Я й сьогодні не шкодую, що в особі Юрія Кобилецького нажив собі ворога, адже принциповістю, а надто замолоду,  в жодному разі не маєш поступатися.    Хоча, звісно, принциповість ніколи  не слід  доводити до фанатизму, а тим паче  за моєї тодішньої ситуації, себто    перебуваючи в, що тут скажеш,   моторошній країні розвиненого соціалізму,  коли  за якийсь твій  необачний крок недовго було вилетіти з інституту або й потрапити туди, де Макар телят не пас.   Прикладів скільки завгодно. Згадаю лише один з найабсурдніших, коли з нічого людина мало не потрапила до ГУЛАГу. Мій однокурсник, а ним був Василь Гунько, у гуртожитку   у присутності кількох студентів за чаркою прочитав двовірш: «Нам нема чого журитись - мусим партії коритись». Сьогодні  у напівп'яному товаристві прочитав, а вже другого дня його викликали в деканат і   за лічені години  вигнали з інституту, після чого  він буквально за два-три дні, себто  не гаючи часу,  хутенько сів на потяг і втік з Києва аж за Урал , де переховувався років зо три. А повернувся звідти вже російськомовним автором   детективів...Та це я згадую принагідно. Так от професор пообіцяв, що, позаяк я сноб і цинік, то з такими поглядами, як у мене, екзамен з літератури   навряд чи й складу. А треба сказати, що той екзамен мав бути знову ж таки  наприкінці останнього року навчання  й  від того, чи   упораюся з ним, залежало, зрештою, чи отримаю диплом, а  власне, моє майбутнє. Як зараз пам'ятаю: на екзамені  мені попався білет з двома питаннями. По-перше, треба було розповідати про драматурга Івана Кочергу, а по-друге, про повоєнну українську поезію. Щодо Кочерги то проблеми не існувало. Я оминув «Свіччине весілля», натомісць аналізував «Алмазне жорно» та «Китайський флакон» (Кобилецький любив нестандартні відповіді. До речі, й сам писав нестандартно. Скажімо, про драматургію Миколи Куліша. Хоча ідеологія, і тут ніде не дінешся,  згубно позначалася на всіх його писаннях.). Надійшла черга розправи над другим питанням. «Як не можна уявити української літератури без Шевченка...»  - почав було я, але почув голос Юрія Свиридовича: «Відмінно».

     А загалом студентські роки, попри  наше бурлацьке життя, попри різні пригоди, що могли мати й трагічну розв'язку, скажімо, ризиковані вояжі до пам'ятника Шевченку  в заборонений день, тобто 22 травня, а відтак виклики в КДБ та до ректора педінституту товаришки Марії Підтиченко, ті роки поза сумнівом були кращими з усіх досі прожитих. Саме на них припадає, без перебільшень,  сповнена пошуків, невдач і осяянь, моя, сказати б,  поетична одісея,  хоча розпочалася вона не з малюнків   Крузо... Опинившись у столиці, я з часом зорієнтувався: мені бракує професіоналізму, себто я не почувався віртуозом у володінні словом. А без цієї алхімії ніяка  магія неможлива. Окрім того, я почав хутенько  скидати з себе личину політично заангажованого поета-традиціоналіста, котрий  абстрактно дбає про абстрактний народ. Одне слово, воює з млинами.  Я  намагався позбутися і хуторянства, чого, зрештою, позбутися не можна   та - але це я зрозумів пізніше - й не треба, адже саме  його, хуторянство,  маєш плекати в собі якомога довше, я б навіть сказав  до кінця своїх днів:  усе починається з твого  «хутора», в даному разі з Переяслава, з твоєї переяславської «хутірської» містики, з переяславських «хутірських» традицій, які непомильно повертають тебе до твоєї печери, знехтувати якою  означає неминучу  духовну загибель, до печери, котра згодом стає твоєю оазою в пустелі буття, твоєю  шагреневою шкірою віри в себе...       

