«Журналістика - це своєрідний наркотик, який передозовувати небезпечно. Якщо людина почуває потяг до літературної праці, вона мусить вчасно зупинитися. Тобто віддати журналістиці п'ять-сім років, не більше. І зосередитися на літературній творчости.

Звичайно, можна на своє виправдання сказати, що час був тоді немилосердний. Доводилося постійно думати про хліб насущний. Та ще коли тебе відлучають од друку. А діти ж не винні - їх треба забезпечити, війни ж ніби нема... Та це слабка втіха. Мушу визнати, що немало часу просто згаяно. Часто, знаходячись у товаристві своїх однодумців, я, безперечно, збагачував свій світ, але незрідка й обкрадав його: сидів за подеколи зовсім не обов'язковою чаркою замість писати, навіть без надії надрукуватися. Все ж бо минає - минуло й совєтське лихоліття. Та слушно каже наше прислів'я: ми мудрі по шкоді.

А щодо журналістської роботи, то, не лукавлячи, можу сказати, що прагнув бути чесним і, хочу вірити,, залишився таким у написаному слові. Хоча й трапилися в мене два чи три матеріали, яких не слід було друкувати. Зокрема стаття під назвою «Мій брат та инші». Тут я не погрішив проти правди, але є речі, особливо з родинного життя, які не можна виносити на люди, а слід переживати в собі. Треба бути хоч трішки мудрішим...».

Анатолій Шевченко, письменник, багатолітній редактор «Народної газети»

Джерело: «Кур'єр Кривбасу»