Чому в Україні не може бути «багатої» літератури? На які взірці «великої прози» слід орієнтуватися українським письменникам? Чому в країні існує загроза заблукати в хаосі сьогодення, не маючи «єдиного національного наративу»? На ці та инші запитання дає відповіді письменниця Оксана Забужко в інтерв'ю ІА «Міст-Харків», що поштовхом до нього стала поява нового роману «Музей покинутих секретів».

«(...) По-перше, для появи масштабних творів треба, щоб література в суспільстві була професією - в суто економічному сенсі. Не може бути багатої літератури в бідній країні, де фактично відсутнє авторське право й письменник мусить розриватися між сторонніми підробітками, бо навіть за публічні виступи йому ніхто не платить (у країнах ЄС саме виступи є основним джерелом літераторського існування!). Прихапцем, "на коліні" можна написати вірш або оповідання, щонайбільше невелику повість, а от повноцінний роман - уже зась: цей жанр вимагає від автора 24-годинної зайнятості, "життя в тексті", і то впродовж не одного року, він є продуктом суспільного багатства, так само, як симфонічна музика й "висока мода"...

Друга причина для нефахівців менш очевидна, але не менш поважна: це обвал культурного рівня в країні до тої стадії, на якій уже майже зникло - і в публіки, і, що гірше, в самих письменників, - розуміння того, що таке роман і яка його роль у національній культурі. Своя "класика жанру" не перевидавалася десятиліттями, навіть "Сестер Річинських" (відомий роман письменниці Ірини Вільде (1907-1982) - Ред.) читало тільки старше покоління, а вже про те, що наступного року гряде ювілей, який усі культурні нації святкують у себе на державному рівні - 150 років українського роману (саме в 1861 р. вийшли "Люборацькі" Анатоля Свидницького), взагалі ніхто не згадує!

У висліді взірцем "великої прози" в нас, за непорозумінням, вважається Загребельний, - але, перепрошую, Загребельний, то не Музіль, не Пруст, не Ґроссман і не Філіп Рот, то так звана "популярна беллетристика", вона не дає "портрету епохи"! А кваліфікованого українського читача, який "має з чим порівняти", можна вже заносити до Червоної Книги. Тимчасом суспільного запиту на "велику прозу" нема, бо не може ж існувати запиту на невідому величину - як у радянському анекдоті про червону ікру, якої ніхто не запитує в магазинах... От і маємо класичний глухий кут: коли "верхи (письменники) не можуть, а низи (публіка) не хочуть", бо давно сидять "на сухому пайку" і, в основній масі, вже й не уявляють, що таке велика проза і з чим її їдять. (...)»

«Змилуйтеся, та я ж не журналістські інтерв'ю (із живими свідками боротьби УПА. - Ред.) брала, а письменницькі, "робочі" - по тому, що було потрібно для "Музею...", який зовсім не є "історією УПА" (прямий "голос із 1940-х", що його найтрудніше було "виставити", займає в романі заледве 200 сторінок, а всього тексту, нагадаю, понад 800, і на них розгортаються по-людському не менш драматичні історії, ніж та, що урвалася в повстанському бункері з вибухом гранати "Адріяна-першого"). Всі ті інтерв'ю брано не стільки "по темі УПА", скільки по "ще-ненаписаному твору", то моя авторська кухня, - яке до неї діло широкій публіці?

З доби УПА й повоєнного підпілля в мене справді в архіві набралося історій на добрих кілька десятків книжок і фільмів, - от тільки кому їх запропонувати? Для порівняння, одна-єдина моя згадка про бельгійця "Західного", який був в УПА франкомовним диктором на підпільній радіостанції, полетіла через Бельгію й Голландію, як вогонь по соломі, - і вмить знайшлися там молоді дослідники, і на місце останнього бою свого земляка в Карпати приїздили, і родину його в Брюґґе знайшли, і справу на "Газенбрукса Альберта Францевича" в архівах СБУ, - і вже наша перша леді Катерина Ющенко під час візиту до Брюсселя поклала квіти на могилу бельгійського героя УПА (за примхою долі - якраз у день виходу "Музею..." з друку!)... А таких же історій, як Газенбруксова, - неміряно, та тільки ж ми не бельгійці - самі своїм добром розпорядитись не вміємо...»

«(...) Там є й дражливіші теми. Основна частина подій усе ж таки відбувається на початку 2000-х (до весни 2004-го включно), і попередні десятиліття, від яких у нас досі, за поетом кажучи, "оскома на губах" ("люстрації у вас не було" - як пояснив мені недавно один литовський підприємець різницю між Україною й країнами Балтії) теж виставлені цілком неприкрито. Мене аж саму отороп узяв при читанні верстки - наскільки гидотним проступив лик нашої доби: проституція в усіх формах і вимірах!

А проте найменше мені б хотілося, щоб роман розтягали на "актуальні теми". В "Музеї..." для мене найголовнішою була та тема "зв'язку часів", яку вперше означив ще Посланець в "Інопланетянці": "вся минула і майбутня історія людства відбувається зараз тут". Мертві, живі й ненароджені реально присутні в кожній точці життєвого потоку ОДНОЧАСНО, тільки живі ще й кожної миті роблять вибір - і за мертвих і ненароджених, як виявляється, також».

«(...) За 18 років "умовної незалежності" Україна так і не виробила необхідної умови існування всякої, за Б. Андерсоном, "уявної спільноти": єдиного національного наративу - того, що дає кожному громадянинові країни змогу ясно бачити й розуміти, чому його діди й батьки в такому-то році опинялися в такій-то точці історичного пейзажу і в якому історичному сценарії були задіяні. Практично все ХХ століття темніє за нами хаосом "дерев, за якими не видно лісу", - не кажучи вже про якийсь до того "лісу" компас чи мапу. А без такої "мапи", котра єдина й дає країні змогу "не заблудитися" в сьогоденні, щоденна нова інформація вже не аналізується суспільством, бо нема напоготові тих "щільників", куди її належить "вмонтувати".

Всі наші спроби конструювання національного наративу розрізнені й безсистемні, державні інституції тим не займаються, все робиться самопливом, - крім праць власне істориків, можна згадати, наприклад, документальний серіал І. Кобрина "Собор на крові", де для широкої публіки вперше послідовно "складено пазл" по всій нашій "30-літній війні" - од 1918-го до кінця 1940-х (а то ми тільки про Голодомор навчилися говорити, та й то вирваний із ширшого контексту!), - в країнах Східної Європи після 1989 р. подібними фільмами-дослідженнями заповнявся весь національний телепростір, а в нас маємо одненький серіал, ще й того на DVD ніде не купите...

А вже останні десятиліття УРСР - оті найболючіші, бо після них жодного "перезавантаження системи" не відбулося, - ніхто ще й не починав розгрібати, архіви - й ті досі нерозібрані! Взагалі, практично єдина версія минулого, якою українці здатні оперувати, - це перекази "з живих уст". "Музей покинутих секретів" із його монтажною композицією, спогадами, снами й візіями, через які достукується до наших сучасників минуле, вибудовувався власне як роман народу, позбавленого написаної історії».

Записала Тетяна Терен