...Так, це безперечно проблема. Дуже часто творці різних видів мистецтва геть не розуміють одне одного. Але ж є тут і об'єктивна річ, що не будеш підбирати друзів цілеспрямовано, щоб серед них були музиканти, хдожники, актори, режисери... У мене в принципі доволі широке коло спілкування. Зрештою, в мене мати - музикант, а батько - художник...

Власне, ми пожинаємо плоди православ'я, яке завжди служило владі, виправдовуючи її злочини тим, що всяка влада від Бога. Всі драматичні проблеми, які ми спостерігаємо в сучасній українській політиці, пов'язані з безконечними цинічними зрадами, перебіганнями політика залежно від зміни політичної ситуації від одного табору до иншого, виростають із моралі, сформованої православною церквою. Візантійський тип еліти ніколи не зможе встояти перед спокусою вкрасти або продатись...

Радикальний фемінізм як критичний спосіб читання текстів, поставивши у центр власної ідеології руйнацію патріархату, стає дискурсом, спрямованим проти держави. В імперській культурній ситуації цей дискурс не несе великої загрози, проте в українській, постколоніальній, може виконати свою деструктивну роль. Тому я ніколи не поділяла революційну утопію, спрямовану на знищення патріархату, на культивування гомосексуальних нетрадиційних текстуальних політик і т.п.

Відтак офісний планктон здійснив намагання взагалі здискредитувати поняття нового самвидаву, коли випустив «Антологію самвидаву», а насправді - антологію псевдоінтелектуалістського базікання, в якій задекларував розмиття літератури в так званих андеґраундних «заморочках» на кшталт «читання ненормативних текстів ненормативними говірками», зіґнорувавши питання мистецької якости як такої.

Незадовго до того, як Герта Мюллер емігрувала з Румунії до Німеччини, її матір викликали на допит співробітники спецслужб. Її спочатку закрили саму в кабінеті на цілу добу. Стара жінка спочатку плакала, а потім почала своєю хусткою протирати брудний, припалий пилом кабінет. Пройшли роки, поки письменниця зрозуміла дії своєї матері: цим свідомим приниженням вона відстоювала свою гідність - на перекір своїм мучителям.

Роман як літературна форма, яким він був у XIX і XX століттях нині фактично зник. І я сьогодні не чекаю великих романів. Тепер взаєморозуміння між людьми виникає на основі образів і звуків, а не на основі абстрактних ідей. Мені здається, що це відкриває нові можливості. Ми знаємо, до чого нас привело друковане слово - на основі абстрактних ідей виникли ідеології, а потім були ГУЛАГ і концтабори...

Актори не грають - вони живуть. Галина Баранкевич у ролі Дарусі в дорослому віці: приклад колосального напруження психіки. Героїня не живе, а повторює життя своїх батьків. Її єство застигло в минулому, в щасті минулого, воно неповторне, і це бажання переповторити його - неспиниме.  Матронку Світлана Винарчук теж грає з себе. Її героїня - мати Дарусі - творить виклик Богові - де ж ти є і чого помагаєш катам нашим, а від нас відвернувсі?

Сьогодні екзальтовані Стріндберґові тексти, якими колись зачитувалася вся Европа, сприймаються значно спокійніше. Крім того, придатність 55-томної спадщини Авґуста Стріндберґа до всіляких творчих переосмислень та переробок вчасно помітили німець Бертольд Брехт та швейцарець Фрідріх Дюрренматт. А вічно актуальні думки про двобій інь та янь час від часу стокгольмські театри стали подавати у формі своєрідного дайджесту...

Мистецький простір Віктора Миговича - неординарний, соковитий, густий. Він шу­кає себе і в колек­ціонуванні антикваріату, реставрації старовинних меб­лів, щоправда, прикметно те, що наразі насамперед реалізує се­­бе в живописі, натомість у другій ніші душі бурлить і потяг до кераміки. Тим більше ще від матері залишилися доброт­на керамічна піч і достатньо потрібних матеріалів. "Зазираючи в її отвір, люблю спостерігати, з якою силою тепла огортаються кольором вулканічної лави мої творіння, доходячи кінцевого етапу"...