        Вже з осени 1965 року  паралельно з лекціями в інституті почав відвідувати одразу кілька літературних студій. Насамперед, педінститутську, що нею керував    викладач  літератури такий собі зів'ялий у пуп'янку поет, змучений хронічною ядухою  Петро Орлик. Це була камерна студія; знаходилася вона  в цокольному поверсі alma mater  у приміщенні редакції інститутської  багатотиражки «За педагогічні кадри».  Вільнодумство ні щодо національної форми, ні щодо соціалістичного змісту не дозволялося. Петро Орлик, як звикле, аналізуючи той чи той вірш літстудійця, шукав у них вдалі рядки. Він їх називав знахідками. Картав початківців за непрозорість письма, а відтак настійно радив  читати класиків та частіше заглядати до словника. Звісно ж, з цього приводу цитував Максима Рильського. Студія мала навіть свій друкований орган, ту ж таки газету «За педагогічні кадри». В ній я друкувався  два чи три рази та й то опублікував лише кілька перекладів з  німецької і добірку своїх віршів. Щоправда, та добірочка не залишилася непомічена: мене хвалили, зокрема   мої однокурсники - Андрій Бурба   (пробував перекладати з німецької, зокрема переклав кілька новел Стефана Цвайга) та Василь Гунько  (спочатку писав українською, а згодом, як я вже згадував,  російською;  називає себе кієвскім прозаіком). Гунько  навіть чудувався, мовляв, як глибоко ти копаєш.   Він  перебільшував. На той час я взагалі ще ніяк не копав, тим паче не копав глибоко: то були лише несміливі пошуки свого місця в тодішній поезії і не більше. Але мене підтримка друзів тішила.

        Була, окрім інститутської, ще  й така ж камерна, але вже міська студія під назвою  «Сяйво», що її ми, завсідники тієї студії, зазвичай, називали «Сяймо» (із знаком оклику): вона існувала чи то при Жовтневому райкомі партії, чи то при Спілці письменників України. А може, в неї були два господарі. Хтозна.  Принаймні, спілчанське начальство час від часу направляло на її засідання  якихось   письменників, якщо не з Ізраїлю, то із США,  певно ж, так званих прогресивних літераторів, котрі з якоїсь нагоди  гостювали в Києві. Один з таких гостей, а то був американський поет    Стенлі Кюніц, після   гостювання в Україні, повертаючись до США, прихопив з собою вірші кількох  наших студійців, а через якийсь місяць-два потому їх було опубліковано у газеті  "The New York Times". Та публікація, де були й мої творіння (своєрідний дебют  за граніцей на замке), зчинила в Києві   невеличкий переполох:   КДБ почав викликати в свою контору на Володимирській декого  з нас, аби з'ясувати, як ті вірші потрапили за кордон та ще й у реакційну пресу.  Щоправда, до розправи над  авторами  не дійшло: нас врятувало   те, що Кюніца на студію   направила Спілка письменників України, а це ж  на той час, як відомо, був бойовий загін органів безпеки.  Збиралися ми на  свій літературний вишкіл на другому поверсі кінотеатру «Малятко» в старому яблуневому саду, що був частиною занедбаного парку в районі Нивок. Оскільки збиралися ввечері, причому в глухій місцині, то на тій студії було трішки моторошно. Саме враз для публіки, що відвідує подібні сходки.  Керував «Сяйвом»   опасистий, з прокуреним голосом чолов'яга Гельман Анатолій Якович.  Цікаво, що він, юдей за віросповідуванням,   редагував   «Православний вісник» під патронатом нинішнього патріарха, а на той час екзарха України Філарета. До заслання, де не відомо за які гріхи пан Гельман  пробув кілька років, він викладав у середній школі російську літературу. Та й літстудією  керував як вчитель середньої школи: читанню віршів передувала подача матеріалу (вступне слово «вчителя», далі студійці читають підготовлені за тиждень   вірші, прозу або переклади), потім починалося  обговорення: «вчитель» підіймає з місця кількох студійців, дає їм навідні питання: «Вікторе Баришполь, як ви думаєте...», «Юрій Мурашов, а ви як гадаєте...» і т ін. , а насамкінець, як і годиться,  закріплюється матеріал, причому закріплення - процес найтриваліший, позаяк Анатолій Якович любив підбивати підсумки і, хоча й усно, ставити оцінки.  Кажуть, він  і нині живий, мешкає десь в Ізраїлі і йому вже перевалило  за дев'яносто. В останні роки перебування в Україні він разом з  нашим літстудійцем, котрий уже на схилі віку загинув  насильницькою смертю, а йдеться про  Юрія Каплана,  редагував жидівську російськомовну газету, здається   «Єврєйскіє новості». Можливо, я помиляюся і назва газети інша.

