне кубло із епідемної марноти.
І ворон кинеться згори із заповітним гаслом.
Немов на змій. Сліпучо-чорний Леонід і не-спартанське стадо.
Хвіст поїзда, мов чобіт скинутий - вже більше не змагаючись із часом,
Навіки в крапку стрічі, в небеса, везе не мумію, а ладо.
Кубок
Цей, послідовний, убивав, дубасячи в саме обличчя, стріху,
Як на екваторі жгутом звивалися, цвіли вапном його брати-дощі,
Й над крики галченят приходив в Галич і сльозу збирався втерти вітер,
І запізнілий денді брів канавою свого життя у білому плащі.
І небо ширилось, більмом білів цемент під ранок.
І подостаток зелені в кутку, підметений, чорнів.
І сонце, наче віз позбавлена, немов одна з коханок
Ніяк не переходило кордон застиглих сірих днів.
І те, що встиг учора, вже не можна було вкласти в завтра.
І те, що було горе, залишалося - гора - в душі.
І купою дерев у буревій валились в автострадах п'яні авта.
І радість смаженого коропа ніяк не нагада мені пісне чуже суші.
В цей послідовний день, коли дощу нарешті змовкли срібні струни
І час мов кадр трагікомедійно застиг в побитім шиферу лиці,
В нім, міцно язиком прицмокнувши, бере свій скарб стара бомжиха з урни,
Й мов урожай, мов кубок виграний несе крізь головний проспект в простягнутій руці.
L'Ami Intime
Немов пустеля із плечей звалилася сама собою,
Яку несила ні нести, ні в ній блукати - дихать,
Мій друже любий, знову говорив сьогодні я з тобою,
Пробившись голосом крізь товщу планетарних колій - цих космічних ликів!
Найдовша пісня - та, яка в душі завжди сіяє.
І найміцніша дружба - та, що із самих очікувань.
Ця іронічна посмішка твоя, що грає вічним водограєм,
І ці - із юності в назавше, що не стуляться повік повіки!
Є розуму пливба: якщо сумний - старий, як ні - ти острів.
Й блукання зимне разом крізь жагучі дружби заметілі.
Що каменем мов вкинутим у небеса з небес і навпаки твої уперлись в простір кості.
І відчуття блукаючих - за обрій ватри сигарети - ліній.
Немов пустеля із моїх плечей звалилась тихо:
Мій друже любий - знов з тобою побалакав!
І у листопад зорі мов в різдво - гойдались із святковим скрипом -
Не сніг рипів, це я: тебе ізнов знайшовши, плакав.
Принцип самоти
Lupus est hom homini, non homo quom qualis sit not novit.
Вовк - людина людині, якщо вона людину не знає.
Плавт, "Віслюки"
Я налаштований життя нестися світом.
Щоб скочуватися променем у власне ліжко вранці,
Цілуй колишньої повії м'яті майже саморобні квіти,
Тендітні руки - у вагоні, десь, між станцій.
І пранців ясла, що розкриті в небуття. Й побиті губи.
І всесвітом роздовбані, немов стіна жива, створіння
Тебе оточують: учора називались "люди",
Сьогодні - вирване і висотане в пил, самотної душі коріння.
Істотно: самота можлива лише в тих, хто з плоті.
Достоту: повен човен виживання зднаморської піни.
Стіна води - лише згори. Дерева, наче храми, в позолоті.
А серця все іще - невиметений хлів - закриті сіни.
Зариті мрії, затискає пояс долі туго,
І кволі люди вулицями йдуть, полюючи за власним, не сусідським лихом.
Ти - вовк усім, хіба що достеменно пам'ятаєш ймення свого друга.
Земля. Планета. Самота. І все-таки кружля. І все-таки хтось поруч диха.
Блаженство блазня
Два-три рядки - доричні стиглі вірші.
Завжди доречні - мов великі пружні стегна.
Отак-от і пливеш життям - по річці
Усього, що повік живе й однак давно померло.
Попереду - стрімкий каскад еріній.
Іронія - суботній матч, видіння емоційних укрів, атлетичних греків.
За обрій - журб майбутніх іній
Й відсутність інею в степах, чомусь іще покритих крепом.
