Автобіографічний нарис*

 

 

 

 

                                                                                       Лиш одна зоря, бліда й висока,

                                                                                   Маревні вказує небеса...

 

                                                                                               Євген Плужник

 

 

        Не кожен поет годен назвати свій  твір, який правив би за  наріжний камінь усієї його творчости.  До того ж,  у даному разі  мова про річ написану замолоду. Наразі йдеться   про  таку річ,  як, наприклад,  «Малюнки для Крузо» Сен-Жон Перса, що є своєрідним заспівом або, достеменніше, пробним наративом  до всієї   уже поспіль   космічно-шаманської пригоди  тривалістю майже сімдесят років ХХ сторіччя. Одісея  Сен-Жон Перса   розпочиналася як ризикована, адже він вирушав  у  незвичайне  плавання, у подорож з усіма непередбачуваними стихіями; та подорож повсякчас загрожувала йому  такою  жаданою катастрофою, тією, що  після неї він мав опинитися на   відлюдному острові, аби той,   знаний Абсолютом, але не людьми, притулок  належав  лише йому й нікому іншому аж до настання катастрофи  самого  острова.  Власне, в «Малюнках для Крузо», у цій    хроніці 17-річного хлопця,  маємо своєрідну  формулу особистости  поета, яку Сен-Жон Перс вивів суто для себе, в такий спосіб  визначивши своє  місце в поезії.   Згідно з цією засадничою формулою, доля віршника може не збігатися з долею  людини, на якій паразитує личина поета, а відтак автором  цих «малюнків» і всіх подальших  «хронік стихійних сил» є лише французький поет Сен-Жон Перс, але аж ніяк не французький дипломат Алексі  Леже. І саме на цьому, відхрещуючись від поем Сен-Жон Перса, наполягав сам пан Леже. Може, він десь і лукавив (а таки лукавив і, либонь, потай милувався поемами свого двійника), проте сам факт відмежовування обличчя від маски досить показовий. Як би там воно було, але   скористаюся   концепцією  галла Сен-Жон Перса для виведення своєї формули Покликаного. Щоправда, я цю процедуру в різних варіантах виконував уже не раз, одначе повторити її саме тут, дещо уточнивши акценти, як преамбулу до свого фраґментарного, власне ескізного, автобіографічного нарису, буде, гадаю, доречно.  Завжди вважав, вважаю й досі, що поезія -  це як смерть, як ще одна, окрім смерти, відлюдна місцина, де людина  з певними рисами характеру, з особливою (нехай, якщо комусь так хочеться, пощербною) психікою, себто поет, має можливість убезпечити себе від, сказати б, небезпечної досяжности, власне сховатися від господаря, відмежуватися від самої системи живлення. Позаяк людина,  в даному разі  Станіслав Вишенський, що на ньому паразитує однойменний  поет (звісно, під псевдо схованка, принаймні  формально, була б,  затишніша), є, сказати б,  фундаментально диким минулим.   Парадоксально, але це справді так: поет повсякчас бореться зі своєю

____

*Збережено особливості мовно-стилістичної манери автора.

первісною людською природою, повсякчас відштовхуючись від неї, ховаючись у Покликання.  І не варто перейматися проблемою -   чи надійна та схованка і чи то насправді вона. Відтак вірші - то і є відлюдний  острів, де мешкає Крузо,  втікач із материкового  світу, непридатного для   існування такого штибу робінзонів. На тому відлюдному острові, вільному від людського, перевтомленого й ошуканого вірою  духу, де не може йтися навіть про таку розкіш, як тубільний П'ятниця,  віршник може спілкуватися лише з собою, обожнювати (чи ненавидіти) лише себе, скажімо, дивлячись у дзеркальне плесо світоглядного струмка. Якщо  доля поета на  його піддослідному  острові   складеться так,  як воно заповідалося, то він, після тривалих, ба навіть нестерпних мук творчости, зможе з нього не повернутися, як не повернувся від свого відображення мітологічний  Наркіс, одержимий своєю, звісно, навіяною ним самим, досконалістю ( чи знову таки лихий на свою пощербність). Якщо ж він рано чи пізно все-таки повертається у материковий світ, з якого зміг колись  втекти, то це означає, що втеча була несправжньою, що то була лише більш-менш вдала її імітація. Себто чоловік спробував прожити не своє життя, а життя Покликаного. А цього простому смертному, і це твердження не потребує якихось особливих доказів, не судилося.