       Але  була ще й третя  літстудія - і то   головна для мене - при комсомольському видавництві «Молодь», що   знаходилося на розі вулиці Пушкінської і бульвару Шевченка. Керував   літстудією член СПУ    поет  і перекладач з болгарської  Дмитро Білоус.  Керівник з нього був, як на мене, непоганий. Одначе бідолашний Дмитро Григорович мусив   балансувати між двох вогнів: по-перше, оскільки літстудія  перебувала під пильним наглядом КДБ та різних комсомольських нишпорок,  то він час від часу як отче наш   нагадував нам про політичну пильність та партійність літератури, а по-друге, мав зважати  на запити норовливих літстудійців, оскільки в повітрі ще 

пахло хрущовською відлигою і  молоді поети, як воно й буває замолоду, грішили вільнодумством. Та й за кермом тодішньої республіканської парторганізації перебував Петро Шелест, такий собі  український піп Гапон. Трішки ліберал, трішки провокатор. Тож хлопці й використовували літстудійну трибуну для  несумісних з ленінською доктриною  виступів. До прикладу, коли Микола Холодний читав свої, з погляду партійних чинників, крамольні вірші, керівник літстудії сидів за столом, мало не до стільниці схиливши голову. А коли Микола дочитував останні рядки й переможним поглядом обводив літстудійний загал, Дмитро Білоус  ураз випростовувався і мало не фальцетом  вигукував щось на кшталт: «Правдивим будь, але не всім ти відкривайся!» (Павло Тичина - Aвт.), очевидно, схиляючи Холодного до герметизму. На що Холодний, по-моєму, був   нездатний.   Натомісць у нього був упереміш із сарказмом,   сказати б, крик душі, що аж ніяк  не надається до герметизації, адже правдивий герметизм у поезії має поєднуватися із   естетичним стоїцизмом.  Подальша доля Холодного склалася трагічно, позаяк КДБ уже наприкінці сімдесятих років буквально скрутив йому в'язи. Найбільше Холодний боявся психлікарні, куди  органи безпеки під час кожного чергового цькування нахвалялися його запроторити. Одне слово,   Миколу Холодного  комуністичний режим  нищив за відпрацьованою  методою чи не зразка 1937 року.   Можливо, дещо модернізувавши її до потреб періоду розвиненого соціалізму. Як на мене, до сімдесятиріччя Миколи Холодного ( а воно випало на липень 2009 р.)  слід було б видати більш-менш повне зібрання його віршів,  фраґменти листування, інтерв'ю і т. ін. -  як своєрідний літературний пам'ятик, а не акцентувати в ЗМІ на   співпраці поета з органами КДБ. Причому полемічній співпраці. Тим більше, що в творчості Холодного  конформізму не варто й  шукати, позаяк його там нема. А це, як на мене, головне. Хоча всі  ті вірші   писалися майже виключно на злобу  дня, відтак на сьогодні вони мають здебільша, сказати б, історичну  вартість. Принаймні, таке враження складається, коли читаєш його «ювілейну» книжку  «Повернення».  Поет «повернувся», але в зовсім інше суспільство,  якому напівезопова мова, епатажність та проблематика цієї поезії  здаються дрібнотем'ям, а художня палітра   архаїчною. Хоча -