Позаду - ночі шовк і згадування сиві жесту,
Біографічний список - втомлений мов рікша,
Стосунки з ближніми - агапе на межі інцесту
Й розмова у ночі хворіб з своїм Всевишнім.
Отак-от і живем: краплини цвілі
В собі зафарбувавши щастя відчуття мов злаком
З любов'ю диба, навпаки - вона мов гема в тілі,
Неначе гематома - проступа на чистому папері знаком.
І у руках тримаєш цей дорогоцінний камінь -
Це відчуття, що генетично ти - водночас з усіма, в бетон залитий разом.
Біжиш стежиною. І топчеш всесвіт чобітьми. А вітер невгамовний
Сріблить тобі пропелером між вуса - блазень.
Nihil habeo, nihil timeo
Нічого не маю - отож нічого й не боюсь.
Латинська примівка.
Нічого не боюсь - хіба щось маю?
Я винен - власним водограю, дітям і журбі.
Я - сам в собі, та - тимчасове все моє, я знаю
Не знести світу на плечах ні попід землю, ані в небо на горбі.
Лиш пагорби - мої, лиш днів минущі зливи,
Степами біг очей нудний й словесний променад.
Лиш відчуття, що саме ця моя любов - найбільш красива,
І почуттів, яким моїми вже повік не буть, каскад.
Все решта - не моє. Хоча - моє. У кості,
Що усередині тремтить, я відчуваю досі всього світу шал,
І кожна з сварок у метро, і кожен схлип людський у гості
Запрошує мою тремтячу душу ночувать як на вокзал.
І там, у глибині не знаних ситуацій, наче на пероні
Гранітний пам'ятник чи гема - моя тінь.
Вікує біль - неначе птах, гніздо звиває в моїй скроні -
Відчутих, що були і будуть поколінь.
І знову піде дощ. Ізнов розірве вітер,
Мов груди - дихання, дбайливо складені пазли дахів.
Від розпачу, від щастя - довго ще тремтіти, ніхіл.
І падати, і ніхіл підійматись - опісля гріхів.
Para bellum
Si vis pacem, para bellum.
Хоч миру - до війни готуйся.
Лацинська модна приказка.
Світ, власне, кожен день колись, а може - дотепер, складався з "пара беллум".
Мов скальпель, що Хірургом Віковим уже затиснений в руці,
В душі людській, мов у шухляді, спочиває парабеллум.
Пахучий чистий вигляд, лоск його оманливий - димує на кінці.
Приємна усмішка - мов театральна штора.
За неї, вкриту цвіллю, люті не сховать.
І погляду, що в бік сусідці по метро пече, удавано задивлений угору.
Це пара беллум - протилежна, огняна, жадана, неможливо люба стать.
Як тать, як зголоднілий і шалений lupus
Ти homo momini - це дієслово безкінечне, вбивче і правдиве - est!
І розпачем рве душу і нарешті роздирає, наче одяг куртизанки, спомин.
І відчай - бувши так близький, одначе ти далечий від небес.
La vache des funйrailles et des noces
Лунає пісня над селом - вона якась космічна,
Якийсь невтішний смуток в голосі гучному.
І кадр в душі стає: сьогодні проводжали в потойбіччя
Одну із душ - понура йшла вона в гробу додому.
Був білий день, пряміш стріли летів небіжчик,
А ніч настала - вже луна гармат весільних пісня,
На лавах - п'яні пари, павина постава. І розстібає ліфчик
Невіста поруч з нареченим - парко, грудьми місить простір-тісто.
Мов випікає Шлях Чумацький наречена й коржики - дороги зорям.
Дорогоцінні почуття лягають на жертівник - у зубопротезну миску.
І поруч глек - козак з баским конем ковзають морем,
І чумаки - спочатку йдуть у Крим по сіль, а потім б'ють татарина по писку.
І риску попід цим проводить - жирну крапку з медовухи день-мучитель:
Весільний похорон, і похоронна свайби втома,
І пісня також втомлено-гучна, що над селом звучить ще,
І кров реальна - в більшості гостей під оком гематома.
І гени всіх присутніх стогнуть врешті-решт, немов воли у яслах,
Й стікає в темну ніч з цих ясен каламуть бордова -
На мить розвиднілось, аби повік було неясно,
Чому в хліву неначебто пророк хрипить залишена всіма на празнику життя корова.