     Вдаватися до життєписів, а тим паче порівняльних, як те робилося за старожитніх епох, та ще й за умови, що один з тих  двох чи кількох  життєписів твій, захід марний. З ким би ти себе не зіставляв, тобі не уникнути  претензійної, а то й докучливої  суб'єктивности, навіть  якщо   будеш на боці свого супротивника чи однодумця, бо такий мазохізм викликає в читача лише відразу. Адже якщо ти упосліджуєш себе, а відтак виникає геть інша ситуація, аніж та, коли це, фантазуючи, як їм заманеться, роблять белетристи  з  героями   своїх  творів, де  горує авторська сваволя, то це або блазенство, або привселюдне роздягання: згодьмося, і те, і те сторонній людині не до вподоби, ба навіть гидко.  Отже, життєпису та ще й  порівняльного не буде. Спробую   в цьому побіжному нарисі, без певної послідовности  проминулих подій, неупереджено, наскільки те можливо за моєї нинішньої ситуації,   розповісти   про себе,  та, якщо це  буде мені хоч якоюсь мірою до снаги, про свій час.  До речі, маю сказати, що свій час у моєму контексті слід розуміти двояко: по-перше, це справді  суто  мій час, час мого перебування на цьому, по-моєму, дещо невдало названому білим, світі, себто це  мій людський вік, який розпочався 24 серпня 1944 року і поки що триває, а по-друге, це час об'єктивний, який, звісно, на певному відтинку, цілковито збігається з моїм приватним часом, певно ж, не з ним почавшись і в перспективі  не з  ним завершиться;  в ньому, в тому об'єктивному, в тому безмежному часові, окрім мене, існували й існують мої сучасники, з ким мені доводилося   спілкуватися, ділити злигодні  чи   розкошувати, зазнавати втіх чи прикрощів, ба навіть ганьби: їх, моїх сучасників, у різні періоди мого життя то прибувало, особливо так було  замолоду, то  вони  випадали з мого приватного часу, а ось на схилку віку один за одним, як воно й ведеться  на цьому, повторюся, не зовсім білому (а може, й геть не білому) світі,  зникають безповоротно. Вони зникають, всупереч теологічним постулатам, себто не у віці 70 - 80 років, а значно раніше, стомлені й спроневірені, зникають  «після пристрастей і страстей»,  як маяки, на які ти орієнтувався, чи як рифи, яких ти боявся й уникав. Саме   рядком  із   давнього, власне ще студентського , вірша «Світотвір»   я  назвав цей нарис про себе і час, який мені   відведено. Звісно, не  на кшталт   панегірика «Пісні про себе» Волта Вітмена, чия поезія, мабуть, справді, за певних умов,  здатна сяяти «на тисячі вольт». Та й писав він свою «Пісню» в розповні сил. В тому  вітменівському панегірику є добра пайка  класичного наркісизму, хоча ця обставина не вадить   безсумнівним чеснотам  його верлібру, виконаному за невловним законом накочування морських хвиль. До речі, якщо порівняти, скажемо так, стихії Вітмена й стихії Сен-Жон Перса, то завважимо в обох тих  низках стихій   чимало спільного. Хоча  поети належать і до різних культур, і до різних епох. Певно ж, доробок любого мені чистотою експерименту Езри Павнда,  до такого порівняння не надається, хоча сам  Езра, потай заздрячи безберегому Волтові й почасти переймаючи його манеру золотити імажизмом епос, а почасти навіть пробуючи приєднатися до оточення Вітмена   та в творчій практиці забігати далеко  поперед ( і в зворотному напрямку також) свого часу, на словах  вважав себе порівняно з ним більш космічним. Звісно, і коло його зацікавлень незрівнянно ширше, культорологічніше, позаяк він  ненастанно розвивав, нарощував (чи, як сказав би Райнер Марія Рільке, вирощував) фундамент під свою  концептуальну, мітичну , а зрештою  ефемерну споруду  Cantos, кохаючись, скажімо, у канонічних старожитностях Сходу на кшталт поезії Рігаку (Лі Бо). Зачарований  кожним  китайським гієрогліфом як  безпритульною, але унікальною у своєму біологічному й позабіологічному прояві, мурашкою давно (не знати як давно) зруйнованого мурашника...  Хоча це ще, як на мене,  вузол великого роздоріжжя, якщо вибирати між павндівською, втіленою в сконцентрованому осередкові мови,  нірваною й вітменівським до краю розкутим, ба навіть розперезаним  лібідо.  А так звана нормальна статева орієнтація, що її, попри потяг до Вітмена, Езра Павнд вважав за свій  козир як расового  винахідника й майстра, зрештою, й не є  козирем, адже  те - чи ти  перебуваєш біля (звісно, символічної, настояної на моралі) параші, чи нормально  сходиш потом у тічці змагальників за продоження роду - для поезії навряд чи чогось вартує.  Хоча, поза сумнівом,  на таких, сказати б, яфетичних китах, як великомученик Езра Павнд, з ностальґійним поглядом на Схід, чи ще один тибетський близнюк,  ще один  довгожитель Ернст Юнґер, котрий у архаїзованій прозі «На Мармурових скелях» позбавив «Гітлера» хисту маляра-імпресіоніста,  стоїть і, треба сподіватися, ще певний проміжок часу стоятиме наближена до Абсолюту  цивілізація.

