Шукайте свою Музу

Ярослав Павуляк. «Когось завжди нема»

  • |
  • 12 Січня 2010

*   *   *

Мені в дитинстві з деревця крутого
Нетлінний тато вистругав дорогу.

Вона давно пропала десь, одначе
Була то мудра забавка дитяча.

Гойдалася колиска піді мною,
Гойдався я з дорогою крутою.

Тулив її до рота від нестями
І все глодав молочними зубами.

Була тоді одна з дитячих мук –
Мені дорогу виривали з рук.

Ховали поза спину чи в рядно,
А я не міг без неї все одно.

Щоб не згоріла – заглядав у піч,
Второпати не міг у чому річ.

Аж потім повертали, щоб замовк,
Коли об землю головою товк.

*   *   *

Вчора,
сьогодні,
завтра,
позавтра…
Дні так тісно стиснулись докупи,
мов би у стовбурі кільця.
Все злипаються і злипаються
в чиєсь коротке життя або довше.

Я не можу заснути.

Лежать на дорозі дні, мов кити,
тримаються за животи,
тримаються за голови.
Дні без вікон і без дверей,
порожні, як бубни, і повні людей.
Дні – самоцвіти,
дні – комети,
дні пофарбовані, як штахети.

Я не можу заснути ніде –
піді мною життя тверде.

І раптом літнє-літнє мовчання дощу,
то пішла вона,
добра, як місячна ніч…
Мамо,
покотилося каміння з твоїх очей,
покотилися дні,
мамо.

*   *   *

… А коли відлетів орел,
Шевченко піднявся з-за обрію,
скликав мертвих,
живих,
ненароджених,
вийняв розриту печінку,
поклав на долоню
і показав.
Мертвим
роти заціпило,
живі
сокирами потилиці чухали,
а ненароджені
перешептались і врешті ойкнули.

Потім зійшлися докупи,
в один народ,
і сперечались:
кому з них бути мертвим,
кому живим,
а кому ненародженим.

*   *   *

Когось нема, когось бракує зараз,
немов мене і ніби ще когось
отут, на цій землі, у цій кімнаті,
в цьому залі
когось нема, немов би всіх нема.

Блакитний день і місто біля нього,
надходить час і вислизає з рук.
Я завтра прийду знов до всіх і до нікого,
когось нема, когось завжди нема.

І ти не сам, і я не сам,
ми не самітні,
та чи не зайві ми, якщо когось нема?
Нікуди він не йшов, ніколи не приходив,
неправда, ми не всі,
ми ще не всі йдемо.

Світає серце, а поблизу квіти,
і річка недалеко, і гніздо.
Збігаємось, намацуємо, кличем
того, кого нема, щоб вистачало всіх.

*   *   *

Я сам собі приснився навесні,
та й ви собі присніться в супокої,
хто – восени,
хто – влітку,
хто – зимою,
і спімо чи веселі, чи сумні.
Самі собі приснімося без лиця:
дорогами,
дверима,
водопадом,
чи тишею, чи просто – виноградом,
і спімо від початку до кінця.
Цей сон у сні – ніякий забобон,
і ми, немов не сполох, та без ляку,
приснімося краще дзвонами ніж маком,
щоб ліжко стрепенулось…
сон – є сон.

*   *   *

Ми не голодні анітрохи,
В музеях наших животів,
Немов капронові панчохи,
Лежать кишки усіх сортів.

Ми так привикли до корита,
Ми так вилизуємо дно,
Що проковтнули б з апетитом
Яке завгодно знамено.

Ми повмираєм самотужки
Без похоронної краси,
Хай наші душі, наче юшку,
Розхлебтують бездомні пси.

*   *   *

Знайдуть мене з янтарними очима
Не витязем на карому коні –
Лежатиму навпомацки плечима
До неба, а душею до стерні.

Знайдуть мене із вірою в насіння,
Що рахувала мати на столі.
На щедрій ниві ялове каміння
Прилипло животами до стерні.

Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся,
І не ридаю, не тремчу, не сплю –
Вслухаюся в пророцтво землетрусу,
Зануривши обличчя у ріллю.

 

Ярослав Павуляк (30 квітня 1948 – 25 листопада 2010) – український поет-дисидент.