Шукайте свою Музу

Юрій Тарнавський. “Ці чорні ночі”

  • |
  • 8 Квітня 2013

Ці чорні ночі

Я шукаю підвищення,

щоб побачити мою кров

і жовті тюльпани

з іменами дівчат,

та зустрічаю тільки

літери,

непридатні до мого прізвища,

і ці чорні речі!

 

Так,

куди не гляну,

я знаходжу

ці чорні речі –

між моїми пальцями

і віями,

між моїми устами

і кров’ю,

між площами

і моїми жменями,

між кольором моїх очей

і морем,

між ластівками

і моїми устами, що їх переслідують,

між моєю душею

і кавою в кутиках уст!

Ці чорні речі,

ці чорні речі!

Кидають тінь

на мої руки, заслоняють мені

мою речовину!

 

Ці речі,

з їхнім чорним кольором!

Ці безконечні речі!

 

Я шукаю дверей,

що ведуть із моїх слів,

та знаходжу

лиш мої обійми,

повні слідів моєї крови

і чорних тюльпанів!

 

Фіялки

Фіялки теж

мають життя,

ім’я для пашпорту,

наповненого проваллям,

шлунки,

що травлять

те, що лишається

з душ,

кишки, форму яких

наслідують

пальці,

нерви,

що з насолодою

в’їдаються в м’ясо…

 

Фіялки теж

ставлять якнайвищі

будинки,

щоб важче

було жити тілам,

кохають

з затисненими

зубами,

мріють

про фіялкові

моря,

ідуть на війни

під фіялковими

прапорами

і вмирають

на фіялкових багнетах!

 

Сад має обличчя упиря

Сад має обличчя

упиря, хоч починає

цвісти, напух від

тиші, як від крови, як

губи, посиніло його

каміння, простягає до шиї

свій ґрунт, покорчений, як

пальці, як очі,

вирячені його круглі квіти.

 

Ніщо не знаходиться

за ним, ніхто

не наказав йому

з’явитися, тільки три

літери значить його

назва, і мороз іде по

шкірі, коли думати про неї.

 

Жінка іде в сад

Жінка іде в сад,

Бере з собою руки,

приладдя, подібне до своїх кінцівок,

торкається скель, які

минає, немов з кущів,

струшує з них краплі,

неподільні, як непаристі числа,

зачіпляється частинами тіла

кущів, блискучих від дощу,

як скелі, з гострими боками, що не гнуться,

грунт сягає її легенів,

і вона забуває, що мусить дихати.

Вона заглядає під власну тінь,

розхиляє очі, як кущики трави,

квіти, як кров, капають

з її чола чи пальців,

і вона не бачить, як її тулуб

падає в той час

у білу яму неба,

що над нею.

 

Немає Бога

Немає Бога, як

немає причини плакати

чи сміятися, усе

відбувається так, як

могло б не відбуватися, усе

існує так, як могло б не

існувати, порожнечу можна

назвати антиречовиною, предмети –

антидірами.

 

Страшне плетиво окружає

нас, часами

стискається довкруги

нашого горла – вузли зі

шнурів і щілин, петлі

з обіймів і самоти.