    Вірш  «Світотвір», уже його перший варіант, датований 1965 роком, був прологовим   у  моїй роботі над метафорою; власне це була, як виявилося потім, і то навіть несподівано для мене самого, програмова максима, котру  я протягом  років  час від часу деформував і знову повертав у русло форми, себто вдосконалював, множачи різні метафоричні ландшафти території   світогляду,  вносячи  якісь, почасти формальні, почасти знову ж таки світоглядні  корективи.  То були саме ті роки, коли «з пристрастей і страстей»   снувалася моя ризикована   одісея (адже, згодьмося, лише ризик щось і важить у творчості).  Саме в ті літа майбутні втрати й потрясіння, що  випали на мій вік,  ще  перебували   в  майже непроглядному серпанкові передчуттів.  Як би там воно було, але саме цей вірш  на сьогодні маю за один із наріжних каменів, закладених в основу зухвалого і водночас ризикованого наміру шукати  вхід  у всесвітнє  дерево метафори, а   нібито знайшовши той вхід, штовхати його -  простір для гіпотетичних  дверей - у безвість. І справді, входиш   в те химерне дерево на правах паразита (ще одна іпостась симбіозу після змови-симбіозу людини й поета), а це означає, що повсякчас перебуваєш на вході, і ні на йоту не просуваєшся  вглиб забороненої зони, а відтак на правах того ж таки «паразита»  береш поживу  для свого метафоротворення.   Особливість моєї роботи з метафорою, певно ж, полягає, окрім усього іншого, ще й у тому, що свій наріжний камінь  я поклав не раз і назавжди, як це здебільша робили (і роблять) колеги-метафористи різних поколінь і різних культур, себто на початку спорудження Світотвору,  певно ж, задля приборкання порогу відліку. Я поклав його не як щось цілісне в законне для нього місце, себто в підмурівок (хоча і в підмурівок також),  а послідовно вмонтовував по дещиці, по блискітці в усе сузір'я Світотвору, аби ота, сказати б, наріжність  була скрізь і, як на недосвідчене око, ніде. Не є таємницею, що лише за таких обставин поезія тільки й зможе вижити, поєднуючи, здавалося б, незнищенну предметність і так само, здавалося б, невловну, нічим не підтверджену духовність. Між іншим, перший і кілька наступних варіантів мого «наріжного каменя» називалися «Роден». Очевидно, й сам вірш був написаний не без впливу однойменної монографії любого мені Р.М. Рільке, поета, який більш-менш тривалий час був особистим секретарем скульптора  і якого - і це непоодинокий з доленосних випадків  участи жінок у літературному процесі - ввела в Роденову майстерню жінка, мисткиня, а водночас у певному розумінні дружина.   Звісно, кому, кому, а Рільке на жіночу підтримку щастило. Що ж  кожному своє.  До речі, Рільке, і це також не випадковий збіг обставин,  помер, сказати б, з жіночої ласки, від уранового випромінювання в одному з альпійських замків, що належав   шанувальниці  його таланту. Себто випадки мстять...