Помаранчевий тигр
Був дощ, а потім серебром взялося.
Вночі був день, і теж життя ясніло.
Хоч не сивіє, але тлін мого волосся
Десь на землі розкиданий - вітає тіло.
Чужих пісень нитки розкидані як крапки,
Слів радісні витки сягають в космос, -
Ти не живеш, але страждаєш раптом,
Не помічаючи, як жовтий тигр крадеться зоопарком - осінь.
Не помічаючи, як сниться мені дух морозний
І мармурова далеч снігу - завтра
Запахне іній й інеєм запахнуть кози
Й Хрещатику ранкові авта.
І скільки б із жагою не дивились на кохану очі,
І скільки б не свердлили небо з его ранча,
Не довші, а коротші, як моє волосся, ночі
Стрибають і стрибають в душу тигром з помаранча.
І зорі - їхні кігтики - сягають глибше й глибше
Й колодязем отсим ниряють в безкінечність мозку.
Немов вино, жовтавий, багряничний тигр тебе все хлибче й хлибче
І далі кістка в кістку, коливаючись разом з ходою стука - дошка в дошку.
І вже цвяхів не треба: забивають в палю
Тебе ці дні плюгаві й романтичні.
І ти, не знаючи коли, залишиш залю.
Й як тигр осінній сам стаєш, пластичним.
Скалка глечика
Як скований у кригу криголам,
Якому вже несила плечі вод нести і волю вітру,
Крізь щілини життя проштовхуєшся - сам,
Із іменем, що чорне, наче хрест на тлі - самітник.
Самотність справді б'є ключами догори,
Які у площі синій двері відмикають.
Лиш краплі самоти окремі, наче залишки смоли,
Гарячі знову в тебе потрапляють - як стікають.
І як стискає серце неймовірний долі щем,
Щезає й хвіст тебе, мальований мов літаком на тлі небеснім,
І твіст звучить, і опадають залишки поем
Вкривалом дощовим - в наступні весни.
Наступний холод, і наступний серця жар.
Підступний молот скелю в грудях мов письменник крає.
І світиться надіями над іншими Стожар.
В тобі ж, як молоко вовчиці понад Римом, Стікс стікає.
Й тікає лугом безіменним наче божевільний плуг.
А слід ріллі за кроками твоїми наче стрічка у волоссі, прапор на Рейхстазі в'ється.
І мов розбитий глечик, просто неба плаче гостроплечий, як арктична крига, друг.
І самота. Ізнов. Й безвітрий лисий степ. І серце. Б'ється.
Підкова
Над Везувієм тихо, від куряви хмарно і кроки рахує безумство.
Понад стихлі акорди крізь клавіші моря поранена либідь пливе.
Чути крики безумні крізь товщу води. Запах морфію й моргу.
І не видно крізь паморочь простору боргу - ні хто б віддавав, ні - кому і куди. І - ніде.
І ніхто не насипле уже в філіжанку зерна, що із виду подібне було на фашизм, а на смак - як отрута.
Не повернуться жорна, щоб завтрашній блин розмолоти, не пада поцілена пострілом срна.
На тарелі слуга не несе порося, виноград й молоко, у яке вже оливно налита цикута -
І патрицій свою невгамовну жагу не вгамує із нею до дна.
І ріжок пастуха не запіє, й колінця весталки не зігнуться, наче соломка, у танці.
Навіть сонце уже не замріє в своєму, як будка собача, в звичайному Сходу кутку.
Як хлібину, що з печі запізно зійшла на чорніючім мозку - з граніту і сланця,
Це світило незрячії очі лежачих несуть для майбутніх на денцях западин - неначе кота у мішку.
Лише пил, лише матове світло - на вигляд російське, мов тамтешні мати.
Лише кратер, завмерлий раптово, неначе пробитий і хлібом по вінця набитий якимсь комісаром живіт.
Лише скелі - самотні, єдині, та саме в цей час розквітаючі квіти.
Й замість блискавки - либідь ізнизу ужалена скатом,
Що, пірнаючи, Цезаря знов
Нагадала, і Брута, і змову.
Але тим, хто дивились в самісіньку шию померлого птаха - веселку підкови,
Що пливе іще й досі з Дев'ятого розділу Книги Буття.
