Шукайте свою Музу

Володимир Сердюк. “Пальто на стільці”

  • |
  • 2 Лютого 2013

Оля вірила в долю. (Маша вірила в кашу.) Ні, справді, Оля вірила у природний, давно спланований перебіг речей. І він їй здавався найбільш виправданим. Як от, взимку сонце починає з’являтися на довший час і після цього відбувається шерег подій, що призводять до панування літа. А потім починаються нудні затягнуті дощі, які накликають на нас зиму.

Чи дарують її нам?

Оля не любила зиму, не через те, що взимку холодно, а через Новорічні свята. Їх годилося відзначати у компанії друзів або рідних. А оскільки друзів у Олі було мало, то їй доводилося зустрічати черговий Новий рік у товаристві мами на її кухні. Усі прохання Олі про перенесення святкування до великої кімнати, де стояв цифровий телевізор, мама ігнорувала. Вона була переконана, що то їхня спальня, а у спальні негоже їсти, щоб потім не доводилося прибирати, чи, не дай Боже, мити підлогу від розлитого глінтвейну, або чистити оббивку дивана від залишків солодкого крему з тістечок.

Інакше в її розумінні й бути не могло. А Оля мучилася від самотності. Страждала наодинці, і навіть плакала. Та при мамі посміхалася.

– Нам же добре удвох, Олю? – запитувала мама. І Оля відповідала, –

– Авжеж добре, мамо.

Оля була добре вихованою.

А виховувала її мама. Олін тато був льотчиком, і загинув, колись дуже давно, у крижаних полях за Північним полярним колом.

Олі не хотілося бути самотньою. Якось наприкінці грудня вона натрапила у фейсбуці на копію сторінки з учнівського зошита Вуді Гатрі, де він склав план на майбутнє життя. Під номером 17 ішов пункт “Don’t get lonsome” і карикатурне зображення двох чоловічків, які втікають від третього їхнього колеги, залишаючи того на самоті.

Ось чого боялася Оля.

Їй був хтось потрібен для життя. Ну, окрім мами. І доля мала слугувати вирішальним фактором у вирішенні цієї задавненої Оліної проблеми.

Події повинні були розвиватися наступним чином:

Як сонце взимку, до Олі мусив підійти чоловік. Чому саме чоловік? Вона цього не уточнювала. Просто знала – і все. І як сонце взимку, той чоловік повинен був залишатися поряд з Ольгою щоразу на трохи довший час, щоб врешті залишитися з нею назавжди, одружившись. Навіщо одружуватись Оля теж не замислювалася, просто так стверджувала її мама.

Усе це було доступним в інтернеті, переконували Олю її подруги. Вони говорили, що там просто таки тисячі самотніх привабливих чоловіків, які вмить згодні ощасливити Ольгу.

Та Олі хотілося іншого.

Кожного разу, чуючи розмови своїх подруг про інтернет, вона згадувала сцену однієї з нічних телевізійних передач, де дівчата розставляють ноги, заохочуючи чоловіків зателефонувати до них. Вона випадково її побачила, прибираючи пізно вночі, коли мама вже заснула. Телефонна розмова і оте, що показували дівчата, якось не в’язалося докупи в уяві Ольги.

У неї, з її чоловіком, усе мало бути інакше.

Хоча, як саме, Оля не уявляла. Тому й вирішила в усьому покладатися на долю.

Один зі знайомих її мами, дядя Володя, любив повторювати, що кохання як дощ – має трапитись, і все.

– А діти? – запитувала Оля.

– І діти – як дощ, – переконував дядя Володя, – колись у житті обов’язково трапляться, і ти їх матимеш.

Приклад із сонцем Олі подобався більше.

Сонце було більш регулярним. А дощ, думала Оля, він завжди якийсь непередбачуваний і раптовий.

Тридцятого грудня Оля обідала у їдальні в центрі міста. У одній з отих, що називають себе “ресторанами швидкого харчування”. Хоча як може харчування у ресторані, сама назва якого у перекладі означає “відпочинок”, бути швидким? Нонсенс.

Цей нонсенс був лише одним із багатьох, яких не розуміла Оля, хоча повинна була жити у цьому позбавленому сенсу світі.

Перебування у їдальні зовсім не схоже на перебування у ресторані. У їдальні ви повинні пильнувати своїх речей, не пускати претендентів сісти на вашого стільця і з’їсти усе достатньо швидко, поки плямкання і стукіт ложок за сусіднім столиком врешті остаточно не зведуть вас з глузду.

Щоб їй не заважали сторонні, Оля поклала свого пальта на вільний стілець поруч із собою.

Якийсь хлопець із тацею підійшов до Оліного столика з наміром сісти на вільний, як йому здавалося, стілець, та, переконавшись, що на ньому лежить Олине пальто, пішов геть.

У короткі миті їхнього спілкування очима Оля помітила, що хлопець був достатньо вродливим, і, можливо, навіть достатньо вихованим, оскільки не сів на її пальто, а очікував на дозвіл, скинувши головою в бік Олі.

Вона ж подумала, що ще не готова бачити цього хлопця поряд із собою, оскільки доїдала борща, ложка саме перебувала в її роті, і з неї звисала червона капуста. Тому Оля заперечно хитнула головою і зашарілася, відчувши як капуста на ложці колишеться в такт з її рухами.

Ось і все.

Увечері мама запитала, як минув її день.

– Нормально, – відповіла Оля.

І все ж відчула, що шкодує, що не повісила під час обіду свого пальта на вішалку.

Були ж у їдальні вішалки для одягу.

 

Новела з неопублікованого циклу “Прості речі”