«За статистикою, за радянських часів Україна на душу населення тримала перше місце за кількістю політв'язнів, - розповідає відомий поет, автор романів «На протилежному боці від добра» та «Любиш - не любиш» Василь Рубан в інтерв'ю Людмилі Гуренко. - Дисиденти -- не так політична сила, як здатність народу до опору, ознака того, що народ ще живий. Коли подивишся на кремлівські паради -- це залізні когорти. Куди там римським до них братися. Самостійно неможливо було розвалити імперію. Це сталося через внутрішні проблеми -- занепала еліта. Дисидентство -- ознака того, що народ ще живий. Коли почався розвал, то якби не дисиденти, у нас був би білоруський варіант. У відновленні Української держави дисидентство зіграло величезну роль».

«Кучма видав указ про надання дисидентам довічної стипендії. 50 осіб мали отримувати по 200 гривень. Потім визнали 100 осіб, але я в це число не потрапив. Хоча порівняно з іншими дисидентами, я входив у двадцятку більш-менш відомих. Гадаю, людей, які сиділи за 62-ою статтею, було не більше 50 - це упродовж 1960- 1972 рр. Однак дисидентство почалося трішки раніше. Перша хвиля арештів і судів була 1964 року і тривала аж до незалежності. Ми від Спілки письменників робили подання на отримання стипендій п'ятьом кандидатам, які відсиділи від 5 до 10 років. Однак нам сказали, що тих стипендій не вистачило на всіх».

«Парадокс, але дисиденство і політика в імперії завжди належать націоналам, тобто не корінній нації. Перед тим, як мене послати на спец, відправили на експертизу до Інституту судової психіатрії СРСР. Переді мною проходили татарин Роальд Мухамедяров, який сидів за найвідоміший дисидентський орган самвидаву «Хронику текущих событий», разом з тим і провокатор. Естонець Аво Отр - за збереження зброї. Коли я мав іти на етап, прислали білоруса -- зросійщеного революціонера, теж за «Хронику...». Я не бачив, щоб росіяни сиділи за політику. Звісно, демократія в будь-якій країні неможлива, якщо є пригноблені нації. Будь-яка держава, крім маленьких -як-от Словаччина, коли вона відколюється від імперії, виявляється знову ж таки багатонаціональною. Процес продовжується. Ніхто з політиків не замислювався над цією проблемою. І американців, і українців позбавили в паспорті позначки про національну належність. Проте до американського сенату ви не потрапите, якщо не знаєте англійської. А щоб ми змогли бути державою, все населення України повинно володіти українською мовою, а службовці мають складати іспит на її знання. Тоді можна говорити про американський варіант».

«В українців немає націоналізму, бо ми -- знесилена нація. Залишилися лише старі гасла. Якби він у нас був, то за цієї ситуації переріс би в тероризм. Однак це зброя слабкого. Українці пережили і голод 1922-го, 1933-го, 1947-го, громадянську війну. Вони найдовше воювали проти російської імперії під час перевороту 1917 року. Сім років нескінченних наступів, відступів. Потім бандерівці і УПА воювали з початку війни до 1950 року. А на бій завжди йдуть найкращі. А ще репресії 1917, 1937, 1947 років. Я зустрічався з різними націоналістами -- Стецько, Коваль, Коваленко... ОУН -- демократична організація. І я вважаю себе націоналістом. Тоді я був молодий і вдатний до дурощів, бо йти проти КГБ... Коли вийшов на волю, навалилися провокатори. Пригадую, вийшов на волю Стус. Я з ним тоді не зустрічався. На радіо «Свобода» передавали його статті. Без підпису, але відчувалася його рука. Думаю: ти ж щойно вийшов... Я повернувся фізично виснажений і душевно спустошений. За період становлення Незалежності надрукував політичних статей більше за всіх політиків. Нині вже офіційна преса пише майже так, як я колись писав. Демократію можна робити, коли сильна держава. Колись я надрукував у «Голосі України» статтю «Україні потрібен розумний диктатор».

«Народ дуже повільно відроджується. Радянська влада мало не знищила українську інтелігенцію. У сільських школах була природною українська мова.  1917 року селян було 95%, а робітничого класу - 3%. А нині селян 25%, а здеградованих, зрусифікованих робітників -- 75%. У жодному районі напередодні Незалежності не було українських шкіл. Україна завжди трималася на селах, а нині вони почали зникати».

«Я завжди був у опозиції -- і за Кучми, і за Кравчука. У «Кіевскому телеграфе» я надрукував статтю про Кравчука, ще коли він був при владі -- «Не прив'язуйте козу до шлагбаума». Тобто не треба прив'язувати політики до якоїсь однієї конкретної особи. Та газету закрили. За Кучми я писав безліч статей, друкував їх у «Голосі України», українських опозиційних націоналістичних виданнях, особливо багато в газеті «Слово». До мене навіть підходили афганці, яких використовували в ті часи, попереджали: «Васю, тебе хочуть убити». А я: «Скажи хлопцям, що я їм поставлю могорич, аби тільки в лоб стріляли». Нині мені не до вподоби жоден уряд, жоден президент. До цього ідеалу, як я собі уявляю, ніхто з них поки що не дійшов. Узяти б хоча російську попсу, що нею переповнені центральні канали. Я не можу всього цього дивитися, а їм душа не болить. Та видайте елементарний указ: «Із завтрашнього дня всі канали на території України працюють тільки українською мовою». Або державний циркуляр: «Усі державні установи, які працюють в державних приміщеннях, отримують добавку з держбюджету, повинні з завтрашнього числа перейти на українську мову, інакше будуть звільнені з роботи». І через місяць все стане на свої місця. У нас же третина ВНЗ випускає спеціалістів -- ворогів української держави. Якщо людину обрали до Верховної Ради, то вона лише через три роки починає вчити українську мову. А якщо людина за 15 років її не вивчила і її призначають міністром...»

Мову ориґіналу збережено