і цього не відбереш - у Холодного була одержимість на кшталт Тодося Осмачки; поза сумнівом він був вельми обдарований. Що ж до політичної орієнтації, то якщо перешерстити шістдесятників,  можливо, Микола Холодний, порівняно з ними забронзовілими,  виявиться майже янголом.  Письменницька доля Холодного є повчальною в тому сенсі, що метафоризація, так би мовити, біжучого моменту, власне злоби дня, не стає доконаним фактом мистецтва. Винятки бувають. Скажімо, Євген Плужник. Одначе його голосіння над невинно убієнними більше скидаються на санітарну службу Волта Вітмена, аніж на  виконання та ще й за  покликом душі політичних замовлень. Та й період оплакування жертв більшовицького перевороту в творчій спадщині Плужника -   буквально лічені роки, тоді як у Холодного політикою  перейнята чи не вся поезія. Звісно, є й інтимна лірика на взір «Ти не потрібна, як полюція...», проте такої, сказати б,  відвертої еротики обмаль.  

         Ми збиралися на свої уроки вишколу раз на  тиждень, як воно, зазвичай,   заведено  на будь-якій літстудії.  До речі, Еріх Марія  Ремарк у дещо містичному романі «Чорний обеліск », згадуючи чужу, а заодно й  свою літстудійну молодість, теж каже, що вони збиралися таки  раз на тиждень.  Хоча винятки можуть бути. Можливо, десь  молоді таланти збираються мало не щодня. Якщо не на літстудіях отримують вишкіл, то в салонах.  До прикладу, в літературному салоні якоїсь пані на кшталт  гемінґвеївської   Гертруди Стайн.   

      Як воно, знову ж таки, ведеться чи не на всіх літстудіях, після читання віршів та їх обговорення, ми   невеличкими гуртами по три - п'ять душ прямували до найближчої забігайлівки. А найближчою (і то найдешевшою)  від «Молоді» була «Кулішна», її простенька реклама щовечора  спалахувала якраз навпроти письменницької  книгарні «Сяйво». Там ми вечеряли  досить пристойним кулішем, пили сухе або й міцне вино і, звісно ж, будували плани на майбутнє. Іноді, якщо були більші  гроші,  відвідували дегустаційну залу «Закарпатської троянди», а це неподалік від «Кулішної», але вже на протилежному боці теперішньої  Великої Васильківської, а тоді то була Червоноармійська вулиця. Там посеред зали помірними струменями вибухав невеличкий, складений з гранітних камінців, водограй, там було затишно. Дівчина в національному вбранні    подавала келішки з різними винами.  Ми повільно пили й закушували шматочками грецького горіха. Найбільше  мені смакувало «Іршавське». Дивовижне вино. Нагадує «Ізабеллу» ( знову ж таки майже   героїню Ремаркового «Чорного обеліска»), але з особливим присмаком. Дещо пізніше воно  з прилавків зникло. А відтак не стало його і на дегустацію.

       Щодо мови  то частина   наших літстудійців, а це здебільшого корінні  київські гебреї, писали російською.  Вважали  своїми вчителями Мандельштама, Пастернака й Ахматову. Навіть римували їм у лад, щось  на кшталт мєтєль - канітєль   або  канітєль - апрєль. Вірші читали   в одній тональності з ритмічним завиванням на останньому слові рядка  на зразок ахматовського: «І так ґрудь холодєла,/ Но шаґі твоі билі лєгкі./ Я на правую руку надєла/ Перчатку с лєвой рукі.».  Деякі   російськомовні поети, скажімо такі як Геннадій Беззубов,  з розпадом Совєтського Союзу емігрували до Ізраїлю або в США. Але ось що дивує:  чомусь ніхто з них не подався до Росії, адже такий крок  для справді російського поета був би  більш логічний.  ( До речі, нещодавно я знайшов в Інтернеті  сайт Гени Беззубова і там побачив світлину, а на ній   старезного  діда в ярмулці. І тут-таки сказав собі: ти, мабуть, давно не дивився в дзеркало. Тільки й того, що без ярмулки. ).  Хоча такі поети,  як  Юрій Каплан, нібито  змирилися з розпадом (чи напіврозпадом) Родіни і залишились в Україні  вболівати за русскоязичную літєратуру  та укладати і видавати   так звані антології русскоязичних  поетов, жівущіх на Украінє.

