24 березня 2004 року відбувся поетичний вечір у київському Домі письменників «10 років нового київського самвидаву». Була проанонсована участь Ігоря Скрипника, Василя Лисенка, Костянтина Коверзнєва, Андрія Підпалого, Андрія Лісового (по-моєму, якщо не зраджує пам'ять, хтось один із учасників не з'явився). Вів вечір Андрій Горбаль.
Ініціатором був я. Цю дату обрав також я, бо саме 1994 року почав поширювати самвидавні поетичні книжечки між своїх знайомих.
Вечір вийшов цікавим, мовилося багато про що. Зокрема, про мистецьке явище нового київського самвидаву і про те, чому після закінчення радянських репресій, повалення тоталітаризму й здобуття незалежности, довелося знову відроджувати самвидав.
Андрій Підпалий щиро переконував усіх присутніх у тому, що зараз прапор самвидаву перебуває на території нових технологій. А якщо конкретно - на території інтернету. Ще конкретніше - сайту «Самвидав.нет». Тоді я був щиро переконаний, що Підпалий має рацію.
Втім, зараз я переконаний в иншому: сподівання на проект «Самвидав.нет», підтриманий фондом «Відродження», як на продовження ідеології нового самвидаву (коротко - рівних можливостей для мистців і свободи самовираження), показав, що все це було пшиком - ані текстів не збережено, ані не відбулося якихось продуктивних дискусій, що торкалися б мистецьких питань. Офісний планктон всі намагання продуктивних дискусій зводив або до, хоч і дотепних, але вузьких жартів, або до тупого блазнювання. Предметом обговорення ставала графоманія. Вона ж просто обмежувала і тематику, й ідеологійний виднокіл, бо профанувала саму ідею самовираження, коли більшість вправлялася в створенні низькоестетичних текстів, які не мають вартости.
«Гоніво», або ж «Пісьма братана» - ось що ми отримали замість потужної альтернативної течії продажним «пісакам», ЯКІ НЕ УЯВЛЯЛИ Й НЕ УЯВЛЯЮТЬ свого існування й побутування в ситуації, коли їх не фінансує жодна фундація, університет, благодійний фонд, спонсор, державна установа чи инша інституція. Мрія не справдилася, ми, більшість українських інтелектуалістів і мистців, так і залишилися розрізнені, як русини після нашестя Батиєвих орд на Київ.
Відтак офісний планктон здійснив намагання взагалі здискредитувати поняття нового самвидаву, коли випустив «Антологію самвидаву», а насправді - антологію псевдоінтелектуалістського базікання, в якій задекларував розмиття літератури в так званих андеґраундних «заморочках» на кшталт «читання ненормативних текстів ненормативними говірками», зіґнорувавши питання мистецької якости як такої.
Але дехто досяг своїх вузько професійних, а не мистецьких, цілей. Піярники, як кажуть на телеканалі СТБ, що були серед того бренд-планктону, організували кілька яскравих презентацій, почали розкручувати своє видавництво, успішно продавали свої книжки в модних книгарнях, чудово розуміючи й навіть хизуючись тим, що «тюхають лохам» нелітературу, а вони її із задоволенням «хавають».
Якщо не помиляюсь, 2002 року газета «Українська мова та література» видрукувала статтю «Віртуальна смерь самвидаву», в якій уперше було зазначено, що сайт «Самвидав.нет» не має нічого спільного з ідеологією нового київського самвидаву.
І якщо не помиляюся, як тільки «Самвидав.нет» зіткнувся з технічними проблемами й став повільно згасати, а зараз - взагалі зник, про нього з'явилася хвалебна стаття в «Критиці».
Є такий афоризм, який люблять наші українські чиновники: «Щоб перемогти корупцію, її треба очолити». Отож, перефразую: для того, щоб позбавитися незручної опозиції, її потрібно хвалити й підтримувати... З якою метою? А з тією, щоб феномен явища, про який можна говорити взагалі в рамцях всеосяжної філософської проблеми морального вибору, і за яким як історично, так і екзистенційно, стоїть так багато позитивного, записати в свій актив.
Костянтин Коверзнєв