       Почну  свою спробу життєпису, спробу, либонь, як і всі спроби такого штибу, безнадійну, здалеку, хоча  не так і здалеку, бо  про  мізерію людського віку серед багато чого іншого  кажуть і таке: що того життя! -  в оці двері зайшов, а в ці треба виходити.  Таку примовку, бувало, любила повторювати моя  мати. І мене завжди дивувало, що вона, промовляючи ті слова, показувала на одні й ті самі двері, позаяк у кімнаті, де   висловлювалася ця сентенція, були  всього одні двері.  Лише тепер я можу зрозуміти, що так воно і є: другі двері,  через які маєш виходити, вмонтовані в перші, якими ти ввійшов... Це ніби збіжність входу й виходу, двоїна, закладена вже в самій лексемі двері, спроба пізнання якої спричинює колапс, себто веде до божевільні. Але менше з тим. Відтак почну, попри те, що людський вік короткий,  все-таки здалеку: народився я  майже наприкінці Другої світової війни в славному ( напрочуд  гарному, а в історичному сенсі -   попри   діяння «Богдана п'яного» -  славетному) містечку Переяславі, у його західній частині, майже на  околиці, бо відразу за нашим, десь на сорок соток, городом починався   луг, порослий здебільша кінським щавлем та вербами, і тягнувся той луг до самісінького Трубежа, невеличкої, але в ті, вже подаленілі роки,  бистрої з піщаним дном річечки.  Іноді наша  хата  опинялася  на її березі,  бо хоча  русло Трубежа й пролягало приблизно за кілометр від обійстя, проте  навесні він - а саме так було за моїх дитячих літ - розливався і його молода  вода сягала самісінького порогу. І довго біля нього стояла, а  проте ніколи   не переступала...  І коли ти виходив з хати, то неодмінно міг бачити в тій воді своє відображення: либонь, то були   чиїсь перші спроби втягти тебе в щойно розмерзле, власне розкрите  дзеркало, в змову з собою... Але спроба була не на часі, адже на подолання шляху  від тієї   калюжі до Наркісового струмка у мене в запасі   була, хоч і не бозна яка, але вічність, себто  кілька десятків літ.  Тож трагедії в тому жодної, бо в дитинстві  ти ніколи  не зупинявся над своїм відбитком у тій, принесеній під твій поріг,  ніби в якомусь очікуванні довго стоячій воді, в тому сезонному паралічі якоїсь   часточки прудкої з безліччю чорторийчиків річки. Тоді ти ще не розумів, як це могти бачити. Ти ще не тямив, що то є пастка із снайпером у її середині, що хтось невідомий уже відкрив полювання на тебе; ти не міг навіть уявити, що колись  виникне проблема, ба навіть хвороблива потреба, дізнаватися, що покладено в чиюсь пастку на тебе. Пастка на тебе  не може бути непорушна, вона неодмінно тектиме... Раз на рік зупиняючись перед твоїм порогом. Рано чи пізно, вона полишає своє полювання і повертається на круги своя, входить у канонічне русло з нестримною течією. Як з'ясувалося потім, уже через  десятки років, дармовим сиром може бути навіть снайпер.  Безліч снайперів-близнюків.  До речі, через ту весняну повінь наш куток,  зазвичай,   називали Калюжею.  Але була ще одна назва нашої місцини,  не така паскудна, як ця, а досить таки  пристойна, ба навіть гарна. Принаймні,  весела. Оскільки  на майдані (а згодом порослому бур'янами вигоні, де випасали  кіз), якраз навпроти нашої хати  був ярмарок,  де  люд  з навколишніх  сіл, здебільша по суботах та в неділю, з'їжджався та сходився і торгував усякою всячиною,  то й куток наш називався Ярмарківщиною. Хоча  вже за моєї пам'яти той ярмарок  канув у небуття, позаяк базар, а це інша назва того ж таки ярмарку, було перенесено аж на Зальтицю, себто на протилежний край міста, за Альту, ще одну,  невідомо коли пересохлу,  річку, що на ній, як і на Трубежі, стоїть Переяслав.           