      Переважна  ж більшість наших  літстудійців, а це відсотків дев'яносто поетів (хоча були й прозаїки, ба навіть драматурги, перекладачі),  прибилися до Києва з різних куточків України, здебільша з сіл та районних містечок, переважно студенти гуманітарних факультетів столичних   навчальних закладів,  писали українською і кумири в них були інші: від Шевченка, Тичини, Бажана, українських шістдесятників до Лорки, Аполінера, Елюара, Вітмена та ін., чия поезія  в ті роки почала з'являтися  спочатку в російських, а згодом і в українських перекладах. Писали по-різному. Переважно були законослухняні, в кого і зміст, і форма, з погляду толерантности до політичного режиму,  бездоганні,  без будь-якого копирсання в собі та без формалістичних вибриків, як висловлювалися  в ті часи  редактори видавництв і редакцій журналів. Про рівень  поезії   законослухняних  можна скласти уявлення, гортаючи щорічний альманах  «Вітрила», що видавався в «Молоді» і де всі ті, сказати б, талановиті й різні друкувалися. Одначе ходили   на літстудію і справді  цікаві віршники,  яких, з певними  обмовками, можна назвати  аванґардом тодішньої молодої поезії, як от: Григорій Кириченко, уже згадуваний  Микола Холодний, Віктор  Могильний, Віктор Баришполь...  Щоправда, всі вони, за винятком хіба що Холодного, пізніше з літературного процесу майже випали.  І те, що професор Юрій Ковалів   спробував було повернути в літпроцес одного з них, а йдеться саме  про  Григорія Кириченка,   ввівши кілька віршів цього віршника до «Антології  української поезії другої половини ХХ сторіччя» (2001 р.),    ситуації не змінило. Десь років два-три тому в «Літературній Україні» було видрукувано вже  чималу добірку (на газетну шпальту) поезій Кириченка, але знову ж таки на сьогодні вони  сприймаються   як суто шухлядні...   На шкоду власне поезії  всі ті поети повсякчас декларували бунт  супроти стагнації та національного приниження, всі вони були  політично заанґажовані. І то аж надто заанґажовані. Геть поспіль перейняті духом нонконформізму, себто  відчувалося, що їхня творчість - то творчість рабів, котрі мріють про волю. Здавалося, кінця  «тунелеві» не видко, складалося навіть враження, що автори тих віршів   не надто й хотіли   виходу з нього, адже, якщо він, реальний, засіріє своєю незатишністю, якщо нарешті з'явиться, то про що в такому разі писати далі...  Іноді   спротив був загнаний у наївний  підтекст, як, до прикладу,   у вірші  Могильного («кишені набиті кулаками»), звісно, з надією авторів   благенького, власне напівпрозорого герметизму, що той бунт хтось  почує. Відтак на сьогодні  творчість більшости з них, одержимих синдромом літературних кармалюків, має хіба що цінність документів тієї моторошної епохи і не більше, адже канули в   небуття диявольські проблеми совєтського минулого і, скажемо так, «плачі овідіїв» стали щонайменше незрозумілими, а подекуди скидаються на надокучливе кривляння. Інша річ, коли йдеться про   метаморфози  сімдесятників.  Одначе це вже має бути сага про   Київську школу поезії та її найближче оточення.    

         Була серед студійців, як на мене, постать непроминальна,  до того ж  незаанґажована, одне слово,  поет від Бога, надзвичайно обдарований -  Григорій Тименко. Він тримався на студії одинцем. Людина рідкісної вроди,  але з якимсь ледь вловним ґанджем у погляді непроникно чорних очей.  За загадкових обставин десь 1967 року Тименка нібито було вбито у потягові по дорозі на Москву, куди Гриць віз невідомо з якою метою статтю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», хоча Грицевого тіла так і не знайшли. Є й інші версії: подейкували, буцімто його хтось утопив у Дніпрі чи то  він сам утопився, бо на березі знайшли акуратно складений одяг.  А є ще одна, вже й геть неймовірна версія: Тименко живий і досі; він постригся в ченці й доживає віку  в якомусь  із чоловічих монастирів. Нібито десь у Західній Україні. То все здогади. Шкода, що на сьогодні  цього  дивовижного поета в нашій літературі немає, хоча його твори, якби виникло таке бажання, можна знайти (щоб видати!) у  кількох людей, зокрема в  Івана  Дзюби  і Леоніда  Череватенка. Є, мабуть,  Тименкові вірші  і в архіві Олеся Бердника.