       Як воно ведеться, розпочинаючи  життєпис,  нехай і, на кшталт мого, фраґментарного, з рясними прогалинами, без будь-якої системи, слід хоча б  побіжно розповісти про своїх найближчих родичів. На жаль, лише побіжно я тільки  й можу те зробити,  позаяк  у моїй пам'яті збереглися, і то невиразні,  спогади   заледве що про два покоління мого роду, відтак відомих мені кревняків  важко назвати пращурами. Скажімо, я не знаю навіть  своїх прадідів, а не те, щоб  міг намалювати, бодай в імпресіоністичній манері,  якесь  генеалогічне дерево.  Почну, як воно ведеться в біографічних довідках, із найближчих родичів.  Мій батько, Вишенський  Олександр Пилипович   ( у прізвищі   наголошений  другий склад )  і мати,  Кардашевська (це  її дівоче прізвище) Катерина Максимівна, народилися по різні береги Дніпра: батько, на високому березі, родом з Правобережної України (село Ромашки  на    Київщині), а  мати,   переяславка, вродилася  на низькому березі - родом  з Лівобережжя ( колись це була Полтавщина, а нині - та ж таки  Київщина. До слова, у Полтавському краєзнавчому музеї і тепер можна побачити герб Переяслава як складової Полтавської губернії.). І на вдачу мої батьки,  як ті береги, були  різні,  геть не  створені для подружнього життя.  Навіть їхні астрологічні знаки   несумісні: мати народилася  на так звані Катерини, 7 грудня, тобто під знаком Стрільця, а батько 5 травня -  під знаком Бика. А таке поєднання   знаків Зодіака, як вважають астрологи, згубне для  них обох. Між іншим, хоч я й дилетант в  царині хірософії, але в мене  був певний  досвід укладання гороскопів:  працюючи редактором  у видавництві «Довіра» (1993 рік), я на замовлення того видавництва  підготував досить таки грубенький рукопис на три розділи - «Хіромантія», «Фізіогноміка» та «Сонник». Над тим  рукописом   працював майже рік. Перечитав гору найрізноманітнішої літератури, а її в перші роки після розпаду СССР, як те буває в періоди різних катаклізмів і переворотів, з'явилася тьма тменна.  І, як виявилося,  гарував   даремно, бо у видавництва, коли я поклав на стіл головної редакторки грубенький рукопис, на ту книжку забракло коштів.     