          Що ж до  Київської школи поезії, власне, якоїсь частини постшістдесятників, з котрих  і почалися метаморфози в українському літературному процесі, його  радикалізація,   то це покоління на той час лише почало  формуватися.   Чимало з   майбутніх учасників   угруповання,  що навчалися в Київському  університеті і постійно відвідували тамтешню  літстудію імени Василя Чумака,  зрідка   заходили й на «Молодь», де зрідка  читали свої верлібри. Взагалі Київська школа на той час    формувалася не без впливу європейських жерців верлібру, насамперед Аполінера, Лорки та Елюара , а також  Москаленкових, треба сказати досить своєрідних,   перекладів Сен-Жон Перса, видрукуваних десь 1967 року  з напутнім словом Григорія Кочура  у  квартальнику «Поезія» (видавництво «Радянський письменник). Починалася КШ з верлібру і, як відомо, ним вона і  завершилася, хоча в різні роки і Воробйов, і Кордун потроху римували. Голобородько і Семененко були найбільш послідовні в обстоюванні вільного вірша: якщо вони зрідка і вдавалися до  «корсетного»  віршування, то це були поодинокі  строфи.   Василь Рубан до кінця сповідував верлібр, щоправда, уже наприкінці своєї  відносно короткої поетичної біографії, а   тривала вона  протягом якихось десяти   років, завершившись десь наприкінці 70-х,  написав  вінок  сонетів.  На «Молоді» Київську школу  сприймали досить стримано, ба навіть прохолодно, а то й вороже, оскільки там переважали  поети класичної традиції, котрі намагалися вправно римувати,  полюбляли нібито ефектні, а водночас дохідливі образи на кшталт  кириченківського «ген встає з-за Остра,/ наче вершник поранений,/ красен місяць із трав» чи « у горлі спазма, як подивишся,/ де об кілок у ветхім плоті /натхненно чухалась потилиця» тощо. Неодмінно в метафорі мало бути порівняння з словами мов, ніби, наче, як тощо.  Оця дохідливість, позірна  рельєфність образу іноді доходила до анекдотичности. Скажімо, в одному з буколіків  Володимира Забаштанського читаємо: «стоять воли з сократівськими чолами».  Цим порівнянням стверджується, що воли мудрі, як Сократ. Але ж  знаємо, що воли -  то  кастровані бики, себто євнухи...  

        Якось наприкінці літа 1967 року   Михайло Бахтинський,   поет, що   з ним я  познайомився там- таки на студії   «Молодь»,  повів мене на гостину  в провулок Михайлівський, де мешкав маляр  Борис Плаксій із своєю коханкою та її років на сім дочкою.  Хоча брешу. Ми з Михайлом   не збиралися туди йти. Те нове знайомство, що пізніше впродовж багатьох років відігравало в моєму житті, можливо, навіть доленосну роль, відбулося  за досить дивних обставин.  Ми з Бахтинським чи то прогулювалися по Хрещатику, чи, може, мали якісь інші плани, аж назустріч   суне   бомж у довгому, кольору рудого пса, демісезонному пальті. В повітрі десь 25 - 30 градусів, спека неймовірна.  Бомж з Михайлом привітався, розсунув поли пальта і показав   голе в самих плавках тіло. Ми познайомилися. Бомжем  виявився маляр  Борис Плаксій.  Чому він залишився в самих плавках і пальті вже не пригадую. Може, того дня пішов від  дружини, що нею була дочка академіка живопису Мамолата.  Може, з якоїсь іншої причини. Але ми його, як мовиться, побачили майже в чому мати привела.  Розговорилися, далі Плаксій і каже: «Так чого ми оце стоїмо посеред Хрещатика, ходімо, є тут одне   затишне кубельце.». Відтак, перейшовши площу Калініна  (нині майдан Незалежности), побралися трохи вгору в напрямку  Софії і хутко дісталися до  напівпідвального приміщення з  невеличким, затуманеним порохами та павутинням   віконечком угорі, де  й мешкала Плаксієва коханка. До речі, кількома роками пізніше,  вже після народження  сина,   Бориса Борисовича, вони,   побралися.  Пригадую, у тій напівтемній комірчині ми  пили дешеве вино, очевидно, єдине доступне для нас  у ті часи біле міцне, або,  як  його, зазвичай, поміж себе називали, біоміцин, і Борис у перервах між випивкою написав мій графічний портрет. Власне, ескіз. Експромт за якихось тридцять хвилин. З натурником мало схожости: похмурий молодик з міцно стисненими й не по літах сухуватими вустами. Пізніше, через багато років, либонь, чи не сорок з гаком, я той портрет використав в оформленні своєї книжки «Синус покутя», роздвоївши його на, так би мовити, сушу і воду. Загалом Плаксій писав багато портретів, і то за один, рідко за  два сеанси, але портретист з нього, принаймні, з погляду натурника, який ратує за цілковиту збіжність з оригіналом, може здатися, не вельми вправний. Один  з моїх портретів   пензля Бориса Плаксія, написаний 1971 року на хуторі Відрадному,  в напівтемній комірчині десь на дев'ять-десять квадратних метрів, я показав своїй наставниці, а нею була, і я про це вже мав нагоду звідомити, перша   дружина Миколи Бажана, знана в своєму будинкові, де мешкали здебільшого викладачі університету, котятниця  Гаїна Коваленко (в її помешканні в різні часи нараховувалося від 20 до 40 котів, причому різного віку - від старих геть беззубих до сліпих кошенят, що їх з половини доводилося топити в унітазі). І ось її вердикт: «Може, як глянете на себе ну через двадцять, двадцять п'ять років, то й знайдете якусь схожість.». Хтозна, можливо, пані Гаїна й мала слушність,  але ж, прописна істина, що митець має цілковите право, скажемо так,  знехтувати натурником, позаяк пише не лише  для нього, ба навіть геть не для нього, а задля себе і в кожному черговому портреті закодовує часточку свого уявлення про homo sapiens, реалізовує свої естетичні засади,  власне  схрещує двоє, а то й більше дзеркал. Бо якби з мірками Гаїни Симонівни підходити до поціновування  портретів пензля гротескного  Тулуза-Лотрека чи дивакуватого експресіоніста  Мунка, то цих малярів слід було б мати за звичайних фарб'ярів.  Отже, поза сумнівом, маляр, а тим паче учень Павла Філонова,  може мати й свій інтерес, використовуючи натуру, як йому заманеться,  а не з тим, аби сам  натурник та вузьке коло його знайомих  впізнавали в портреті сьогочасного  Стаса Вишенського. Тож якщо  не хочеш, аби в твій образ, якщо ти так вважаєш, робилися вливання малярової шизухи - не сідай під пензель. До речі, якось я розмовляв на цю тему  з   Михайлом Слабошпицьким і   він, якщо мені не зраджує пам'ять, сказав, що не може вважати самодостатнім митця, який десятками пише портрети можновладців. А Плаксій писав. І справді, десятками. Звісно, за якусь, можливо, навіть чималу винагороду. Писав не лише людей з натури, а й абстрактні лики святих для київських (і не тільки  київських) церков.  Хоча це не арґумент супроти маляра, адже, скажімо, Мікеланджело теж писав і робив скульптурні портрети, маючи за натуру з плоті й крови можновладців чи ефемерні історичні й міфологічні постаті на кшталт біблійного Давида. Важить лише якість робіт. Хоча   Слабошпицький все таки мав рацію: не відходячи від станка, писати десятки портретів з таких, м'яко кажучи, не вельми привабливих суб'єктів, як Кравчук, Кучма і т. ін. - то каторга... 

Початок дивіться ТУТ.
Продовження дивіться ТУТ