        З огляду на  польське забарвлення прізвищ моїх батьків може скластися враження буцімто наш рід дотичний до Речі Посполитої. Якщо це й так, чого на світі  не буває, то він,  той  гіпотетичний зв'язок, загубився в тих поколіннях, що про них я не маю аніякісінького уявлення.   В нашій хаті на покуті поряд з іконами, чи, як казала моя баба по матері Катерина, віконами, скільки себе пам'ятаю, завжди висів портрет Тараса Шевченка пензля невідомого маляра  і всі ми, певно ж, хоча і жили в  країні тотального атеїзму,  належали до православної церкви. Це вже багато років потому, познайомившись, як мені заманулося вважати, із втіленим Буддою -   В'ячеславом Ульяновим, котрий нині мешкає у Нью-Йорку - прочитавши життєпис Махатми Ганді та книжки про подвижницьке життя  Шак'я  Муні на кшталт монографії Арнольда «Світло Азії»  чи  повісті Германа Гесе «Сіддхартха», я був захопився буддизмом, а відтак мій піст, що його я ніколи не дотримувався за християнською звичаєвістю, згідно з буддистськими приписами, тривав роками. Іноді він  був просто таки брутальним приборканням і так хирлявої плоті. Скажімо,   протягом    двох-трьох років (1972 - 1974 рр.) я  пив лише дистильовану воду, а їв виключно мед, горіхи й сир. Щоправда, окрім буддизму, я ще сповідував і естетику популярного в  часи моєї молодости дієтолога Поля Брега.  Та це  вже інша тема.  За мого ж  дитинства вся наша родина більш-менш виконувала  ритуали православ'я.  Канонічних постів ніхто з нас не дотримувався: пости, якщо й були, а були вони досить часто, то лише як вислід нашого злиденного животіння. Одначе  Різдво, Великдень, храмовий празник ( у нас храм був на Трійцю, себто на Зелену неділю) ми пошановували  чи, як тоді казали,  справляли, щороку.  Здавалося б, чого ще, яких ще доказів треба, що ми не поляки?  Ми -  Вишенські,  Кардашевські - але ніякі  не   поляки.  Таж ні: спроби виснувати свій рід з ляхів  були  і то, здебільшого, з боку Вишенських. Так, мій дід по батькові Пилип Вишенський  не раз  казав, буцімто його тато ( достеменно не пам'ятаю: можливо, йшлося про  діда)  в Україну приїхали аж із Кракова, де мали неабиякі статки, натомісць моя тітка Настя, батькова сестра, стверджувала, що коріння Вишенських у   Вишні Судовій, себто в Україні, поблизу Львова, там, звідки родом Іван Вишенський. А це вже зовсім інша казка. Окрім того, був у сімейних переказах і курйозний випадок: дід Пилип   спробував було довести свої родинні зв'язки   із совєтським лихої слави  прокурором Андрієм Януаровичем  Вишинським і  нібито  написав  йому, як кревному родичеві, листа, а це вже межує з абсурдом, адже прізвище прокурора походить не від слова вишня, як наше, а від рідко вживаної лексеми вишинк, тобто від виторгу жида-шинкаря.

       По жіночій лінії як батьків, так і материн рід з діда-прадіда   русичі, себто  натуральні українці. Тож  якщо   за чоловічою лінією  іноді й здіймалося польське шумовиння, то в глибинах роду була незмінна українська розважливість і непоступливість. Скажімо, моя баба,  Катерина Побузинна,  з переяславських міщуків, не терпіла нічого польського, ба навіть солодких польських борщів, натомісць годувала мого батька, а свого зятя, на зло йому, кислим, аж скилиці зводило, українським борщем. Після того борщу йому страшенно дошкуляла печія, тож він  час від часу мусив  ковтати чайну ложечку соди й запивати її водою. Правдивою українкою була і моя  баба Степанида (до заміжжя Тютюн ), це вже батькова мати, із  ромашківських селян; вона аніскілечки не зважала  на  дивацтва свого чоловіка-ляхофіла. А коли він помер, то після похорону  буцімто сказала  таке: «Царство небесне душі  новопереставленого, але шкода, що Бог не прийняв його раніше».  Дід упікся  не лише бабі Степаниді, а й їхнім дітям. Розповідали навіть, що за якусь хлоп'ячу витівку  він свого старшого сина Андрія закопував у землю.

Продовження читайте ТУТ